Марія Федорівна сиділа на лавочці, залитій сонцем, і насолоджувалася першими теплими днями. Ну ось і настала весна. Тільки одному Богові було відомо, як Марія Федорівна пережила цю зиму.

“Ще одну зиму не протягну!” – подумала Марія Федорівна і з полегшенням зітхнула. Вона не боялася вже йти. Навпаки, чекала цього моменту. Гароші давно вже назбирала. Наряд  купила.

Нічого не тримало Марію Федорівну на цьому світі.

***

Колись у неї була велика родина – чоловік, Федір Іванович, високий чоловік, і четверо дітлахів – три хлопці та дівчинка. Жили дружно, допомагали одне одному, мало сварилися. Дітки один за одним виросли та розлетілися хто куди. Старші два сини вступили до інститту, а потім розїхалися по містах працювати. Середній, у школі вчився погано, виріс і зайнявся цілком успішним бізнесом, який згодом забрав його за кордон, та там і залишив. Донька теж не залишилася в рідному селі – впорхнула в столицю і незабаром вийшла заміж.

Спочатку діти часто відвідували батьків. Писали листи, а з приходом мобільного зв’язку стали дзвонити. Один за одним пішли онуки. Марія Федорівна періодично збирала стару пошарпану валізку і вирушала до когось із дітей у няньки.

Поступово і онуки виросли з бабусиної турботи. Все рідше Марію Федорівну почали кликати, все рідше стали дзвінки. А вже про те, щоби приїхати в гості, діти й думати забули – не до цього стало. Робота, сім’я, свої діти, що дорослішають.

Приводом для приїзду до батьківського будинку стала новина, що батька Федора Івановича не стало. Здавалося, такий великий чоловік, який здоровий, проживе до ста років. Але насправді виявилося інакше.

Провівши батька в останню дорогу, діти роз’їхалися. Спочатку дзвонили матері, але поступово дзвінки зійшли нанівець.

Марія Федорівна намагалася дзвонити сама, але швидко відчула, що не до неї діткам і відступила. Так і жила останні десять років. Щороку хтось із дітей згадував про неї і дзвонив і тоді жінка тиждень ходила і сама собі посміхалася.

Якось Марія Федорівна також сиділа на лавочці і думала про своє.

-Здрастуйте, тітка Марія! – за парканом стояв молодий хлопець і радісно посміхався. – Не пам’ятаєте мене?

Марія Федорівна примружилася:

– Микола! Ти чи що?

– Так, тітка Марія! – зрадів хлопець і зайшов у двір.

Микола був сином сусідів, які без застілля і дня не могли прожити. Скільки Марія Федорівна його пам’ятала – він завжди був, вічно голодною дитиною. Від жалю жінка його підгодовувала, віддавала одяг, що залишився від дітей і пускала переночувати, коли його батьки влаштовували чергову гулянку. Не довго протягнули з таким життям батьки Миколи. Не стало їх. Миколку забрали і відвезли кудись, і з того часу Марія Федорівна його не бачила і дуже сумувала за ним.

-Де ж ти був стільки часу, Миколо? – зраділа жінка.

-Спершу в дитбудинку, потім служити пішов, а потім навчався. Ось повернувся на малу Батьківщину. Буду рідне село піднімати!

-Що вже там піднімати? – махнула рукою Марія Федорівна. – Всі розїхалися.

-Нічого! Не пропаду!

І почалося у Марії Федорівни інше життя. Микола влаштувався до Івановича – найбільшого фермера в їхньому селі. У вільний час підлатав свою стареньку хатинку, що залишилася йому після батьків, та й Марію Федорівну не забував – допомагав по господарству. Повеселішала Марія Федорівна. Не інакше, як “синочком” Миколу і не називала. Так вони прожили три роки.

-Їду я, тітка Марія, – ніби вибачаючись сказав одного разу хлопець, – Іванович зовсім зазнався. Хоче, щоб працювали, а грошей платити не хоче. Поїду на заробітки. Ти вже не ображайся!

-Ну що ти, Миколо, які образи? Їдь із Богом!

Знову Марія Федорівна залишилася сама. Іноді від самотності хотілося плакати. Так і коротала Марія Федорівна дні в очікуванні свого відходу. Та все щось тримало на світі цьому.

****

-Здрастуйте, тітка Марія! – почувся знайомий голос. Марія Федорівна перевела погляд на паркан і побачила знайоме обличчя.

