Степан та Іван дружили сім’ями вже багато років. І все в них було гаразд. Якщо не зважати на те, що Степан раптом закохався в Марію, дружину Івана.

«От попав, — зітхав віч-на-віч із самим собою Степан. — І як з нею впоратись, не знаю. Я двадцять років одружений. У мене доросла дочка в інституті навчається з його дочкою. А я таке витворюю. Закохююсь! Ось від кого не чекав, то від себе. Вважав себе порядною, чесною людиною. І на тобі. Закохався…

Пенсія на обрії, а я? Про що думаю? Які ігри граю? Не зрозуміло. А головне, скільки років уже знаю Марію, нічого подібного до неї не відчував. І раптом на тобі. Здійснилося. Зі мною! І що робити? Я ж тепер Іванові й у вічі дивитися не можу. Бо мені здається, що я його зрадив. І чому здається? Коли так воно й є.

І треба бути сміливим і називати речі своїми іменами. Зрадив друга. Тому що закохався у його дружину. І немає мені виправдання, і не може бути».

Степан, як закохався, так одразу почав часто думати про Марію і про своє нерозділене кохання до неї. Але свої почуття, звичайно, приховував від усіх. Бо розумів, що нічого хорошого з цього вийти точно не може.

«Так склалося життя, — як завжди, міркував він рано недільного ранку, лежачи у вітальні на дивані, тупо дивлячись у телевізор і страждаючи від свого нерозділеного, таємного кохання. – І тут уже нічого не змінити. Кожен із нас отримав своє. І з цим треба просто змиритись.

Це доля. А вона нещадна. Вимагає від людини, щоб вона жила і раділа з того, що має, а на чуже добро рота не роззявляла. Тож, Марійко, у цьому житті не судилося нам бути разом. І все життя я любитиму тебе таємно і віднесу своє почуття у вічність».

Від сумних, але таких приємних серцю Степана роздумів його відволікла дружина.

— Степане, винеси сміття, — попросила Віра.

– Чому я? Скажи Олені. Хай вона винесе.

– Олена вже пішла.

— Тоді сама виноси.

— Тобі ліньки ?

— До чого тут це, — образився Степан. — Чому про мене згадують тільки коли…

— Ну, не хочеш, не виноси, — сказала Віра. — Чекай, коли я чи Олена винесемо. Тільки зваж, відро вже повне. До речі, ти не забув? Ми сьогодні у кіно збиралися!

«Ось зовсім не до речі, — сердито подумав Степан. — У мене вихідний, а в неї одне кіно на думці. Ще це сміття».

— Та я не забув, не забув! – закричав Степан. – пристала зі своїм кіно. Без мене, чи що, сходити не можеш?

— Ну й гаразд, — образилася Віра. – Схожу і без тебе!

Сказавши це, Віра пішла у ванну. А Степан зітхнув, підвівся з дивана і поплентався на кухню. Подивився на відро для сміття.

«Справді, подумав він, — повне. Треба винести. На Віру чогось накричав. Чим вона винна? Ну ось що я за людина? Мало того, що кричу на неї, так ще й люблю іншу. Ні, не буде мені спасіння.”

Степан вийшов у передпокій з відром і якийсь час мовчки дивився на себе в дзеркало.

«Як я одягнений? – думав він. – Ну? Що це? Халат поверх піжами, а на ногах капці на босу ногу. Як можна в такому вигляді на людях з’являтися? В неділю!”

Степан зітхнув, озирнувся на всі боки і знову глянув у дзеркало.

«Ось як я у такому вигляді піду сміття виносити? – подумав він. — Раптом Марія побачить? Що подумає?

Іван і Марія, а також їхня дочка, Наталя, жили поверхом вище.

«А з іншого боку,— думав Степан,— навіть якщо вона побачить мене? І що? Адже вона нічого до мене не відчуває. Вона взагалі нічого не знає про моє кохання. Про мої до неї почуття вона навіть не здогадується. Отже, її до мене ставлення залишиться тим самим. Тоді на зло всім піду саме у такому вигляді. Нехай мені буде гірше».

