– Петро сьогодні не приймає, а мені потрібно огляд пройти, довідку на роботу отримати, от я до вас Марія Іванівна і записалася. Давно хотіла з мамою нареченого познайомитись.

Асистентка, яка подала інструмент Марії Іванівні, зачепила візок і випустила оглядове дзеркало:

– Вибачте, Марія Іванівна, – опустивши очі в підлогу, сказала вона і додала. – Мені вийти?

– Ні, Олено, дістаньте новий набір, все гаразд, – і знову подивившись на Катю, додала. – Вибачте, з ким ви хотіли познайомитися? Петро Олегович на навчанні у Німеччині.

– З вами, з мамою Петра Бондаренка. Тата ж у нього немає?

Марія Іванівна подивилася в карту Катерини і, зібравшись із духом, спокійно відповіла:

– Катерино Андріївно, давайте, я проведу огляд, а потім ми поговоримо. У нас на першому поверсі кафе, зачекайте мене там, я спущусь.

Марія Іванівна ховала очі від Олени, намагалася не дивитись і в очі Катерини, щоб не дати волі сльозам. Чого вона ніяк не очікувала, сталося. З’явилася інша жінка.

***

Марія зупинилася у дверях кафе. Катерина сиділа за третім столиком, обличчям до входу, розмішуючи ложкою пінку на капучино. Молода, яскрава, цікава. Фігурка майже ідеальна . Тепер зрозуміло чому Петро на неї повівся.

Катя помітила Марію та радісно замахала рукою.

– Дівчинка ще, – подумала Марія і впевнено попрямувала до столика, зовсім не розуміючи, як почати розмову.

– Ви дуже молодо виглядаєте, – трохи нахилившись уперед, майже пошепки сказала Катя, – я б вам і сорока не дала.

– Я не подивилася в карті, вибачте, Катю, а скільки вам років?

– Мені двадцять.

– А мені тридцять сім. А Петру тридцять. А його синові п’ять років.

З кожним новим почутим словом очі співрозмовниці все більше наповнювалися сльозами, здавалося, що вони ось-ось ринуть нескінченним потоком на стіл, у капучино, у чай Марії. Тепер настала черга дізнатися правду другій жінці.

– Катю, я не мама Петра, я його дружина.

У Каті затремтіли губи, але вона сказала:

– Він любить мене, у нас буде дитина.

– Це все чудово, я навіть у цьому не маю сумніву. Але є одне але”. У нас із Петею договір. Він має відпрацювати свій борг, тут, на роботі ще три роки. А без грошей я думаю, він вам не потрібний.

– Потрібен! – Майже вигукнула молода жінка.

Марія здригнулася і озирнулася.

– Тоді нехай внесе на рахунок мого батька необхідну суму за договором і йде з нашого життя.

Марія встала і подивилася на Катерину. Їй чомусь захотілося підійти до цієї молодої жінки і обійняти її, і сказати: “Я як ніхто тебе розумію, він також обдурив мене”. Марія стрималася і мовчки пішла.

Поки вона піднімалася сходами, згадувала. Як познайомилася з Петром, як несподівано для обох романтично закрутилося і закружляло, швидко перескочивши з одного статусу в інший: чоловік і дружина.

Як батько наполіг на цьому самому безглуздому договорі: “Мені зрозуміле ваше кохання, мені незрозуміла різниця у віці. Сім років, Марія, це не рік і не два. Я хочу тебе вберегти. Я достатньо грошей вклав у Петра, якщо йому потрібна ти, він підпише договір.

І Петро підписав. Перспектива роботи в одній із кращих клiнік здавалася ідеальним початком кар’єри.

А зараз Марія думала. У нього з Катею десять років різниці! Чого йому не вистачало? У нього ж син!

До повернення чоловіка з відрядження, Марія не подавала ознак хвилювання, і не згадувала Катю в розмовах.

Петро повернувся додому схвильований, але веселий. З порога простягнув синові коробку з механічною іграшкою і погладив по голові.

