Марія вийшла з автобуса, важко утримуючи в руках важкі пакети з продуктами. Сьогодні вона готувала святкову вечерю – Микола з Уляною мали приїхати.

Марія дуже раділа, що син нарешті знайшов свою половинку, хоч і турбувала її часом надмірно владна та дивна поведінку невістки.

Біля хвіртки Марія на хвилину зупинилася, милуючись своїм будинком. Він у неї невеликий, але затишний, збудований ще покійним чоловіком. Кожен кущик у садочку, кожне деревце зберігали сімейні спогади.

Ще місяць тому син з невісткою жили окремо, орендували квартиру. А потім Уляна запропонувала переїхати жити до свекрухи:

– Навіщо витрачати такі великі гроші на оренду? – міркувала невістка. – Краще відкладемо на власне житло.

Марія, звісно, погодилася, не роздумуючи. У великому будинку місця вистачить усім, та й одній іноді бувало сумно доволі часто. До того ж невістка обіцяла допомагати у господарстві, а вдвох завжди веселіше і легше, ніж одній.

Перші дні пройшли у клопотах – молоді перевозили усі свої речі, облаштовувалися зручно.

А далі Уляна одразу взялася за справу:

– Давайте трохи освіжимо тут обстановку, – запропонувала невістка. – Можна переставити меблі, зробити інтер’єр сучаснішим і більш весели якимсь, бо тут у вас дуже сіро і похмуро все виходить.

Марія, звісно, зовсім не заперечувала. Справді, можливо, настав час внести якісь зміни? Але незабаром стало ясно, що уявлення про “сучасний інтер’єр” у невістки дуже своєрідні.

– Цей древній та старий сервант треба забрати, – заявила якось Уляна. – Він займає дуже багато місця в хаті.

– Але він мені дуже дорогий і він в доброму стані, та й там зберігаються пам’ятні речі, – почала мати.

– Ось саме старі речі, – мовила невістка. – Потрібно тут звільнити простір від усього старого і гнітючого дуже.

День за днем ​​невістка міняла звичний устрій будинку матері чоловіка. Марія з сумом мовчки за всім спостерігала, як зникають дорогі серцю предмети, як змінюється атмосфера, стаючи більш чужою.

– Мамо, а цю кімнату можна звільнити? – запитав одного разу у Марії її син. – Нам із Уляною потрібен кабінет.

– Але там речі тата, – розгублено відповіла Марія.

– Тата вже десять років нема, – м’яко сказав син. – Може, час рухатися далі? Ми ж не можемо все життя все це берегти.

Марія і тут дітям поступилася. Коробки з речами чоловіка переїхали на горище. А потім почалися й інші вимоги та прохання одні.

– Маріє Богданівно, – звернулася якось невістка до свекрухи. – Ми тут із Миколою добре подумали. Може, вам варто переїхати до маленької кімнати? А нам віддати світлу і простору спальню?

Руки у Марії, в цей час, затремтіли:

– Ну а як же так? Але ж це моя кімната. Там усі мої речі лежать.

– Ось саме речі, – підхопила Уляна. – Їх дуже легко можна перенести. А нам потрібно більше простору.

Марія подивилася на свого сина, шукаючи підтримки. Але Микола лише відвів очі:

– Мамо, Уляна має рацію. Тобі навіщо така велика кімната?

Переїзд до маленької кімнати дався Марії тяжко. Тепер вона почувала себе ніби в клітці.

А вимоги Уляни ставали дедалі все більшими.

Тепер вже невістка складала графік користування кухнею, встановлювала правила прибирання, навіть час перегляду телевізора потрібно було узгоджувати.

– Маріє Богданівно, ви знову залишили свої капці у коридорі, – вичитувала невістка свекруху. – Ми ж домовилися з вами – жодного безладдя у спільних кімнатах.

Будинок, у якому Марія прожила все життя, поступово ставав для неї чужим і вона чужа у ньому. Кожен крок доводилося узгоджувати, кожну дію – пояснювати.

І ось тепер, стоячи біля хвіртки з важкими пакетами, Марія раптом усвідомила, як все змінилося. Навіть улюблені квіти в садку зникли – Уляна просто вирішила, що газон виглядає сучасніше. У хаті постійно грала гучна музика.

Марія відчинила двері та похолола на порозі. У вітальні Уляна роздавала вказівки робітникам:

– Тут зносимо перегородку, тут ставимо арку.