Подумавши так, Степан сміливо ступив за поріг будинку.

Він уже виходив, як із сусідньої квартири вийшов Ігор. Ще один його друг.

— Здоров, Стьопа, — зрадів він. – ти куди зібрався?

— Та ось, — Степан показав відро. — відро виносити.

— Що це відро, — сказав Ігор. – Плюнь. Адже вихідний. Потвм винесеш. Пішли краще до Вані. В нього сьогодні нікого вдома немає. Він мені зателефонував, просив, щоб я тебе покликав. Виходжу, а отут ти. Пішли. Посидимо. Час із користю проведемо. Добре буде.

“Добре? — гірко посміхнувся Степан. — У вас, мабуть, і буде добре. А в моєму житті вже нічого доброго не може бути».

Але, звичайно, нічого такого Степан не сказав своєму другові. Він глянув на відро, на Ігора і важко зітхнув.

– У такому вигляді? — Степан показав на халат.

— Так переодягайся швидше і приходь, — сказав Ігор.

– Переодягайся! — усміхнувся Степан. — Дружина побачить. Запитає: «Куди?» Що я скажу? Ні. Якщо повернуся, то вже не вийду. Дружина не пустить. Змусить йти з нею в кіно або ще кудись.

— Ну й пішли просто так. Адже не в театр! До друга.

— З відром, чи що? До друга!

— Ну, постав відро біля смітника. А потім забереш.

– Забереш! А якщо упруть?

— Кому твоє відро потрібне? – відповів Ігор. — Ти тільки сміття з нього не викидай.

– Чому?

– А то тобі туді нове додадуть. Подумають, що це поставили для їстівних відходів.

— Але я ненадовго, — сказав Степан. — мені ще… багато різних справ встигнути треба.

— Звісно, ​​ненадовго, — запевнив Ігор. — У всіх справи, усім треба встигнути.

Степан поставив відо біля сміттєпроводу і пішов із Ігором до Івана.

А незабаром і Віра вийшла із квартири. Вона не знала, що Степан пішов виносити сміття, думала, що він у вітальні на дивані лежить, дивиться телевізор. І взагалі вона на нього образилася і пішла в кіно одна. А із чоловіком вирішила не розмовляти.

«Навіщо? – думала вона. — Тільки нерви псувати? Ось повернусь увечері і поговорю. На той час він візьметься за розум, винесе відро, і я тоді, напевно, вже перестану на нього злитися».

Вона зачинила двері, пішки спустилася вниз і вийшла з під’їзду; впевнена у тому, що її чоловік удома.

Минуло всього хвилин сорок, як троє друзів почали з користю проводити час, а Степан уже збирався йти.

— Дякую, друзі, але мені час, — сказав він. — дружина чекає. Я обіцяв її сьогодні в кіно зводити.

Почувши такі слова друга, Іван суворо глянув на Степана.

— От скажи чесно, Стьопа,— сказав він,— ти щось приховуєш від мене?

— Чому приховую? — злякано відповів Степан.

– Тому що! — урочисто промовив Іван. – Думаєш, я не бачу?

– Що?

– А то! Останнім часом ти якось по-іншому ставився до мене.

— Та що ти, Ваню! Я завжди…

— А чому тоді не хочеш посидіти? З другом!

– З друзями! – нагадав Ігор.

– Саме так! – продовжив Іван. – Чому хочеш втекти? А ще кажеш, що не приховуєш нічого. Та з лиця твого видно, що ти щось приховуєш. Так, Ігоре?

– Факт, – відповів ігор. — щось приховує.

Щоб тільки довести друзям, що нічого подібного немає, Степан вирішив не сперечатися і побути ще трохи.

— Тепер я вірю, що ти чесна людина, — сказав Іван. — І не задумав проти мене чорну справу. Тому зараз ми всі сходимо в магазин і продовжимо. А то, вже нема з чим сидіти.

— Я не можу в такому вигляді, — сказав Степан. — Та мене й у магазин у такому вигляді не пустять. Подумають, що втік звідкись. Як бажаєте, друзі, але я залишаюся. Ідіть без мене. Я вас тут зачекаю.

