П’ятничного вечора у двері квартири Бондаренків подзвонили. Марія, якій нещодавно виповнилося сімнадцять років, була вдома одна, готувалася до випускних шкільних іспитів. Її батьки, Лідія та Володимир, поїхали на вихідні на дачу.

Марія підійшла до дверей і тоненьким голоском запитала: – Хто?

– Марія, відкрий, – почула вона. – Це я, тітка Ніна, троюрідна сестра твоєї матері з села Калинівка.

Марія чула, що в матері є троюрідна сестра, але ніколи її не бачила і зараз не могла згадати, як її звуть. Марія відчинила двері. На порозі стояла велика жінка в квітчастій сукні, поряд з нею, тримаючи в руках дві величезні сумки, переминався з ноги на ногу якийсь хлопець.

– Ну, привіт, Марійка, — голосно засміялася жінка, хриплим сміхом. – Ось, значить, ти яка стала. Ну, красуня! А я бачила тебе, коли тобі два роки було.

– Я не пам’ятаю… – тихо сказала дівчина.

– Та ще б ти пам’ятала. Кажу ж: маленькою ти зовсім була. А мама з татом де?

– Ви проходьте. На дачі вони в неділю приїдуть.

– А це син мій, Вітя, на три роки за тебе старший, – Тітка Ніна, взявши з рук сина сумки, понесла їх у бік кухні, попутно ставлячи запитання і ділячись новинами. Вітя мовчки прослизнув за матір’ю.

На кухні тітка Ніна почала господарювати на повну силу, заповнюючи весь вільний простір вмістом своїх сумок. Вона, без зупину говорила, викладала кульки, пакунки та банки з соліннями-вареннями на стіл.

– А нас на весілля родичі запросили. З твоєю матір’ю я по батьківській лінії рідня, а ті – з материнського боку. Весілля через тиждень тільки буде, але я вирішила заздалегідь приїхати, хоч у Києві побудемо. Коли ми ще з Віктором з села нашого виберемося. Так от, сунулися ми до тієї рідні, а у них з житлом тяжко – вчотирьох в маленькій квартирці живуть. Ну куди нам ще? Добре, думаю, поїду до вас, скільки років не бачилися. Хоч подивлюся, як живете. А живете, дивлюся непогано, – тітка Ніна обвела багатозначним поглядом обстановку. – А ще й дача у вас є… Далеко дача?

– Двадцять кілометрів від міста.

– На автобусі туди їздять чи електричкою?

– У нас машина є, – Марія була зовсім не в захваті від гостей, особливо від думки, що вони збираються залишитись у них на цілий тиждень. Але що поробиш – рідня.

Марія розмістила тітку Ніну в кімнаті батьків на їхньому ліжку, сама влаштувалася там же на кріслі-ліжку. Віктору, який, на відміну від матері, за весь вечір не промовив жодного слова, була відведена кімната Марії.

Марія прокинулася, почувши, як на кухні гримить посудом тітка Ніна, вона явно готувала сніданок. Марія подивилася на годинник – сім ранку.

– Вітя, Марія, вставайте! – гукнула вона своїм звучним голосом. – Сніданок готовий!

Вітя слухняно поплентався на кухню, Марії вставати зовсім не хотілося.

– Марійка, ти спиш ще? – зайшла до кімнати тітка Ніна. – А ми звикли в селі рано вставати.

Марія ображалася: вона не планувала вставати так рано.

Потім тітка Ніна попросила Марію допомогти їй із вибором сукні на весілля. Марія мала зовсім інші плани на день, але з ввічливості відмовити вона не могла. Вітя залишився вдома. Трохи подивившись телевізор, він вирішив ще поспати.

Сукні тітку Ніну приваблювали виключно квітчасті, мало придатні для урочистостей. Марія важко переконала її купити однотонне. Після магазину тітка Ніна попросила відвести її до перукарні.

– Як зроблять мені столичну зачіску, – раділа вона. – В селі всі заздрити будуть!

У перукарні виявилося повно народу, очікування могло розтягнутися на кілька годин.

– Тітко Ніно, я додому поїду, добре? Мені до іспитів готуватися треба.

– Їдь, їдь, Марія. Дорогу я знайду.

Тим часом, вночі у Ліда почувалася зле, довелося рано-вранці прямо з дачі їхати до поліклініки. Після огляду, сказали, що нічого серйозно і відпустили додому.

– Лідо, може, на дачу повернемося? – запропонував чоловік.