Пакети вислизнули із рук Марії самі, з гуркотом впавши на підлогу. Невістка обернулася:

– А, Маріє Богданівно, ви вже повернулися? Ми вирішили розпочати тут ремонт, поки вас не було.

– Який ремонт? – голос Марії тремтів. – Без мого дозволу?

– Ну що ж ви так нервуєте? – невістка недбало махнула рукою. – Ми ж робимо наш дім кращим та комфортнішим. Сучасніше.

– Де Микола? – Марія оглянула кімнату.

– На роботу поїхав. Я сама всім керую. У мене чудовий смак.

Мати підняла пакети та попрямувала на кухню. Ноги підкошувалися. У своєму будинку вона тепер почувала себе гостем, якому навіть не вважали за потрібне повідомити про зміни.

Увечері, коли повернувся син додому, мати спробувала поговорити з Миколою:

– Як ви могли почати ламати стіни в моєму домі без моєї згоди?

– Мамо, не перебільшуй, – відмахнувся син. – Уляна добре розуміється на дизайні. Ти ж бачиш, як сумно тут все виглядає.

– Це моя хата, – тихо сказала мати.

– Наша хата, – поправила невістка, заходячи до кімнати. – Ми тут живемо, і нам потрібний простір. Тим більше, – невістка багатозначно поклала руку на живіт.

Марія здивувалася:

– Ти чекаєш дитину?

– Так! – засяяла невістка. – Тому нам потрібне більше місця. Маріє Богданівно, ми тут подумали. Може вам варто пожити у своєї сестри? Тимчасово, звісно. Поки ми облаштуємо дитячу і наведемо порядок у будинку.

Марія здивувалася дуже, не вірячи своїм вухам:

– Ви хочете, щоби я з’їхала зараз просто? Із свого власного будинку?

– Мамо, зрозумій правильно, – втрутився Микола . – Дитині потрібен простір. А у тітки Дарини, твоєї сестри, велика квартира, вона сама живе.

Наступного ранку Марія пішла за хлібом. А повернувшись, застигла в дверях – у передпокої стояли вже зібрані її валізи.

– Ми зібрали ваші речі, – бадьоро повідомила Уляна. – Микола уже зателефонував тітці Дарині сам, вона на вас чекає.

– Але я не давала згоди на це вам, – здивовано сказала мати.

– Маріє Богданівно, будьте розумними, – перебила її невістка. – Ви ж бажаєте щастя своєму онукові? Йому потрібна нормальна дитяча кімната, а не закуток.

Марія, не пригадуючи себе, вийшла з дому. Ноги принесли її до подруги Ольги. Та відчинила двері і ахнула, побачивши стан Марії:

– Господи, що трапилося?

– Олю, вони виставили мої речі, – Марія тихенько сіла на стілець. – У моїй хаті господарюють вже самі без мене.

– Так спокійно, – Ольга рішуче взяла телефон. – Зараз подзвоню до Дмитра Петровича. Він юрист, розбереться з цим неподобством.

За годину у квартирі Ольги сидів літній чоловік у костюмі. Дмитро Петрович уважно вислухав історію Марії:

– Виходить, будинок повністю ваш і все? Документи усі збереглися я сподіваюся?

– Так, у коробці вони в мене всі.

– Яка лишилася в хаті? – Уточнив юрист. – Потрібно терміново їх забрати, доки не пропали.

Марія здригнулася:

– Думаєте, вони можуть?

— У такій ситуації треба бути готовим до всього, – серйозно відповів чоловік. – Зараз їдемо за документами і все на тому.

Ольга викликала таксі. Коли вони під’їхали до будинку, Уляна вже виносила сміття.

– Що ви тут робите? – невдоволено спитала невістка. – Ми з Миколою вже все вирішили.

– Ні, Уляно, – твердо сказала Марія. – Я ще зовсім нічого не вирішила.

Дмитро Петрович відразу втрутився:

– Я юрист. І я раджу вам добровільно пустити господиню вдома забрати її документи та речі.

Уляна зблідла, але швидко взяла себе в руки:

– Миколо! – гукнула невістка. – Іди до мене сюди!

Микола вискочив з дому і здивувався, побачивши матір із незнайомими людьми:

– Що відбувається тут, поясните мені?

– Твоя дружина виставила мої речі з мого будинку, – тихо сказала мати. – Як ти міг таке дозволити їй?

– Мамо, ми ж пояснили тобі – нам потрібне місце для дитини, а тобі й так є де жити.

– А мені, значить, на вулиці залишатися? – голос матері тремтів. – Я даю вам три дні на збори. Потім подаю до суду.