Марія стояла в дверях і мовчки дивилася на чоловіка.

– Сподіваюся, я тепер вільний?

Марія здивовано подивилася на Петра.

– Ну, гроші я переказав, тепер все?

– А все, – Марія відреагувала швидко і одразу замовкла, щоб не давати волі емоціям. Краще так.

– Тоді бувай.

– Бувай.

– Андрійку, бувай.

І Петро пішов.

Марія не встигла зачинити двері за ним, як задзвонив мобільний телефон.

– Так, тату, привіт.

– Який негідник, – тягнув батько, насолоджуючись тим, що колись він мав рацію, – пішов я так розумію.

– Пішов, – сказала Марія.

– Я вже навіть знаю, на яку роботу він збирався влаштуватися, мені дзвонили, просили дати рекомендації… ну я й дав.

– Тату, навіщо ти так. Він же батько Андрійка.

– Не думаю, що ти чекатимеш від нього аліменти.

– Ні звичайно. Нехай живе, як знає. Борг він свій віддав.

– Не могло бути в нього таких грошей, ти ж знаєш.

– Знаю. Але всеодно. Пішов і пішов. Давай краще про нове обладнання поговоримо, хотілося б отримати. Настав час мені відкривати ще одне відділення.

Рік пролетів непомітно. Марія настільки була зайнята відкриттям нового кабінету, що про решту не встигала думати. Одразу подала на розлучення і забула про це. Син дуже сумував, часто дзвонив до Петра. Але обмежувалося все тільки телефонними розмовами, на зустрічі батькові не вистачало часу.

– Катя? – Марія дуже здивувалася, побачивши на порозі кабінету жінку з дитиною.

Марія вже збиралася додому після робочого дня, поспілкувалася з персоналом і вийшла на ґанок.

– Марія Іванівна, ви мене впізнали? – намагалася посміхатися молода мама.

– Звісно!

– Марія Іванівна, мені нікуди йти, допоможіть мені.

– Ходімо до мене в кабінет, розповіси.

Марія провела Катю до себе і посадила на диван.

– Я винна велику суму в банку. Вже йдуть відсотки. Петро оформив на мене позику.

– І покинув! – Марія зіскочила з крісла і підійшла до вікна, – не плач!

– Мені жити нема де. Я вчилася ще, коли завагітніла, винаймала квартиру. А тепер мені нема чим платити, у мене нічого немає. Я навіть до батьків не зможу поїхати, та й переживаю повертатися – це ж соромно. Вони не мають цих грошей.

– У мене після Андрійка в гаражі ліжечко залишилося, я привезу його завтра. Залишишся тут. У мене хоч і маленький кабінет, але все є, зробимо перестановку. Сьогодні ж збери речі. І не плач. Хто там у тебе? – спитала Марія, кивнувши на малюка, і підійшла ближче.

– Юра. Юрій Петрович.

– Хм-м, очі Петра і ніс.

– Ага.

– Так. Поїдемо, я довезу вас, спізнюся на зустріч.

Батько дивився на Марію, ніби намагаючись розгледіти щось таємне.

– Ось у кого ти така жаліслива? Точно не в мене, в матір. Та точно в матір.

– Тату, я просто повідомляю тебе. Катя житиме в моєму кабінеті, поки все не вирішиться. І ще я прошу позичити трохи грошей, я відпрацюю.

– Десь я це вже чув.

– Неважливо. Ситуація інша. Не хочу відмовлятися від останніх контрактів, просто позич мені, га?

– Добре, ну добре, вмовила. Петро, ​​до речі, поїхав із міста, бо ніхто з моїх знайомих його не взяв  собі на роботу. Він отримав по заслугам

Марія зітхнула, не знаючи, що відповісти.

– Борги пам’ятає не той, хто бере, а хто дає. Борг, моя люба, завжди треба віддавати. Тому що ніхто не знає, що чекає на нього завтра, – додав батько.

КІНЕЦЬ.