Сонце вже стояло в зеніті, коли Маша, витираючи піт з чола, присіла на веранді. Літо видалося жарким, і вона зранку копалася на городі, намагаючись урятувати врожай від бур’янів. Чоловік, Ігор, поїхав у місто у справах, обіцяв повернутися надвечір.

Маша скинула взуття та з насолодою витягла ноги. Тиша, запах трави, легкий вітерець – такі моменти вона найбільше цінувала.

Але ідилія тривала недовго. З боку дороги почувся гул мотора, і незабаром у двір в’їхала машина. Марія примружилася, намагаючись роздивитись, хто це.

Дверцята грюкнули, і показалася Ліда, сестра Ігоря, з величезною сумкою в руках. За нею йшов її чоловік Толік і їхній син-підліток Ваня, який ліниво штурхав камінці.

– Маша! Ну нарешті ми вас знайшли! – Ліда розкинула руки, ніби збиралася обійняти все подвір’я. – Заблукали, звернули не туди, зайву годину по цій спеці крутилися по ваших ковдобинах.

Маша повільно підвелася, відчуваючи, як усередині зароджується невиразне роздратування.

– Лідо? А ви… чого приїхали? – спитала вона, намагаючись говорити рівно.

– Та просто так! Літо ж, дача, шашлики, свіже повітря! – Ліда посміхнулася так широко, що Марії здалося, ніби та зараз почне співати.

Маша моргнула. Вона не знала, що відповісти. Вони з Ігорем нікого не звали. Дача була місцем, де вони відпочивали від міської метушні та нескінченних сімейних драм.

А Ліда… Ліда завжди з’являлася без попередження, з купою вимог та повною відсутністю такту.

– Ну, проходьте, – видавила вона, подумки проклинаючи себе за те, що не зачинила ворота. – Тільки в нас нічого немає.

– Ой, та гаразд тобі, Машо! – Ліда махнула рукою, вже крокуючи до будинку. – У тебе завжди щось є. Ігор казав, ти господиня мирові! – Вона підійняла великий палець, а Толік хмикнув, тягнучи за нею сумку.

Ваня, не відриваючись від телефону, мовчки плентався слідом. Маша подивилася на їхню машину, забиту речами, і серце тьохнуло. Це не на день. Це надовго!

У будинку Ліда відразу влаштувалася на дивані, ніби вдома. Толік плюхнувся поруч, а Ваня зайняв єдиний стілець біля столу, не зводячи очей від екрана.

– Ми в гостях, чи як? Нас обслуговуватимуть? – Ліда оглянула кухню. – Ми з дороги голодні, як вовки.

– Я… зараз подивлюся, – пробурмотіла Марія, відчиняючи холодильник. Там було трохи овочів, пара яєць та шматок сиру. – Може, зробити салат? Чи макарони зварити?

– Макарони? – Ліда скривилася. – Це якось не по-дачному. У вас немає шашликів? Ігор завжди їх смажить.

– Ігор у місті, – нагадала Марія, відчуваючи, як у горлі встає грудка. – І м’яса у нас немає.

– Ой, та гаразд, Маріє, не тиснися! – Ліда підморгнула. – У тебе, мабуть, льох наповнений смаколиками. Сходи, подивися!

Марія стиснула зуби. Вона знала, що там нічого, крім картоплі та банок із соліннями, немає. Але сперечатися з Лідою було марно – та завжди домагалася свого. Повернувшись із банкою огірків, Маша поставила її на стіл.

– Ось огірки. Можу ще картоплю посмажити.

– Ну, картопля – це вже краще, – кивнула Ліда. – А де Ігор? Ми думали, що він тут.

– Я ж сказала, що він у місті. Повернеться увечері.

– Увечері? – Ліда насупилась. – А ми що, до вечора голодуватимемо?

Толік реготав, а Іван навіть не підняв голови. Маша відчула, як усередині щось стискається. Вона не підписувалась на це. Не підписувалася на непроханих гостей, які поводяться так, ніби вона їм щось винна.

– Лідо, а ви надовго? – Запитала вона, намагаючись зберегти ввічливість.

– Та як піде! – Ліда знизала плечима. – Літо ж – треба відпочивати. У вас тут добре, повітря свіже. Ваня геть у місті задихається, йому природа потрібна.

Марія подивилася на Ваню, який, здається, навіть не помітив, що він на дачі. Вона глибоко вдихнула та пішла ставити пательню на плиту.

Надвечір, коли Ігор повернувся, двір нагадував циганський табір. Ліда з Толіком влаштувалися на веранді, голосно обговорюючи сусідів та ціни на бензин, Ваня розвалився на гамаку.

