Після року побачень, Антон та Марія, колеги, вчителі у школі, зіграли весілля. Жили душа в душу, разом платили іпотеку, разом раділи народженню синів. Минули роки, ось вже й у молодшого народилася дочка. І, діючи за класичною схемою, сивина в бороду — біс у ребро, Антон пішов від дружини до молодої.

Навіть у свої п’ятдесят років він був помітним чоловіком. Ось і поклала на нього око Галя, господарка магазину. Вже років зо три вони зустрічалися. У Галі Антона завжди чекав накритий стіл і пристрасне кохання. І коли Галина поставила ультиматум: чи я, чи вона, то Антон пішов до неї.

— Я залишаю тебе назавжди. З Галею у нас спорідненість душ, — сказав він на прощання Марії. Марія не розуміла, чому від неї пішов чоловік. Чим вона йому не догодила?

Ніколи не сва рилася, ніколи не сkандалила… І ця загадка не давала їй спокою. Вона вважала, що сама винна і думала, що оточуючі теж так вважають.

— Марія, ти чому ховаєш від нас свій погляд? — спитала якось її директорка школи. — Ми всі тебе любимо та поважаємо. За зра ду чоловіка тебе ніхто не засуджує. Більше того, ти сама бачила, що, відчувши ставлення колег, Антон був змушений піти зі школи. Ми з тобою!

Минуло п’ять років. Якось Антон зустрів Марію біля під’їзду. — Я зрозумів, що люблю лише тебе. Що жити без тебе не можу. Пробач і прийми назад, — сказав він колишній. — Я не можу довіряти тобі після того, як ти зрадив мене і синів. Ти сам все зруй нував і допомагати тобі відновлювати зруйноване я не хочу.

Ти мені вже давно не потрібний. І рана, що утворилася з твоїм відходом, давно вже затяглася. Я щаслива без тебе, наші діти не дають мені нудьгувати. А ти живи як хочеш. Прощавай.

КІНЕЦЬ.