Марія раділа, нарешті їй пощастило, так довго вона цього чекала, але ж проблема: все може впасти в один момент. Що робити? Що?

Андрій був втіленням дівочої мрії. Гарний, розумний, перспективний. Ну подарунок просто! А Марії довго не щастило з хлопцями. Зовсім не щастило. Були зустрічі, були знайомства та невдалі, а потім вона розчарувалася зовсім.

— Гаразд… Мабуть, це моя доля – самій залишитися, — сумно зітхала дівчина, сидячи на кухні і сумно попиваючи чай.

– Що ти таке кажеш?! Які твої роки? – Усміхнулася мама, повернувшись від плити і витираючи руки кухонним рушником, – Тітка Тамара знаєш, коли заміж вийшла? У сорок років! Ну і що? Ще й двох дітей встигла народити. А тітка Ліда? Що толку, що вискочила заміж у вісімнадцять? Так і досі стрибає. Три рази розлучалася. Усе ідеал шукає. Тьху!

Галина Іванівна перехрестилася.

— І викинь нісенітниці з голови! Прийде ще твій час.

– Що тут у нас за розмови? — на кухню зайшов тато Марії, Іван Вікторович. – Став, Галю, картоплю варити, я оселедець купив! О!

Іван Вікторович поклав на стіл прямо перед Марією сильно пахнучий пакетик.

– І цибулі! Цибулю наріж. Я люблю, коли з цибулькою. Ех, сальця не купив! Гаразд. Завтра буду йти з роботи, зайду. Марійко! Чого сумна? Поїхали зі мною на рибалку у вихідний!

– Я тобі покажу рибалку! Я тобі покажу! — мама взяла у руки рушник. – Якщо як минулого разу повернешся, не пущу. Так і знай. Рибу я й у магазині можу купити!

Марія сумно подивилася на батьків, зітхнула та пішла до своєї кімнати.

Такого ось простого життя їй не хотілося: оселедець, рибалка, цибуля, картопля… Вона мріяла піднятися вище. І в неї майже вийшло. Закінчила школу на одні п’ятірки. В інститут вступила. Батьки одразу сказали, що грошей на платне нема. Тільки якщо на бюджет. А батько взагалі не розумів, навіщо їй цей інститут. Сів за стіл навпроти Марії, глянув на неї своїми нехитрими блакитними очима і сказав:

— А що, дочко, на завод до нас не хочеш? Добре платять. І санаторій є, знаєш який! І їдальня. Ух як там годують! — Іван Вікторович замружився і потер руки.

— Тату,— поблажливо подивилася на нього Марія,— Я хочу вчитися. Вивчуся, гроші отримуватиму. Квартиру куплю, машину. Заміж вийду.

– Відчепись від неї, Іване! Нехай вивчиться. А борщ у нашій їдальні вона завжди поїсти встигне,— усміхнулася мати.

Вступила. Вивчилася. Але з роботою не щастило їй поки що. Шукала-шукала, та все не те. То зарплата маленька, то далеко їхати. А подружка, Вероніка, все примовляла:

— Нема чого працювати, старатися на роботі! Ти хто? Жінка! Красива. Тебе чоловік повинен забезпечувати! А ти прикрашатимеш його життя. Потрібно просто знайти гідного і заміж швиденько за нього, ррраз!

– Все в тебе просто, Вероніко! А сама невже погано шукаєш? Що ж і досі не знайшла? – посміхнулася Марія. — Ото ж бо! Не все так просто. Та й не сподіваюся принца зустріти. Хотіла сама взагалі піднятися. Просто поки що не виходить. Хоча, звичайно, заміж би вийти було б не погано.

Андрій зустрівся на шляху Марії раптово. У черзі до ЦНАПу. Стояла вона, сумувала, а тут він. Теж стоїть, сумує. Марія стала його непомітно краєм ока роздивлятися: «От хлопець класний! Пощастило ж комусь!.. Кільця нема. Ну і що? Може, не носить. Зняв» Марія відчула на собі його погляд і зніяковіла: Ось нерозумна! Дивлюся тут. Він одружений, мабуть. І діти є… Соромно навіть якось» — встигло промайнути в голові Марії, і вона густо почервоніла.