-Микола! Невже ти?

-Я, Тітка Марія! – високий, добре одягнений молодий чоловік увійшов у двір до бабусі. – Ось, повернувся! На зовсім!

-Ой! Радість яка! – заметушилася Марія Федорівна. – Ти проходь, проходь, Миколо! Я зараз чайничок поставлю! Я миттю!

-Чайник – це добре! – посміхнувся Микола. – А я зараз тільки додому схожу. Не знав, що тебе застану, гостинці не взяв!

Через пів години щаслива Марія Федорівна і не менш щасливий Микола сиділи за столом, пили чай із гарних старовинних чашок і не могли наговоритися.

-Я вже на той світ зібралася, Миколо, – змахнула сльозу Марія Федорівна.

-Ну ну! Навіть не думай! – жартівливо помахав пальцем юнак. – Я приїхав – зараз ми з тобою, тітко Марія, заживемо! Всім на заздрість! Я грошей заробив, зараз своє господарство розвиватиму! Тож тобі, туди ще ніколи!

– Господарі! Чи є хто-небудь вдома? – дзвінкий дівочий голосок порушив їхню іділію. Марія Федорівна визирнула у вікно і побачила у дворі дівчину в коротенькому пальті та черевичках на високих підборах.

-Ви до кого? – Марія Федорівна разом із Миколою вийшли на ганок і дивилися на гостю.

-Я до Марії Федорівни! Я внучка, точніше, правнучка її. Я онука Олексія – старшого сина Марії Федорівни.

Жінка з хлопцем переглянулись.

-Я дзвонила вам, але телефон вимкнено! Тож вирішила їхати так, на удачу!

-Ну проходь! – розгублено запросила Марія Федорівна, а Микола підскочив до дівчини та взяв її валізу.

Марія Федорівна та Микола дивилися на Віру, яка із задоволенням уплітала підставлені їй частування та розповідала про себе.

-Не люблю я місто. У селі хочу жити! А батьки не розуміють. Дід Олексій запропонував у вас пожити кілька місяців. Каже, що поживу в селі – і назавжди бажання пройде до нього повертатися! Він дзвонив вам. І батько дзвонив. І я. Та тільки не могли додзвонитися. Ви вже вибачте! Я нахлібником не буду! В мене є гроші! А ще вам тато і дідусь гостинці надіслали! Я поживу до сесії – я заочно навчаюсь – і поїду!

-Та живи скільки хочеш! – нарешті сказала Марія Федорівна. – Мені тільки на радість!

Пройшов місяць. Марія Федорівна сиділа на лавочці і спостерігала як Віра вправно порається на городі. І не скажеш, що міська! За допомогою Миколи Віра знову переорала давно занедбаний город, розділила його на грядки, поставили теплицю, накупила розсади у сусідів і з задоволенням почала все висаджувати.

Микола теж не сидів без діла. На зароблені гроші він розпочав будівництво сучасної ферми. Також він найняв робітників, щоб підлатали дах Марії Федорівні і замість грубки встановили індивідуальне опалення.

Марія Федорівна раділа. З її обличчя не сходила посмішка. Вона знову була не одна. Лише іноді тінь смутку налітала на її обличчя, коли вона згадувала, що Віра ось-ось поїде. Дуже вже вона привикла до правнучки. Але час летів і Віра зібралася в місто.

-Як же я, Віро, тут одна з городом впораюся? – зітхала Марія Федорівна, складаючи в пакетик пиріжки правнучці на дорогу.

-Так ти, бабусю, тільки воду не забувай у бочку накачувати. Город Микола поллє! А я вже приїду і прополю! – Усміхнулася Віра.

-Так ти повернешся? – зраділа Марія Федорівна.

-Звісно! Не можу я звідси зовсім виїхати! Полюбила я тебе, бабусю, усім серцем. Та й Микола мені пропозицію зробив! Восени весілля! Куди без чоловіка? А він у мене – сільська людина!

Через рік Марія Федорівна грілася на сонечку і гойдала коляску зі сплячим праправнуком. Віра з Миколою були на фермі. Спільними зусиллями ферма процвітала та допомагала процвітати всьому селу.

Марія Федорівна подивилася на праправнука, що солодко спав, і подумала:

– Ніколи мені ще на той світ! Мені дітям допомагати треба!