Відшуміло весілля, розглянуто подарунки, підраховано гроші, вручені молодятам щедрими родичами, а на тумбочці у спальні лежить конверт із квитками – їхня весільна подорож.

ЇЇ організували батьки нареченого та нареченої, відправивши дітей у теплі краї та знявши їм невеликий будиночок на березі моря. Самі попросили. Обидва там ніколи не були, а дуже хотілося.

Їх проводила весела компанія рідних, і молоді нарешті залишились самі. Ось тільки сваритися почали мало не з першої хвилини, як поїзд рушив і став набирати швидкість.

Марія зачинила двері купе і обернулася до чоловіка. Максим сидів із надутим виразом обличчя.

– Ти будеш з кожним фліртувати, як я помітив! Тобі так важливо подобатися всім підряд?

– Кому?! З ким я фліртую? – обурилася Марія.

Чоловік почав щось говорити про тих, хто проводжав на пероні, накаченого провідника і молодого хлопця з сусіднього вагона.

Хвилин через десять літня провідниця, що увійшла за квитками, виявила в купе двох розсерджених молодих людей.

Жінка згадала, що цих молодих людей проводжав невеликий натовп радісних родичів, і тихенько зачинила двері.

– Не награлися ще, – подумала вона і посміхнулася. Але на кінцевій станції побачила, як він дбайливо допоміг їй вийти з вагона, а вона посміхалася йому, і заспокоїлася. – Молодь! Що взяти з них!

– Ех! Мені б ваші роки, – подумала вона, проводжаючи їх поглядом.

У приморському курортному містечку, в затишному будиночку, молодята спочатку розташувалися, переодяглися в легкий одяг і вирушили на прогулянку.

Але сцена ревнощів повторилася в кафе, де вони пили каву та їли морозиво. Знову вона, нібито, на когось глянула і навіть усміхнулася! Марія схопилася і вибігла на приморський бульвар. Максим наздогнав її та взяв за руку.

– Довго це триватиме? – Запитала молоденька жінка зі сльозами на очах.

Він вибачився. А сцени ревнощів були не на порожньому місці. Він пам’ятав, як важко йому варто було відвести Марію у красивого, видного нареченого. І досі він чомусь думав, що вона шкодує про це.

І так їх солодкі ночі змінювалися денними сварками, кілька разів вона йшла від нього, він її знаходив, не даючи звільнитися від його міцних обіймів. Просив пробачити, і обидва були беззахисні перед цими не розумними, безпідставними ревнощами.

Тяжке, сильне кохання випало їм не за віком. Їм обом всього по дев’ятнадцять…

І щодня вони, втомлені цією любов’ю, намагалися вистояти. Він стримував себе, як міг, коли черговий гарненький чоловік відверто розглядав його дружину, а вона не підводячи очей, уникала поглядів і завжди тримала чоловіка під руку, міцно й наполегливо.

Потім пішли дощі. Більшу частину часу вони проводили у своїй кімнаті, насолоджувалися компанією один одного, і весь світ вирушав кудись за лаштунки цього радісного життя вдвох. За вікном шуміло невгамовне море, віяв вітер, йшов дощ. А їм було тепло й затишно поряд у їхньому маленькому, таємному світі.

Через три дні вони прокинулися в мареві сонячних відблисків. Кімната була буквально заповнена світлом. Ясний ранок нарешті запанував над морським узбережжям. Вони радісно вийшли на вулицю!

Сонце тішило їх, день видався хорошим, море заспокоїлося і привітно виблискувало прохолодною синьовою. Марія з Максимом йшли вздовж берега, зовсім не сварилися, навпаки — кожен перехожий, кожен погляд чи стороння посмішка викликали їхній радісний сміх.

В улюбленому кафе на березі сьогодні було багатолюдно. Офіціанти винесли столики на терасу. Молоді люди зайняли один із них і знову замовили каву, тільки цього разу з тістечками.

Перед ним відкривалася чудова панорама! Море виблискувало яскравими відблисками, над якими гасали невгамовні чайки.

Тут на терасу піднявся старий. Він сів за сусідній столик і втупився в меню своїми очима, довго його вивчаючи. Молодята переглянулися, героїчно намагаючись не розсміятися цього разу.

Нарешті старий зробив замовленняу. Нудним поглядом він дивився на низький горизонт з хмарами, що неслися по ньому, на чайок, що ходили по піску біля самої кромки води, і раптом, подивившись на Марію з Максимом з цікавістю, сказав з якимось акцентом:

– Які ж ви гарні!.. Молоді! Ви навіть не підозрюєте, які ви щасливі!

Вони схопилися як по команді і, не в змозі вже стримувати сміх, усміхнулися старому, побажали гарного дня, пішли східцями вниз, на пляж. Обійнявшись, пішли берегом, віддаляючись від кафе, де на терасі, як і раніше, сидів старий чоловік, який із закоханою тугою стежив за їхніми юними фігурками.

***

– Вас додому, Марія Леонідівно, чи хочете до супермаркету заїхати? – Почула вона голос свого водія.

Спогади миттєво зникли. Марія трохи подумала і попросила висадити її прямо тут, біля парку.

– Я пройдусь пішки, – сказала вона і вийшла з машини.

З цієї подорожі минуло вже двадцять довгих років. Вони з чоловіком досягли успіху, у кожного своя компанія, свій бізнес. Марія має мережу салонів краси, у Максима комерційний банк. Батьки свого часу допомогли стати на ноги.

Життя закрутило так, що часу не було ні на сварки, ні на розбирання через дрібниці. Виростили доньку, оплачували навчання у престижному ВНЗ. Все добре, все чудово. Тільки чоловік, як і раніше, ревнивий і образливий, на що Марія давно вже навчилася не звертати уваги.

Вона йшла до будинку тінистою алеєю парку. Спускався вечір, було тепло та спокійно на душі. Підходячи до однієї з лав, вона помітила двох молодих людей років вісімнадцяти.

– Якщо ти не припиниш дорікати мені, я від тебе піду, зрозумів! – говорила дівчина, відвернувшись і мало не плачучи.

– А ти не фліртуй з ким попало, – вигукнув на неї розгніваний хлопець.

– А он на тебе дамочка дивиться, я що, теж повинна тобі сцену ревнощів влаштовувати?! – вигукнула дівчина, зиркнувши на Марію.

Вона зупинилася поруч із ними, посміхнулася і сказала:

– Які ж ви молоді та красиві обоє! Ви навіть не уявляєте, які ви щасливі! У вас усе життя попереду. Не сваріться!

Обидва раптом усміхнулися, піднялися з місця і, взявшись за руки, побігли по доріжці, помахавши їй на прощання.

***

Вона дивилася їм услід, але бачила зовсім інше: перед її очима на березі моря віддалялися дві фігурки, то розбігаючись убік, то знову простягаючи один до одного руки, немов через роки намагалися догукатися, дотягнутися, окликнути один одного…

І це було її щастя, пережите, яке зміцнилося з роками. Потрібно тільки зуміти не зламати його, затьмарюючи дрібними, нікому по суті не потрібними сварками та образами. Зуміти вистояти навіть тоді, коли і чоловік набридає своїми ревнощами, і несправедливі закиди гнітять душу.

Марія зуміла. Вона любила свого Максима, дуже кохала. Тільки дочці побажала б іншого чоловіка, спокійного і не ревнивого. А в іншому у неї все чудово!

КІНЕЦЬ.