Марія та Олена були рідними сестрами, але дуже різними. Обидві гарні, роботящі, з доброї родини. Але були між ними й відмінності, про які всі мовчали, хоч і помічали. Марія – старша, спокійна, мудра не по роках. Олена – молодша, весела, з характером, трохи горда, трохи примхлива.

– Марічко, ти знову сама на городі? – питала сусідка, проходячи повз.

– Та Оленка зайнята, – тихо відповідала Марія, посиійно захищаючи сестру.

Роками це повторювалось. І ніхто не чув від Марії поганого слова про сестру. А от Олена часто нарікала:

– Мама завжди її хвалить, і любить більше! І зараз усі крутяться біля неї, бо вона “така добра”. А я що – гірша?

Може, й справді Олені з дитинства здавалося, що Марія забирає собі все добре: любов, увагу, похвалу. Але ніхто не бачив, як Марія плакала в подушку, коли в Олени не складалося життя. Як нишком допомагала, давала гроші, чи просто мовчки була поруч, коли сестра приходила зі сльозами на очах.

Марія вийшла заміж першою – за доброго, але простого чоловіка, тракториста Миколу. Жили душа в душу, між ними панували любов і розуміння. Будували хату, копали криницю, садили дерева. Жили небагато, але щасливо. Дітей мали трьох, усі виросли добрими людьми.

Олена вийшла пізніше – за міського. І весілля було гучніше, і сукня дорожча, і фото в рамочках з золотим краєм. Але згодом життя стало складним: чоловік виявився не таким турботливим, як здавалося. Часто їздив у відрядження, потім і зовсім переїхав до іншої. А Олена залишилась із двома дітьми й відчуттям, що їй знову не пощастило.

– Вона, як кішка, завжди на чотири лапи падає, – казала Олена, коли Марія знову запропонувала допомогу. – А мені все життя не щастить – як із вітром боротись.

Але ніколи не дякувала сестрі, швидше навпаки – заздрила.

Минали роки. Село змінювалось. Старі йшли у засвіти, молоді їхали в міста. А сестри жили поруч – ніби й разом, а ніби й далеко.

Одного літа мати їхня захворіла. Марія доглядала день і ніч, міряла температуру, готувала супи, мила ноги. Олена приходила на кілька годин. Вона пояснювала:

– У мене ж робота, я зайнята. Я краще ліки куплю.

А коли мами не стало, й настала справа спадку, Олена несподівано сказала:

– Мені належить більша частина. Я вклала більше в ремонт будинку. Та й мама сама говорила – ти маєш усе, а я маю залишитись із чимось.

Марія лише зітхнула. Не сперечалася. Взяла собі лише стару мамину вишиту ікону. Більше нічого не хотіла. А Олена забрала все інше – навіть старенький телевізор.

Минув рік. На Різдво Марія взяла гостинці і пішла до Олени – миритися.

Сестра зустріла її не дуже приязно, але запросила за стіл.

– Як там твої діти? – запитала Марія.

– Та нічого, – буркнула Олена.

– Твої ж усі біля тебе, а мої… живуть самі як знають.

Марія хотіла щось сказати, але вирішила промовчати, бо бачила, що сестра не налаштована миритися. Дивилася на Олену – очі в неї втомлені, губи стиснуті, руки трясуться. І жалість змішалась із сумом.

– Ти ж знаєш, я завжди поруч, щоб не сталося – ми сестри, – сказала тихо. І залишила гостинці на столі, а сама пішла додому.

Весною Марія захворіла. Спершу думала – звичайна втома. Але виявилось – справа серйозна. Діти возили її на лікування, підтримували як могли. А Олена мовчала. Не дзвонила. Не приїжджала.

Аж якось, пізньої осені, коли Марія вже ледве ходила, Олена прийшла. Сіла навпроти, довго мовчала. Потім – заговорила:

– Знаєш, я завжди тобі заздрила. Мені здавалося, що ти усім краща. Що тебе люблять більше. Що в тебе щастя більше, хоч і не багатство. А тепер… Я бачу, що ти маєш те, що я втратила – мир у душі. Любов. Повагу. Доброту, яку тобі ніхто не мусить повертати, а все одно повертають.

Вона заплакала.

– Прости мені. За все. Я довго жила у твоїй тіні, думаючи, що це несправедливо. А насправді я просто боялась визнати: ти – добра. А я – заздрісна.

Марія взяла її за руку. Слабо, але щиро.

– Я тебе ніколи не звинувачувала. І не тримала зла. Ми ж сестри…

І в ту мить щось змінилось. Ніби лід між ними розтанув. Не було вже старих образ. Була лише любов – пізня, як яблуко, що висить на гілці, чекаючи, коли його зірвуть.

Після того як не стало Марії Олена не могла знайти собі місця.

Їй здавалося, що вона втратила щось більше, ніж сестру. Вона втратила шанс бути поруч, коли це було найбільше потрібно.

Втратила час, витрачений на заздрість.

На сороковини вона прийшла на могилу з білими хризантемами й старим зошитом у руках. Там – її спогади, вірші, листи до Марії, які вона так і не написала за життя. Вона читала їх уголос, стоячи біля хреста, поки сонце повільно сідало.

А потім, дивлячись у небо, прошепотіла:

– Дякую, сестро. Ти навчила мене любити. Хоч і пізно, але по-справжньому.

Заздрість – це тінь, яка затуляє світло, що вже є поруч. Іноді ми помиляємось, думаючи, що хтось має більше, коли насправді просто не бачимо цінності у своєму. А найдорожче – це люди, які поряд. Поки вони ще поряд.

Джерело