Маша зустріла чоловіка біля хвіртки, намагаючись не зірватися.

– Ігорю, ти знав, що вони приїдуть? – тихо спитала вона.

– Хто? Ліда? – Ігор спохмурнів, дивлячись на машину сестри. – Ні, вона нічого не казала.

– Вони, видно, щонайменше на тиждень, – прошепотіла Маша. – І вже вимагають шашлики.

Ігор зітхнув, потираючи скроні.

Минув день, а гості й не думали їхати. Ліда зранку зайняла ванну, заявивши, що їй потрібно «привести себе до ладу».

Толік розвалився на веранді з пінним, яке знайшов у холодильнику, а Ваня, здається, взагалі не вставав із гамака, лише іноді просив зарядку для телефону.

Марія намагалася займатися своїми справами, але щогодини Ліда знаходила привід її відірвати.

– Машо, а де у вас чисті рушники? – гукнула Ліда з ванної кімнати.

– У шафі на другій полиці, – відповіла Марія, поливаючи грядки.

– А у вас гаряча вода скінчилася! – долинуло за хвилину.

Марія рипнула зубами. Бойлер був маленький, на двох ледь вистачало, а Ліда, мабуть, вирішила вилити весь бак.

– Я підігрію, – крикнула вона у відповідь, хоча хотілося сказати зовсім інше.

Ігор поїхав у місто за продуктами – Ліда вчора ввечері заявила, що «без м’яса жити неможливо». Маша залишилася віч-на-віч з непроханими гостями, і це починало її вимотувати.

Вона не звикла до такого натиску. Її власна родина була тиха, спокійна – вони з батьками завжди домовлялися заздалегідь, поважали чужий простір. А тут… Ліда поводилася так, ніби дача належала їй.

Сімейні пакетні тури

На обід Маша знову насмажила картоплі, нарізала овочів і почала ще одну банку солінь. Ліда, вийшовши з ванної в халаті Марії, подивилася на стіл із легким розчаруванням.

– Машо, а супу немає? – спитала вона, сідаючи. – Я думала, ти щось серйозніше приготуєш.

– Лідо, я не чекала на гостей, – Маша намагалася говорити спокійно. – У нас все просте, дачне.

– Ну, дача ж для відпочинку! – Ліда посміхнулася. – Ось ми й відпочиваємо. А ти чого така напружена?

Марія промовчала, відчуваючи, як усередині все клекоче. Вона не хотіла сваритися, не хотіла бути «тою самою» дружиною, яка не ладнає з родичами чоловіка. Але терпіння тануло з кожною годиною.

Коли повернувся Ігор, Ліда відразу перейшла на нього.

– Ігорьок, ну нарешті! – Вигукнула вона, забираючи пакети з продуктами. – М’ясо привіз? Бо ми тут ледь не сконали з голоду.

– Привіз, – буркнув Ігор, глянувши на дружину. Вона бачила, що він теж не в захваті, але мовчав. Завжди мовчав.

Увечері, поки Ігор розводив мангал, Ліда влаштувала цілу виставу: розповідала, як вони з Толіком їздили до Туреччини, як Ваня погано вчиться, але «все одно розумний», і як їй набридла їхня міська квартира.

Маша сиділа мовчки, колупаючи м’ясо. Їй хотілося крикнути:

– А чому ви тоді собі дачу не купите?! – Але натомість вона просто кивала.

– Машо, а ти чого така тиха? – раптом спитала Ліда, примружившись. – Чи не рада нам, чи що?

– Та ні, все гаразд, – видавила вона. – Просто втомилася, город, спека…

– Ой, та кинь ти цей город! – Ліда махнула рукою. – Ну чи найми когось, хай копаються. Ти ж не селянка!

Марія відчула, як щоки горять. Ігор кашлянув. Толік хмикнув, а Ваня, як завжди, не відреагував.

– Лідо, а коли ви додому? – раптом спитав Ігор, і Маша затамувала подих.

– Ой, та що ти починаєш? – Ліда надула губи. – Ми ж приїхали відпочити! Не будете ж ви нас виганяти?

Ігор зам’явся, і Марія зрозуміла, що він здасться. Як завжди.

На третій день Марія вже не могла вдавати, що все нормально. Ліда з Толіком поводилися так, ніби дача була їхнім особистим пансіонатом.

Вони залишали брудний посуд, розкидали речі, а Ваня примудрився зламати табурет, зваливши все на «він і так хитався».

Марія намагалася говорити з Ігорем, але він тільки відмахувався:

– Ну вони ж сім’я, Машо. Потерпімо кілька днів.

– Кілька днів? – перепитала вона, коли вони залишилися наодинці у спальні. – Ігорю, вони вже четвертий день тут! І я не бачу, щоб вони збиралися їхати!