— Обіцяй, що нікуди не втечеш, — сказав Іван.

– Клянуся.

— Або ти не друг мені, — сказав Іван.

– Нам не друг! – додав Ігор.

— Я вас дочекаюся, друзі, — сказавши це, Степан відчув сильну слабкість. — Тільки можна я трохи посплю. Поки вас немає. Чогось я… Наче втомився, чи що. Можна я відпочину?

– Та скільки завгодно, – сказав Іван. — Ходімо, я тобі покажу. Ось! Лягай і… Відпочивай. Та не знімай ти халат. У нас холодно, бо тут вікно було відчинено, — відповів Іван. – А на вулиці прохолодно. На тобі плед.

«Які в мене славні друзі, — думав Степан, накинувшись пледом. — Вони і взимку, і влітку… А я — негідник. Закохався у Марію. І немає мені вибачення».

Уклавши друга, Іван та Ігор пішли в магазин. А коли вийшли з магазину, зустріли Богдана, Льошу, та Василя Миколайовича, які йшли у гаражі, щоб там добре та з користю провести вихідний день. Звичайно ж, Іван та Ігор пішли з ними, начисто забувши про Степана.

Минуло п’ять годин.

Дружина Івана повернулася з дачі. Увійшла до квартири. Зазирнула до кімнати, де був Степан. . Подумала, що це Іван спить, і пішла на кухню.

– Господи, – вигукнула вона, побачивши який там бардак. — А що він тут зробив? Нагадив і спить собі спокійно. Ось що за людина?

Але Степан уже не спав. Він прокинувся одразу, як тільки почув, що до квартири хтось увійшов. А коли зрозумів, хто це, злякався.

Марія повернулася! – з жахом подумав він. – А я тут? У такому вигляді? Який жах. Що вона подумає, коли побачить мене… тут… у такому вигляді? А де Іван? Де Ігор?

— Ну, що ти в квартирі влаштував? — бурчала Маія, прибираючи на кухні. — Нас усього тиждень не було і на що ти дім перетворив? А? Чудовисько! Нагадив і спить, як ні в чому не бувало! Звичайно! Якщо совісті немає і взятися звідки, можна і спати.

Слухаючи бурчання Марії, Степан зрозумів, що від його колишніх почуттів до неї нічого не залишилося.

«Вона така сама, як усі! – думав він. — Звичайна жінка. Моя Віра краща».

Минуло хвилин тридцять. Марія прибралася на кухні і зайнялася туалетом та ванною.

«Самий час зараз звідси втекти,— подумав Степан. — поки що вона не виявила мене».

Степан тихенько підвівся, зняв шапку і вийшов у передпокій. Прислухався. Тихо відчинив двері, вийшов із квартири і… натрапив на Наталю та Олену. Вони зустрілися біля під’їзду, а тепер вирішили зайти до Наталі.

– Тату? – здивувалася Олена.

— Добрий день, — сказала Наталя, злякано дивлячись на його розстебнутий халат, скуйовджене волосся і піжаму.

– А! — радісно і водночас злякано вигукнув Степан. – дівчата! Ви вже повернулись! А я, Наталю, до батька твого заходив. А його нема. Уявляєш? І невідомо де він.

– А мама вдома? – запитала Наталка.

— Вдома, — відповів Іван. — де ж їй ще бути? Вона зараз у ванній. Наталю, коли тато повернеться, ти скажи йому, що я заходив.

— Скажу, — відповіла Наталка. — а ви впевнені, що йому це потрібно знати?

— Ти маєш рацію, Наталю, — сказав Степан. — Можеш і не казати. Навіщо? Він і так знає.

– Знає?

Степан остаточно розгубився. Він уже не знав, що сказати. Тому тільки посміхнувся і пішов сходами вниз. Наталя і Олена бачили, як по дорозі він узяв відро, що стояло біля сміттєпроводу.

Що було зі Степаном далі, вони не знали, бо ввійшли до квартири.

У цей час з ліфта вийшла Віра і одразу побачила Степана, що стояв біля дверей з відром у руках.