Підійшла його черга, він підвівся до вікна, щось швидко підписав і пішов до виходу. Марія теж незабаром закінчила свої справи та сіла в ліфт, щоб їхати на перший поверх будівлі. Приїхала. Ледве відчинилися двері і перед нею з’явився зал, вона побачила того хлопця. Він стояв біля прозорих дверей біля виходу.

– Дівчино! Може… Може, ви не відмовитеся випити чашку кави? Тут поряд кав’ярня є. Я пригощаю! — хлопець ступив їй назустріч, перегороджуючи дорогу.

Він так чарівно посміхався, що Марія просто підкосила ноги. Вона тремтячим голосом погодилася, і молоді люди вирушили до кафе.

Через кілька хвилин вони вже весело балакали, і Марія відчувала себе легко і невимушено. Говорили про все. Він теж нещодавно закінчив інститут, влаштувався працювати. Говорив, що хоче добитися чогось у житті, старається. Тому з дівчатами не зустрічається. Ніколи. А мама переживає, що без онуків залишиться.

Потім він зі сміхом розповів, як мама його кілька разів намагалася одружитись. Але всі ці доньки її знайомих… вони не сподобалися Андрію. Він, жартома, описував те, як відбувалися ці манірні зустрічі. Як мама метушилася і готувалася до них. А дівчата були всі, як на підбір, не симпатичні, бррр… І третього разу Андрій заявив мамі, що, мовляв, з нього вистачить! І наречену він собі шукатиме сам!

При цих словах Марія зніяковіла і опустила погляд у спорожнілу чашку від кави.

Але Андрій нахилився і заглянув у її очі. А потім усміхнувся. Вони дивилися один на одного і мовчали. І це було так зворушливо і ніжно.

З того вечора минуло вже півроку. Молоді люди часто зустрічалися. І Андрій, поступившись наполегливим проханням матері, якось навіть запросив Марію познайомитися зі своїми батьками. Все пройшло гладко. Марія їм сподобалася.

— Гарна скромна дівчинка, — сказала мама Андрію, — Начебто не ледарка… Освічена, розумна. Треба б зі сватами познайомитися!

– Мама! — докірливо глянув на неї син. – Не квап події! Я ще не робив їй пропозиції! Які свати?!

– То зроби! Чого ти чекаєш? Думаєш, така дівчина чекатиме, поки ти наважишся? Відведе ще хто-небудь! Залишишся з носом. Згадаєш мої слова!

– Людмило! — скривився батько Андрія, Георгій. — Що ти таке кажеш! Хлопець правильно робить. Ще півроку позустрічаються, таке рішення не приймається з бухти-барахти.

— Ой? А сам? — мама тепло посміхнулася і жартівливо поцілувала батька Андрія в щоку. Той теж усміхнувся і глянув на Людмилу з ніжністю.

Андрій знав історію знайомства своїх батьків. Вони обидва науковці. Познайомились у своєму науково-дослідному інституті. І тато, як тільки побачив симпатичну молоденьку аспірантку Людочку, яка прийшла до них працювати, так пропав. Тиждень ходив за нею п’ятами, а потім купив розкішний букет троянд, торт і з’явився робити пропозицію.

А Людочка горда була. Спочатку згодою не відповіла. Сказала, що подумає. Мамі розповіла, а вона аж ахнула та сіла на диван: «Що тут думати?! Він доцент, учений! Тобі пропозицію зробив, а ти? Просто хапай та біжи! Тільки спробуй упустити таку партію!

Замкнула Людочку в кімнаті і ключ сховала. Батько шкодував дівчину, тихенько сварився з матір’ю, умовляв її, щоб припинила ці допотопні методи виховання і негайно випустила дочку. Але мама — ні в яку. Нехай, мовляв, посиде, подумає. А Людочка подумала-подумала та вирішила, що вийде заміж за цього доцента. Ну, сутулиться трохи, говоре тихо, окуляри носить. Натомість розумний. І її, Людочку, на руках носитиме!

Зіграли весілля. Мама Андрія дуже полюбила Георгія вже потім, коли стали разом жити. І зараз, через роки, любов між ними не стала меншою, а тільки примножилася. Андрій це бачив і був дуже радий за них.

