Марія все життя прожила у селі і от на старості змушена була жити в квартирі сина й невістки. Вона переживала, думала, що всім заважає. Якось вона попросила сина відвезти її в село до сусідки Ганни. – Синку, ми будемо удвох з нею жити, ми подруги. – Мамо, бабусі Ганни не стало… Вже два місяці як. Марія заплакала. А згодом вона помітила, що син з невісткою щовечора шепочуться на кухні
Марія Іванівна все своє життя жила у селі. Їй уже сімдесят сім років, шість років тому не стало її чоловіка.
Жила вона у старій обмазаній глиною хатинці, яку її чоловік побудував, як тільки вони одружилися.
Було в них і господарство – корова, гуси, кури…
Але зараз вона жила сама з кішкою, роки вже не ті, щоб тримати господарство…
Виростили вони з чоловіком двох синів. Старший Олександр із сім’єю жив за кордоном, а молодший Юрій – неподалік в райцентрі, за десять кілометрів від села.
Юрій жив з дружиною Катею та донькою Мариною. Обоє працюють, а онучка навчається в інституті.
І раптом сталося нещастя – Марія Іванівна прокинулася зранку від дивного запаху… Все сталося через стару піч. Хоч і збіглося ледь не все село допомагати, але залишилася Марія Іванівна без дому, і взагалі без усього… Одна кішка лишилася.
Приїхав син Юрій, і забрав матір до себе у міську двокімнатну квартиру разом із кішкою.
Стосунки з невісткою Катею були хороші, вона працює. З роботи прийде і одразу на кухню.
Марія Іванівна намагалася допомагати їй, але Катя завжди казала, щоб бабуся відпочивала, вона все зробить сама.
А Марія почувалася не при ділі, вона ж звикла в селі все по дому сама робити і на городі.
Та найбільше бабусю обтяжувало те, що вона живе у кімнаті онуки Марини. Вона студентка, і через бабусю не може запросити у гості подружок. Марія Іванівна переживала, а Марина їй казала:
-Та ти що, бабусю, зараз інший час, я з подружками спілкуюсь в інтернеті.
-Ну, як це в інтернеті? Що це за таке спілкування? Навіть чаю не попити разом, не почастувати, – їй це було не зрозуміти.
Бабуся не хотіла бути тягарем дітям, намагалася хоч пил протерти, або посуд вимити, але у неї все виходило повільно, не як у Каті.
Довго вона думала, і попросила сина відвезти її в село до сусідки Ганни:
-Синку, ми будемо удвох з нею жити в неї, ми подруги та сусіди, завжди дружили. А ви будете нас відвідувати, мені не хочеться вам надокучати.
-Мамо, не хотів тебе засмучувати, але бабусі Ганни не стало… Вже минуло два місяці.
-А що мені нічого не сказали? – заплакала Марія Іванівна, – дуже шкода їй було подругу.
-Я ж говорю – не хотіли тебе засмучувати…
Минув деякий час, син з невісткою щось шепотілися між собою, при бабусі нічого не говорили.
Марина теж не знала, про що вони шепочуться, як не випитувала бабуся.
Юрій іноді приїжджав додому дуже пізно, а на вихідні так взагалі його не було. А Марія Іванівна мучили все думала, що вона їйм тут заважає.
І одного разу вона заявила:
-Діти мої, я твердо вирішила, що ви повинні мене влаштувати в будинок для людей похилого віку.
Будь ласка, не ображайтеся, мені там буде добре, там є з ким спілкуватися, а якщо грошей потрібно, то продайте мою ділянку в селі, небагато звісно грошей, але все ж, хоч якусь суму можна буде виручити з продажу.
Катя з Мариною обурилися:
-Бабуся, ти що, як це ми тебе відправимо кудись, а ми, що тобі набридли?
Марія Іванівна відповіла:
-Не ображайтеся, але квартира невелика, і мені здається, що я вам заважаю.
Найбільше обурювалася онука, їй шкода було бабусю. Але час минав, а Марія Іванівна поступово привчала їх до думки про будинок для людей похилого віку. Вона навіть Юрієві сказала:
-Синку, давай займися документами, я твердо вирішила.
Вона бачила, що Юрій приїжджає з якимись документами, і вирішила, що він почав оформлення.
Він все казав матері, що там якась бюрократія, але він оформляє, поставили в чергу, треба почекати.
Марія Іванівна чекала, ось уже літо закінчується, часу багато минуло, що там за черга така?
У суботу Юрій зранку поїхав і навіть не приїхав додому, заявився лише надвечір у неділю.
Бабуся переживала, а Катя казала, що все гаразд, вона з чоловіком на зв’язку.
Увечері в неділю він приїхав, і довго про щось знову шепотівся з Катею на кухні, бабуся не чула про що.
Вранці син сказав:
-Ну що мамо, давай збирайся, поїдемо, я домовився з директором будинку, буде тобі ліжко там.
Марія Іванівна зібралася швидко, речей у неї не багато, було.
Стало їй сумно, навіть заплакала…
Що там на неї чекає?
Але вона вирішила – їхати, значить треба їхати.
Син із дружиною допомогли бабусі сісти на заднє сидіння в машині, та й поїхали. Дороги вона не знала, їхали через річку, а потім повернули на якусь знайому дорогу.
-А де знаходиться цей будинок, щось дорога знайома? – запитала вона.
-Не хвилюйся, мамо, скоро приїдемо, – весело озвався син.
Вони заїхали до її села і під’їхали до якогось нового будинку.
Юрій допоміг матері вийти з машини.
Марія Іванівна здивовано дивилася на новий будинок на своїй ділянці, а біля воріт стояла її рідна, молодша сестра Віра, яка жила в іншому селі теж одна.
Марія Іванівна заплющила очі, потім розплющила, ні, все наяву.
Вона нічого не розуміла, а сестра її вже обіймала.
-Мамо, це такий сюрприз від нас. Правда довго трохи, але треба було побудувати будинок, оформити документи. Ми взяли невелику суму в кредит, а решту Сашко, твій старший син надіслав.
Незабаром він приїде до тебе в гості. А тітка Віра вирішила переїхати до тебе.
Будинок у неї зовсім старий, а у тебе тепер аж три кімнати, кухня велика, благоустрій, вода, навіть туалет у хаті.
Юрій додав:
-Потрібно ще на подвірʼї альтанку зробити, ну нічого, збудуємо, ось Сашко приїде у відпустку, ми з ним і зробимо.
Ходімо ще курник подивишся, а то як ти без курочок будеш.
А Віра сказала, що привезе свою козу, вона поки що у неї в селі, сусідка приглядає за нею. А згодом і кішку сюди привеземо.
А Марія Іванова то плакала, то сміялася, всіх по черзі обіймала, ніяк не очікувала вона побачити такий сюрприз.
Це вони, її рідні та кохані постаралися для своєї мами…