– Ні, Володю, поїхали додому. Недобре мені.

Батьки Марії зайшли до квартири.

– Марія, ти вдома? – гукнув батько, відповіді не було.

Мама зазирнула до дочки. На ліжку Марії мирно спав Вітя.

– Ти хто? Що ти тут робиш? – вигукнула Ліда, на галас прибіг Володимир.

– Я Вітя, – схвильовано плескав очима хлопець.

– А Марія де?

– Вона з моєю мамою поїхала сукню обирати.

– Яку сукню?

– На весілля…

– Ой, ой, Володю, мені зле. Тримай мене!

– Яке весілля? Ви що? Ти хоч знаєш, що вона в школі навчається? – не стримувався батько. – Яке може бути весілля? Чи може … може … – Володимир не наважувався поставити це питання. – Марія вагітна?

– Ах, ти негідник! – Ліда опустилася на диван.

Скориставшись ситуацією, Віктор швидко одягнув на себе штани, взяв сорочку та вискочив із квартири.

– Ой, мамо, тату, привіт! – Марія з’явилася хвилин через десять, коли Володимир вже заспокоїв дружину. – Ви ж у неділю мали приїхати. А Вітя де?

– Вітя? І ти так спокійно про нього питаєш? Ти забула, що ти ще вчишся? Зовсім сором і совість втратила, – вигукувала мати.

– Заспокойся, Лідо, заспокойся, – гладив її по плечах чоловік. – Ми вже все знаємо, дочко. Ти подивися, до чого ти довела матір. Та й мені самому не завадило б заспокоїтися. Та хіба ми тебе так виховували? Марійка! А як тепер навчання, вступ до інституту. Адже ми так мріяли з матір’ю, що ти в нас здобудеш вищу освіту. Ти ж сама скільки до цього прагнула. Ти ж була найкращою ученицею в школі. Як ми тобою пишалися! І що тепер?

– Мама, тату! Поясніть мені, що сталося? – Дівчина розгублено переводила погляд з одного з батьків на іншого.

– Не розумієш? – схлипувала мати. – Наробила справ, а тепер не розумієш?

– Тату, хоч ти мені поясниш, що відбувається? Що я наробила?

– Ні, ти, що, смієшся з нас? – Закипів батько, який намагався тримати себе в руках. – Тобі сімнадцять років! Яке весілля? Скажи чесно: ти вагітна?

– Мамо, тату, ви жартуєте? Нічого не розумію, правда… Яке весілля?

В цей час у двері подзвонили, на порозі з’явилася тітка Ніна.

– Ой, здрастуйте! – трохи зніяковіла вона, побачивши батьків Марії. – А я вирішила не чекати черги. Адже до весілля ще цілий тиждень. Встигну…

– Володю, тримай мене!

– Мамо, це тітка Ніна, твоя троюрідна сестра. Ви ж давно не бачились?

– Нічого не розумію. Яка тітка Ніна? Мою троюрідну сестру звуть Зоя.

– Ось і я дивлюся, щось не схожі на Валю. Вона за вас на півголови вище буде…

– А Валя – це хто? – дивувалася мати Марії.

– Валя – це моя троюрідна сестра. Ну, вибачайте, значить адресою я помилилася. А де мій син?

– Віктор?

– Вітя, він самий… Якщо він кудись далеко пішов, то назад дорогу не скоро знайде, – на всю міць свого голосу засміялася тітка Ніна.

Так і сталося, Віктор з’явився тільки ближче до вечора. Весь цей час тітка Ніна, чекаючи сина, без упину розповідала історії зі свого життя, які здавались їй неймовірно смішними. Тільки Бондаренкам так не здавалося, їх обтяжувала присутність сторонньої людини у квартирі.

Нарешті прийшов Вітя, і вся родина зітхнула з полегшенням. Володимир негайно посадив не проханих гостей до своєї машини і відвіз до готелю.

Батьки, звичайно, відчитали Марію ще за те, що вона пустила на ночівлю незнайомих людей.

– Ти хоч розумієш, що ти наробила? А якби це були якісь негідники? – не вгамувалася мати.

– Так, дочко, ти вчинила дуже необачно, – серйозно сказав батько. – Але добре хоча б, що це не те, про що ми з мамою спочатку подумали … – Сміявся він.

Марія блискуче склала всі іспити і вступила до інституту. А про ту курйозну історію в сім’ї ще довго згадували…

КІНЕЦЬ.