***

— Мамо… Мамо! Я тут подумала… Може нам зайнятися підвищенням культурного рівня. Всім разом, усією родиною. Ну що ми прямо такі простецькі зовсім! Ось давно хотіла тебе запитати, мамо! Чому ти косметикою не користуєшся? І волосся так просто укладаєш? Ні стрижки, ні зачіски, — Марія сиділа на кухні на стільчику, підперши щоку кулачком і питала.

— То я ж на заводі працюю, дочко! Там ніколи один на одного дивитися. Там головне, щоб було зручно. Зібрала волосся в хвіст та й все. А після роботи в магазин забігла, взяла картоплі та додому до плити. А вже вдома хто мене бачить! – усміхнулася мати.

– А тато? Ну може хоч він не висловлюватися так? Що не слово — то… Ну, не культурно якось! І розмовляє голосно, і сміється на весь голос, а вже ці жарти його!

Мама Марії, витерла руки кухонним рушником і сіла поруч із дочкою за стіл.

– Зізнавайся! Що таке надумала? З чого тобі наш культурний рівень захотілося підвищувати? Га? Що мовчиш?

— Мамо… я, здається, виходжу заміж.

– Іване, Іване! Іди-но! – Покликала мама чоловіка з кімнати, відірвавши від перегляду телевізора. — Марійка заміж виходить! Дивись! Невже дочекалися?

— Вітаю, дочко! – Батько обійняв Марію. – А хто наречений? Чого не знайомиш?

— Ось я про це й говорю. Тату, мамо… Мій наречений з батьками хочуть познайомитися з вами… — вигляд у Марії був зовсім засмучений.

— То хай приїжджають! Ласкаво просимо! — тепло посміхнулася мама, а потім насупилась і суворо подивилася на батька, який задоволено потирав руки і примовляв: «Привід який! Привід! Донька заміж виходить незабаром! Потрібно відмітити”

– Дивись у мене! Я тебе знаю!

А Марія все сиділа і думала, як пройде ця зустріч. Адже вони такі різні! А як не сподобається батькам Андрія її рідня? І не захочуть вони таку наречену синові своєму? Вони самі інтелігентні, а її тато з мамою… ну зовсім прості… «Якщо так, то тоді поїдемо з Андрієм і одружимося потай!» – Вирішила дівчина …

***

— Ви їжте, їжте пиріжки! Сама пекла! З капустою, з м’ясом, — Галина Іванівна, посміхаючись, підсувала гостям тарілку з пирогами.

— Дякую вам, Галино Іванівно! Ви просто чарівниця! – Примовляла Людмила, – Я терпіти не можу кухню і готування. Я все з наукою більше, хімію люблю. А у вас, бачу, все в руках виходить! Раз-два і така смакота! Дуже ви гарна господиня!

– Дякую вам за добрі слова! — мама Марії почервоніла. — Іване, відчепись від Георгія зі своєю рибалкою! Кому вона потрібна, їй Богу! — обернулася Галина до чоловіка, який щось довго й докладно, а головне, як завжди, голосно, пояснював Георгію.

— Що ви, що ви, Галино Іванівно! Я сам теж був любителем риболовлі колись! А потім наукою зайнявся, все ніколи. А зараз послухав вашого чоловіка і вирішив, що треба було б вибратися якось на річку, так, Іване Вікторовичу? Рибки половити захотілося! — посміхаючись на весь рот, промовив Георгій і зняв окуляри.

— То чого чекати? Цих вихідних і поїдемо! — сказав вже добряче «веселий» тато Марії.

Мама Марії глянула на нього докірливо і похитала головою. Сваритися на нього при сватах вона не наважувалася. Вони мило розмовляли з Людмилою. Виявилося, що їм є про що поговорити, і жінки чудово порозумілися. Наприкінці вечора мама Андрія навіть записала кілька рецептів.

А Андрій і Марія сиділи поряд і дивилися тільки один на одного. Кожному при одному погляді на молодих людей було зрозуміло, що між ними любов. Видно, сама доля веліла їм зустрітися і бути разом. І нічого цьому завадити не могло, — даремно Марія непокоїлася.