Аліна прокинулась рано, але так більше й не заснула.

Вона тихо сіла на матраці, щоб не розбудити свою матір Марію і сестру Оленку.

Вони втрьох тулилися в маленькій кімнатці. У другій кімнаті жила бабуся Аліни, Тамара Петрівна.

Після того, як не стало її сина, чоловіка Марії і батька сестричок, бабуся приїхала і залишилася тут назавжди, мотивуючи це тим, що це її квартира.

Так в принципі і було… Вона вибрала собі велику кімнату, адже вона хазяйка. Телевізор залишився у неї. А заходити до своєї кімнати вона заборонила.

Її не зупинило ні те, що одна онука спить на підлозі, а друга на ліжку з матір’ю.

Ще одне ліжко просто не влазило у їхню кімнатку. Вона ж сама розташувалася на великому двоспальному ліжку, де раніше спала Марія з чоловіком. З нею намагалися домовитись, але так і не змогли.

– Ви нахлібниці! – казала їм усім бабуся.

Вона завела свої правила на кухні. Навіть на ванну почепила розклад. Якщо не встигла – будеш брудна. Добре, що в туалеті ще не почепила…

– Які ж ми нахлібниці? – обурювалася Аліна. – Мама заробляє, сама нас годує. А ти нам навіть карамельки якоїсь ніколи не дала!

– Солодке некорисне! – заявила Тамара Петрівна. – Живете у моїй квартирі, значить нахлібниці!

А йти їм було поки що нікуди… Діти прописані тут, але Марія намагалася вирішити питання з житлом.

Заощадження, які залишилися в неї після того, як не стало чоловіка, можна було використати на перший внесок за квартиру, але кредит їй не схвалили.

…А якось Марія повернулася з роботи пізно. Вона занесла на кухню пакет з продуктами, які купила на борщ.

Жінка дістала капусту, бурячок і хліб, як раптом почула якийсь дивний шурхіт.

Марія прислухалася. Звук ішов з її кімнати.

Вона здивовано вийшла з кухні і підійшла до спальні.

Марія відкрила двері й оторопіла від побаченого.

Вона застала свекруху у своїй кімнаті! Та рилася в їхніх речах!

– Що ви тут робите?! – тільки й вигукнула вона.

– Шукаю речі сина, – спокійно сказала свекруха. – Вони мені дорогі.

– Нам теж дорогі! – вигукнула Марія. – Йдіть геть з нашої кімнати!

Свекруха щось бурмочучи пішла.

Для Марії це було останньою краплею. Вона заплакала.

– Мамо, не плач. Давай замок поставимо, – сказала їй п’ятирічна Оленка.

– Маленька моя, замок не допоможе… – сказала Марія обіймаючи доньку. – Це квартира бабусі.

– А вона не візьме мого ведмедика? – запитала дитина.

– Ні. Ми скоро поїдемо… Тільки з Аліною поговоримо.

– Про що? Я вже прийшла. Що трапилося? Знову вона? – Аліна стала на порозі і засипала Марію запитаннями, показуючи на кімнату своєї бабусі.

– Так. Вона рилась у наших речах. Нам треба переїхати. Моя колега пропонує пожити у будинку її матері в селі. Будинок їм не потрібен. Вона навіть може його нам продати. Дуже дешево. Усього двадцять кілометрів від міста. І чоловік її наші речі перевезе будь–коли. Він має велику машину. Я зараз же ж подзвоню їй і про все домовлюся.

– Поїхали мамо, – сказала по дорослому донька. – Виходу в нас немає. Автобуси там ходять? Мені на навчання їздити…

– Так, доню. Це ж передмістя! Я вже дізнавалася…

– Тоді збираємось!

– Ого! В нас буде будинок! – радісно вигукнула маленька Оленка.

– Так, моя ти принцесо, – сказала Марія.

Речі вони зібрали. Машину допомагали завантажувати сусіди.

Чоловіки винесли холодильник, взяли телевізор із кімнати бабусі. І про велике ліжко теж не забули. Все, що можна було забрати. Бабусі залишили лише великогабаритні меблі, а це шафи, і трохи посуду.

Все що було в квартирі купували Марія і її покійний чоловік.

Квартиру свекруха після їхнього весілля піднесла як подарунок, але оформила її на себе. Все, що в квартирі вони купували самі.

Хазяйка квартири не очікувала такого розвитку подій!

От і спадщину поділили. Якщо правильно порахувати, то свекрусі навіть більше дісталося.

Вона спочатку обурювалася, казала, що заяву писатиме, але так нічого й не зробила.

Марія викупила будинок колеги. Їм там дуже сподобалося.

Аліна підросла і вже працює, а Оленка ходить до школи.

Про бабусю дівчатка й не згадують. Іноді до них приїжджає інша бабуся, та сама колега, яка продала їм цей будинок.

За віком вона якраз і годиться їм у бабусі.

Оленка її одразу почала так називати, а вона була й не проти. Її онуки живуть далеко, а тут їй можна відпочити душею…

КІНЕЦЬ.