– Що? – така розмова вже невістці зовсім не сподобалася. – Ви не можете нас просто вигнати, адже я чекаю дитину.

– Можу, – Марія трималася твердо. – І зроблю це. А зараз я забираю свої документи.

Незважаючи на незгоду невістки, Марія увійшла до будинку. У своїй колишній спальні, переставленій та невпізнанній, знайшла коробку з документами.

– Мамо, давай поговоримо, – благав її син. – Ми щось придумаємо вже разом!

– Вже ні, синку, – похитала головою Марія. – Ти зробив свій вибір сам, не думавши про мене зовсім.

Наступний тиждень був важким. Микола дзвонив, благав не руйнувати родину. Уляна розпускала плітки про недобру свекруху, яка виганяє невістку, яка чекає дитину.

Але Марія вже була непохитна. За допомогою Дмитра Петровича подала документи до суду. І виграла справу.

– Мамо, куди нам тепер іти? – спитав її син, коли вони з Уляною вантажили свої речі в машину.

– А хіба це мої проблеми? – Гірко посміхнулася мати. – Ви про мене не думали, куди мені йти, коли виганяли з власної оселі.

Будинок спорожнів. Марія ходила по кімнатах, збираючи уламки свого колишнього життя. Ольга допомагала упорядковувати все:

– Знаєш, – сказала якось подруга, – маю пропозицію до тебе.

– Яку?

– Моя онука Віра закінчує медичний скоро. Така гарна та добра дівчинка. Може, перепишеш будинок на неї? Щоб іншим не кортіло. Вона б доглядала тебе в старості.

Марія замислилась. Віру вона знала давно – добра, дбайлива дівчинка.

– Ти маєш рацію, – нарешті сказала Марія. – Миколі я більше не вірю.

Коли Микола дізнався про рішення власної матері, примчав і був дуже сердитим:

– Як ти можеш віддати нашу хату чужим людям?

– Чужим? – Мати похитала головою. – Віра за місяць виявила мені більше турботи, ніж ти за останній рік.

Після цієї розмови Микола зник із життя матері. Марія, звісно, тяжко переживала розлуку із сином. Ночами плакала, дістаючи старі фотографії.

Але час минав. Все поступово ставало на свої місця.

Марія знайшла радість та спокій у роботі на улюбленому городі, у спілкуванні із сусідами. Ольга часто приходила до гостей, вони пили чай, розмовляли.

Віра теж намагалася відвідувати Марію. Дівчина допомагала по господарству, слухала розповіді про минуле, приносила гостинці.

– Ви для мене, як друга бабуся, – казала вона Марії. – Я така рада, що в нас з’явилася така родина.

Якось увечері у двері постукали. На порозі стояв змарнілий Микола:

– Мамо, можна мені увійти? Уляна пішла від мене, іншого зустріла.

– Невже? – Марія пропустила сина до хати.

– Так. Сказала, що нещасливих не любить, – Микола опустився на стілець. – Пробач мені, мамо. Я був таким нерозумним тоді, коли так поставився до тебе через неї.

Марія мовчки дивилася на сина. Материнське серце прагнуло обійняти, втішити, пошкодувати його. Але розум нагадував про такий недобрий вчинок, який він щодо матері вчинив.

– Знаєш, синку, – нарешті сказала Марія, – я завжди любитиму тебе. Але довіряти тобі – вже ні, більше ніколи не зможу.

– Я розумію все добре, мамо, – кивнув Микола. – Можна я іноді приходитиму? Просто поговорити з тобою, щоб стало легше на душі?

Марія замислилась:

– Приходь. Але знай – цей будинок тепер належить Вірі. І це рішення остаточне.

Микола пішов сумний. А Марія ще довго сиділа на ґанку, дивлячись на зірки. Десь там, у минулому, залишився її єдиний улюблений син, якого вона виховувала з такою любов’ю.

Тепер перед нею була чужа людина, якій треба було знову вчитися довіряти.

Але життя тривало. У хаті знову лунав сміх – Віра часто приходила. Марія вчила дівчину готувати, ділилася секретами господарювання. У їхніх стосунках було те, чого так не вистачало з невістки – щира повага та турбота.

Але іноді, десь глибоко в душі, вона трохи шкодувала і були сумніви якісь тривожні. Чи правильно вона зробила, що дарчу оформила на чужу людину? Чи краще б потрібно було сина свого пробачити і все залишити йому?

Джерело