– Ну, я поговорю з нею, – втомлено сказав Ігор. – Не починай, будь ласка.

– Не починай? – Маша підвищила голос. – Це наш дім, Ігорю! Наша дача! Я тут відпочиваю, а не обслуговую твою сестру!

– Вона ж не просить нічого особливого, – буркнув Ігор. – Просто поїсти та поспати.

– Поїсти та поспати? – Маша задихнулася від обурення. – Вона вимагає шашлики, супи, рушники! Я не їхня прислуга!

Ігор мовчав, дивлячись у підлогу. Маша відчувала, як між ними зростає стіна. Вони ніколи так не сварилися. Але Ліда з її нахабством ніби розкрила щось, що вони обоє намагалися не помічати.

Наступного дня Марія вирішила більше не мовчати. Коли Ліда в черговий раз попросила «щось смачненьке», Маша поставила перед нею тарілку з макаронами.

– Лідо, я більше не готуватиму на всіх, – твердо сказала вона. – У нас з Ігорем свої плани, свій відпочинок. Ви приїхали без попередження і я втомилася від вас.

Ліда завмерла, тримаючи виделку в руці. Толік підняв очі від телефону, а Ваня, як завжди, не відреагував.

– Ого, Машо, – Ліда повільно посміхнулася, але очі її були холодними. – Це ти так зустрічаєш гостей?

– Ви не гості, – відрізала вона. – Гості дзвонять заздалегідь. А ви просто приїхали й мешкаєте тут, як у себе вдома!

– Ну, знаєш! – Ліда схопилася. – Це й Ігоря дача, між іншим! А він мій брат! Я маю право!

– Право? – Марія відчула, як її голос тремтить. – А моє право ти враховуєш? Я тут живу, Лідо! Це мій дім!

– Твій дім? – Ліда пирхнула. – Та без Ігоря ти тут нічого б не зробила!

Марія задихнулася. Вона хотіла відповісти, але в горлі стала грудка. Ігор, що стояв у дверях, мовчав. І це мовчання було найгіршим.

– Лідо, годі, – нарешті сказав він, але так тихо, що Маша ледве почула. – Давай без скандалів.

– Без скандалів? – Ліда повернулася до нього. – Це твоя дружина мені хамить! А ти мовчиш, як завжди!

Маша не витримала. Вона розвернулась і пішла до спальні, грюкнувши дверима. Сльози палили очі, але вона не дала їм пролитися. Вона не хотіла бути слабкою. Не перед Лідою. Не перед Ігорем.

Наступного дня Ліда із сім’єю поїхала. Маша не знала, що сказав їм Ігор, але вранці вона почула, як грюкають двері машини.

Ліда щось бурчала, Толік мовчав, Ваня, як завжди, вирячився в телефон. Маша стояла біля вікна, дивлячись, як «Жигулі» виїжджають із двору. Полегшення змішалося з гіркотою.

Ігор увійшов у кухню, де Маша чистила овочі для сніданку. Він виглядав втомленим, змарнілим.

– Машо, вибач, – сказав він, сідаючи за стіл. – Я мусив одразу їх зупинити.

– Мусив, – тихо відповіла вона, не дивлячись на нього. – Але ж ти не зупинив!

– Вони ж моя сім’я, – почав Ігор, але Марія його перервала.

– А я? Я твоя сім’я, Ігорю! Чи я тобі просто господиня, яка має всіх обслуговувати?

Він замовк. Маша продовжувала різати овочі, але руки тремтіли. Вона розуміла, що це не просто про Ліду. Це про них з Ігорем.

Про те, що він завжди вибирав мінімізувати конфлікт, а не її. Про те, що вона втомилася бути «зручною».

– Я не хочу так жити, – нарешті сказала вона. – Я не хочу, щоб наш будинок був прохідним двором. І я не хочу почуватися чужою у своїй сім’ї.

Ігор дивився на неї, і в його очах було щось нове – страх, усвідомлення. Але він нічого не сказав. А Маша раптом зрозуміла, що не хоче більше чекати на його слова.

За місяць вона зібрала речі. Не було гучних сварок, не було крику. Просто одного ранку вона сіла в автобус до міста, залишивши Ігореві записку: «Мені потрібен час».

Вона не знала, чи повернеться. Але знала, що більше не дозволить нікому – ні Ліді, ні Ігореві – вирішувати, як їй жити.

Можливо, хтось скаже, що це не привід для такого гучного скандалу. Можливо, якби це були поодинокі набіги “родичів”! Але, коли це система – задовбало!

А ви що скажете з цього приводу? Марія має рацію, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях.