Вранці Марія Семенівна розмовляла із сином.

– Костянтине, я вважаю, що ти надто багато часу проводиш із Ольгою. Чогось морочиш дівчині голову. Це непорядно щодо неї.

– Непорядно? Що ти маєш на увазі?

– Ти ж її не любиш. А даєш їй неправдиві надії! І вона, замість того, щоб знайти собі гідного чоловіка, марно витрачає на тебе свої найкращі роки.

В результаті опиниться вона біля розбитого корита і у всіх своїх бідах звинувачуватиме…

– Мене? – єхидно перепитав Костянтин. – Ти це хочеш сказати?

– Хм, – усміхнулася Марія Семенівна у відповідь. – Якби! Звинувачувати у всьому вона стане мене.

– Тебе? А ти тут до чого?

– Я, звісно, тут ні до чого. Але вона скаже, що це я налаштувала тебе проти неї. Стала на заваді вашого щастя.

– Все, що ти зараз кажеш, мамо, це нісенітниця, – відповів Костянтин.

– Правильно. Але якщо ти на ній одружишся, а потім кинеш, все це вже буде не нісенітниця. Це стане дійсністю. Так, синку, так. І не дивись на мене так. Це зараз ти такий сміливий та рішучий. А ось коли вона тобі набридне, і ти втечеш від неї, у всьому виявлюсь винною я. І не сперечайся. Сьогодні прийнято у всьому звинувачувати саме нас.

– Кого це вас?

– Матерів. Кого ж іще? Скільки книг написано на цю тему. Скільки фільмів знято. У яких ми своєю егоїстичною любовʼю псуємо своїм дітям життя. Хіба ні?

– Я так не думаю.

– Тоді навіщо морочиш дівчині голову? Вона на п’ятнадцять років молодша за тебе.

– Ніхто нікому не морочить голову.

– Зараз ти почнеш мене переконувати, що ви любите один одного. І збираєтесь одружитися! Так?

– До чого тут кохання, мамо. Нам із Ольгою добре разом. Вона молода, вродлива. З нею весело. І, як чесий чоловік, я, звісно ж, на ній одружуся.

– Ти вирішив одружитися без кохання! – вигукнула Марія Семенівна. – Лише тому, що зустрічався з нею! І після цього ти називаєш себе чесним чоловіком? Господи, куди котиться цей світ.

– Ну, чому одразу «і без кохання», мамо. Звідки такі слова? Оля… Вона гарна, мила дівчина.

– Але ж вона не любить тебе. І все, що їй потрібно, це наша величезна квартира в центрі, яку ще твій дідусь, професор, залишив твоєму татові академіку, а він нам.

Квартира і твоє становище в науковому середовищі, от і все її кохання.

– Ми подобаємось один одному. А кохання… Кохання, мамо, це все… Слова і не більше. За якими ховається невідомо що. Ми просто добре ставимося один до одного. І я… Я певен, що Ольга буде мені гарною, вірною дружиною. Я знаю, що вона зробить мене щасливою. Це головне.

– Як вона це зробить? Тим, що житиме з нами в одній квартирі? Цим вона тебе ощасливить?

– Ні, але…

– Чи вона тебе ощасливить, якщо через десять років піде від тебе до іншого? І забере у тебе половину спільно нажитого майна? Це ти називаєш щастям?

– Ні звісно.

– Тоді скажи, що такого вона для тебе зробить, що ти раптом вирішив на ній одружитися?

– Ольга допомагатиме тобі по господарству. Ви подружитеся. Ви…

– Синку, ось зараз уже не я, а ти кажеш дурниці.

– Тоді я взагалі не хочу про це розмовляти, мамо, – образився Костянтин. – Мені пора на роботу. У мене сьогодні дуже напружений день. Спочатку лекції, потім вчена рада. Все! Я побіг.

Зачинивши за сином двері, Марія Семенівна посміхнулася.

– Безпосередньо з Ольгою я поговорю пізніше, – подумала вона. – Після того, як про все домовлюсь із Надійкою. І в справу вступить Олена…

…Згодом до Марії Семенівни в гості прийшла Надія.

– Маріє Семенівно, давайте говорити прямо, – сказала Надія. – Ви мені подобаєтеся.

– Надійко, ви мені теж дуже, дуже подобаєтеся і я…

– Дозвольте, я продовжу, – стримано попросила Надія.

– Так–так, Надійко. Звісно…

– Отож… Подобайтеся настільки, що я готова стати вашою невісткою.

– А як я цього хочу, ви і… – спробувала відповісти добрими словами Марія Семенівна, але Надія її не слухала.

Вона в цей момент була зосереджена виключно на собі.

– Ви ж знаєте, що я не лише дуже багата і дуже успішна жінка, – впевненим, добре поставленим голосом продовжувала Надія. – До того ж, я й дуже приваблива. На п’ять років молодша за вашого сина. Не перераховуватиму всі інші свої переваги. Скажу головне. Я люблю Костянтина. І хочу стати його дружиною.

– Та й я для свого Костика не бачу кращої дружини, аніж ви, Надю! – лагідно відповіла Марія Семенівна. – Я не та мати–егоїстка, яка виховувала сина виключно для себе та свого задоволення. І яка переживає, що її син піде до іншої жінки. Я сучасна мама, яка демократично дивиться в майбутнє свого єдиного та улюбленого сина.

Надія довгим проникливим поглядом подивилася на свою потенційну свекруху.

– Це все добре, Маріє Семенівно, що ви саме так прогресивно будуєте стосунки із сином, – сказала вона. – Добре, що я вам теж подобаюся. Але… Ось уже рік, як я буваю у вашій оселі, а ваш єдиний і улюблений Костик не звертає на мене жодної уваги. Як із цим бути?

– Це можна вирішити, запевняю вас.

– Он як? А я чула, що він закоханий.

– От уже й закоханий. Скажете теж. Так… Легке захоплення молодою, гарненькою дівчинкою. Неодруженого чоловіка його віку легко захопити таким поєднанням.

– Захоплення?

– Тільки і всього! Молода дівчина зачарувала свого наукового керівника. І в ній немає нічого такого, запевняю вас. На її місці могла бути й інша.

– Вона, якщо я не помиляюся, приїжджа?

– Живе у гуртожитку. Аспірантка.

– Я знаю, – сказала Надія. – Вона навчається там, де викладає ваш син.

– Від цих настирливих студенток аспіранток просто немає відбою, – поскаржилася Марія Семенівна. – Так і пруть, так і пруть.

– Легке захоплення, – задумливо промовила Надія. – І що він у ній знайшов? Ну, якщо не брати до уваги молодості… В неї ж нічого немає. І, найімовірніше, не буде. Окрім наукового ступеня. Тоді як я, можу дати йому все! А аам не здається, Маріє Семенівно, що ви погано виховали свого сина?

– Бачить Бог, Надійко, я старалася і…

– Ваші материнські погляди погано впливають на нього, – спокійно продовжувала Надія. – Він їх неправильно розуміє.

– А з цим усе буде дуже просто, Надійко. І хвилюватись немає причин. Адже, при всьому своєму вільнодумстві, я не для того виховувала сина, щоб він виробляв що в голову прийде. Тим більше в такі моменти, коли вирішуються найсерйозніші питання його життя. Покладіться на мене, Надю. Пройде трохи часу, і він забуде про свою вертихвістку. І стане вашим чоловіком.

– Я правильно розумію, Маріє Семенівно, що ви маєте план?

– Я маю грандіозний план. Але для його здійснення ви маєте мені допомогти.

– Розповідайте! – сказала Надія.

Марія Семенівна докладно виклала їй свій грандіозний план дій…

– Ну, що ж, – задумливо сказала Надія, коли зрозуміла, що саме від неї потрібно. – План хороший.

– Вам справді він сподобався?

– Дуже. А хто така Олена.

– Олена – це талановита фахівчиня у своїй справі.

– Але їй, Ви кажете, тільки девʼятнадцять років? Чи можемо ми бути спокійними щодо того, що між нею та Костянтином нічого не буде. Чи не вийде так, що вона всерйоз зачарує його?

– Ну що ви! Ні звісно. Олена насамперед професіоналка. І щодо цього, Надійко, можете не турбуватися. Вона бездоганно зіграє свою роль і вчасно відійде вбік. Навіщо їй псувати свою репутацію?

– А ви впевнені, що Костянтин клюне на неї?

– Я дуже добре вивчила свого сина. І точно знаю, які саме жінки йому подобаються, а які ні. Олена саме та, яка потрібна. Скажімо, вона сподобається йому з першого погляду.

– Сподобається, і не більше! – сухо додала Надія.

– Звісно, звісно. Не більше. Щодо цього не хвилюйтеся. Олена знає, як утримувати чоловіка на безпечному рівні і не доводити справу до справжнього кохання.