— Степане? — здивовано вигукнула вона. – а ти чого тут?

— Та ось, — відповів Степан. — Сміття викидав, а двері зачинилися.

– А де Олена? Я їй дзвонила, вона сказала, що вже вдома.

— Олена у Наталі, — лагідно відповів Степан.

Віра відчинила двері й увійшла до квартири слідом за Степаном.

А в цей час Наташа та Олена з цікавістю дивилися на Марі, яка вийшла із ванної.

— Що дивитеся, дівчатка? — спитала Марія.

— Нічого, — відповіла Наталка. — Я згодом з тобою поговорю.

Наталка повела Олену до своєї кімнати. Вони поговорили хвилин з двадцять, і Олена пішла до себе. Провівши подругу, Наталка прийшла до мами.

— Мамо, скажи чесно, як ти ставишся до Степана, нашого сусіда? — спитала вона.

— Гарна людина, — відповіла Марія. — Тільки мені здається останнім часом він сумний.

– Навіть так? Але ж він татовий друг!

– Ну і що? – відповіла Марія. — Це не заважає йому залишатися доброю людиною і сумувати, доню. Тому що в житті трапляється не лише хороше.

Тут додому повернувся Іван. Він як забув про свого друга, так і досі не згадав.

– Ви вже повернулися з дачі? – радісно сказав він, зайшовши на кухню.

– Прокинувся? — спитав Марія.

— Та я загалом і не спав, — відповів Іван.

— Я піду до себе, мамо, — сказала Наталя.

«Нехай самі розуміються, — подумала вона. — Навіщо я лізтиму в їхнє життя?»

Іван сказав дружині, що не буде вечеряти, бо дуже втомився і хоче спати. А вже вночі, коли всі спали, Іван згадав про Степана.

В голову Івана полізли різні погані думки.

«А що коли,— подумав він,— поки мене тут не було, вони… того… того? Адже я не знаю, коли Марія з дачі повернулася. Раптом не помітила, хто лежить у ліжку, і переплутала мене зі Степаном? А що? Цілком можливо.».

Всю ніч, що залишилася, Іван не спав. Переживав. А вранці вирішив поговорити з дружиною і все з’ясувати.

— Скажи чесно, Маша, коли ти повернулася додому вчора, куди пішла?

Марія зрозуміла це питання так: Іван нічого не пам’ятає, що було вчора, і хоче з її допомогою пригадати все. Вона вирішила з нього трохи пожартувати. Адже вона була впевнена, що це саме Іван був у спальні, коли вона повернулася додому.

— У спальню пішла,— відповіла Марія,— там ти спиш. Я вирішила також трохи поспати. Було темно. Я світло не стала вмикати і лягла.

– А далі?

— Невже ти нічого не пам’ятаєш? — спитала Марія.

– Неясно.

«Неясно, кажеш, — думала Марія. – Зараз ми перевіримо, наскільки!»

— Ти почав до мене чіплятися, — спокійно відповіла Марія.

– Я?

– А хто ще? Крім тебе, нікого не було. А ти цього не пам’ятаєш?

– Ну чому ж. Дещо згадую. А ти що?

– А що я? Мені сподобалося.

– Навіть так?

– А що ти хотів?

– Нічого. Просто. Запитую. Сподобалося, значить.

– Дуже!

– Ха-ха, – тихо сказав Іван. – А далі?

– А далі все. Я пішла збиранням займатися. А ти лишився. А тут прийшла Наталка. А тут і ти входиш на кухню. А потім…

– Далі я пам’ятаю, – сказав Іван. – Спасибі.

— Якщо хочеш, то можемо сьогодні повторити.

— Я подумаю, — слабко відповів Іван і пішов збиратися на роботу.

Вийшовши на вулицю, він одразу побачив Степана, який спеціально чекав на нього і все йому розповів. Зіставивши слова дружини та Степана, Іван зрозумів, що дружина його розіграла та заспокоївся. І тільки Наталя і Олена ще поки нічого не знали і мучилися припущеннями.

КІНЕЦЬ.