– У такому разі я згодна.

– Тоді діємо!..

…Ввечері того ж дня Марія Семенівна сиділа на кухні і пила компот із сухофруктів. Перед собою вона поставила тарілочку з млинцями і баночку зі згущеним молоком.

Раптом у коридорі почулися кроки і на кухню зайшов Костянтин.

– Ой, привіт, синку! – сказала Марія Семенівна. – А в мене для тебе сюрприз! Завтра до нас приїде одна моя хороша знайома…

– Тільки не кажи, що це Надія, – сказав чоловік. – Бачити її не можу.

Марія Семенівна вдала, що не розуміє, про що говорить її син.

– Надія? – перепитала вона і насупилась, ніби згадує, про кого йдеться.

– Самовпевнена та самозакохана жінка, – нагадав Костянтин. – Терпіти її не можу. Не розумію, мамо, що ти знайшла в ній.

– Вона любить тебе, дурненький, – подумала Марія Семенівна. – І на відміну від усіх твоїх студенток аспіранток хоче не брати в тебе гроші, а давати. А ще вона хоче справжню сімʼю. А чого хочуть всі твої вертихвістки – незрозуміло!

Але вголос вона цього не сказала. Порахувала, що поки що не час.

– Ах ця! – байдуже промовила Марія Семенівна, нібито згадавши про кого йдеться. – Ну що ти, синку. Ні. Це не Надія.

– Ти знову хочеш засватати мені свою чергову наречену? – підозріло запитав він.

– Ось цього разу точно ні! – хитро сказала Марія Семенівна. – Я просто хочу, щоб ти на неї подивився і висловив свою думку…

…Ввечері наступного дня, повернувшись із роботи додому, Костянтин зайшов у квартиру й застиг від побаченого.

Олена була неймовірно красива!

Коли вечір добіг кінця й Олена пішла, Марія Семенівна поговорила з сином.

– Вона сподобалася тобі?

– Дуже красива… Ну але я б сказав не настільки, щоб я закохався в неї, мамо…

– Розумниця, дівчинка, – подумала Марія Семенівна. – Ти сподобалася, але в тебе не закохалися. Все правильно. Тому що закохатися він має у твоє багатство. А одружуватися – з Надійкою.

І з цього дня план Марії Семенівну набув вирішальної фази. Костянтина стали поступово привчати до розкоші. Робила це Олена грошима, які давала Надія.

І незабаром в очах Костянтина Олена виглядала не просто молодою, привабливою жінкою, але ще й казково багатою.

За невеликий проміжок часу Костянтин об’їздив із Оленою кілька країн. І весь цей час Олена вміло привчала Костянтина до розкішного життя.

Все сталося саме так, як і планувала Марія Семенівна. Костянтин не був закоханий в Олену, але він був вражений від тих можливостей, які відкрилися перед ним, завдяки її щедрості.

– Синку, а ти не хочеш одружитися з Оленою? – запитала Марія Семенівна, коли зрозуміла, що настав час завершувати розпочату справу.

– Але ж я ніби серйозно зустрічаюся з Ольгою, – розгублено відповів Костянтин. – Незручно виходить. Як чесний чоловік я… Виходить, обманув її.

– Вчасно розлучитися – це не означає обманути. А з Ольгою я поговорю і все поясню.

– Ну, якщо так, то… Я згоден одружитися з Оленою. Але ж у мене взагалі нічого ще з нею не було. Ми просто друзі.

– Це не страшно. Головне, що вона кохає тебе. Я запитувала.

– По суті, мені тоді все одно на кому одружуватися, – подумав він. – На Ользі, чи Олені. Якщо вони обоє мене люблять. А для мене, як з’ясувалося, головне це можливість жити в розкоші…

Розмова Марії Семенівни з Ольгою була недовгою.
Треба було пару слів, і Ольга зрозуміла, що з Костянтином у неї нічого не вийде і треба шукати когось іншого.

– Оце так, – подумала Ольга. – Шкода. Вигідний варіант був.

– Чесно кажучи, Маріє Семенівно, я особливо й не любила вашого сина, – сердито відповіла Ольга.

– Я знаю, знаю, – весело сказала Марія Семенівна.

– Зустрічалася з ним, бо була впевнена, що він любить мене, – продовжувала Ольга. – Але якщо і він не любить мене, то, звісно. Наші стосунки не мають майбутнього.

– Ти розумна дівчинка, Олечко, – сказала Марія Семенівна. – І все правильно зрозуміла.

Стосунки Ольги й Костянтина припинилися. І незабаром було призначено день весілля Олени й Костянтина. А за годину до весілля Марія Семенівна повідомила Костянтину, що все те багатство, заради якого він одружується з Оленою, належить Надії.

– Як Надії?! – вигукнув Костянтин. – Чому?!

– Так вийшло, синку, – сумно відповіла Марія Семенівна.

– А Олена?

– У неї нічого немає. Окрім молодості й гарненького личка. Вона бідна.

– У такому разі я відмовляюся з нею одружуватися. Тим більше що між нами ще нічого не було.

– Звісно, синку. Ні про яке одруження з Оленою й мови бути не може…

…Костянтин був у розпачі. Всі ті замки, палаци, яхти, літаки та необмежені кошти, якими він розпоряджався на власний розсуд, все те шикарне життя, якого він скуштував і від якого тепер не міг відмовитися, все вмить розтануло.

– Як дим, – тихо міркував Костянтин. – І як мені тепер жити… Після всього цього…

Ось тоді Марія Семенівна й сказала синові, що все можна легко повернути назад.

– Для цього всього лише треба одружитися з Надійкою.

– З Надійкою? – тихо перепитав Костянтин. – На цій самозакоханій і навіженій…

Костянтин замовк. Розкіш та необмежені фінансові можливості знову спливли у його свідомості. Він одразу відчув себе краще.

– Я нічого не розумію, мамо. Поясни.

Марія Семенівна розповіла все Костянтину.

– То ти це спеціально вигадала? – Ну, звісно, спеціально. Такий був мій підступний задум. Заради твого щастя та щастя Надійки. Адже я знаю, що ти найбільше любиш. І я розуміла, що жодна жінка не зможе зробити тебе щасливою, тому що ти в принципі не зможеш жодну жінку полюбити. А Надійка тебе кохає. І готова дати тобі те, що ти любиш.

– А що я люблю, мамо?

– Багатство! – відповіла Марія Семенівна. – Без якого ти не зможеш жити. Визнай це.

– Визнаю…

– А Надія готова вийти за тебе заміж.

– У такому разі, звісно, і я згоден, – радісно відповів Костянтин.

Весілля відбулося у призначений час. Ольгу також запросили.

– Піду, – подумала вона. – Хоч гляну, на кого він мене проміняв. Мирно ж розійшлися…

– Навіщо він тобі? – спитала Ольга у Надії, коли вони опинилися наодинці в туалеті. – Він же ж тебе не любить.

– Він і тебе не любить, – відповіла Надія. – Але це не заважало тобі зустрічатися з ним і хотіти одружитися з ним.

Ольга криво усміхнулася у відповідь.

– Мої вчинки зрозумілі, – сказала вона. – Я знала, навіщо йду на це. У такий спосіб я робила наукову кар’єру. А що ти отримаєш від нього?

– О–о–о! – радісно відповіла Надія. – Я отримаю набагато більше. Отримаю те, про що давно мріяла. Він гарний і розумний. І вся його рідня така. І в мене від нього будуть розумні і гарні дітки.

До того ж я маю чудові стосунки з його мамою. А він дуже залежить від її думки. Хороші стосунки із владною свекрухою – це ще одна додаткова гарантія нашого з Костянтином щасливого майбутнього.

Але найголовніше, що на відміну від тебе, я його люблю! І я не тільки отримаю від нього те, чого хочу, а й багато чого дам йому натомість.

І я знаю, що йому дати! І цим зробити його щасливим. А що б дала йому ти? За свою наукову кар’єру, яка в тебе вдалася б?

Ольга не знала, що відповісти.

– Ваш шлюб все одно довго не протримається! – сердито сказала вона. – Він втомиться від твого багатства і кине тебе!

– Час покаже, – спокійно відповіла Надія. – Тим більше, що й життя наше… Воно ж теж не таке вже й довге…

…Ольга помилилася. Минуло вже п’ятнадцять років, а Костянтин і Надія все ще разом.

Надія, як і раніше, любить Костянтина, а Костянтин не втомився від багатства, бо знає, на що його витратити. Адже в них уже аж четверо діточок!

Марія Семенівна бавить онуків.

Ольга теж вийшла заміж. За професора.

Що з Оленою? А нічого. Вона чесно виконала своє завдання і відійшла вбік…

КІНЕЦЬ.