Галю виховували її бабуся Марія Федорівна з дідусем – Василем Павловичем. Це були батьки її батька. Так сталося в Галі в житті через її недолугу матір…

…Той день Марія Федорівна запамʼятала на все життя. Вона тоді трохи поприбирала в хаті і взялася готувати обід.

Вона саме місила тісто на пиріжки, коли в двері хтось голосно постукав.

Жінка здивовано пішла відкривати. На порозі стояла якась незнайома жінка з дитиною на руках.

– Ну, здрастуйте! – якось єхидно сказала вона. – Як поживаєте?

– А ви хто? – здивовано запитала Марія Федорівна.

Жінка раптом засміялася і по-хазяйськи зайшла в хату.

– Ольга я, – сказала вона.

– Ось приймайте поповнення!

Жінка поклала дитину на ліжко і пішла на вихід.

Марія Федорівна не розуміла, що відбувається.

– Це дитина вашого сина Олега, – сказала вона вже на порозі.

– Він не хоче нас утримувати, тож самі виховуйте. У вас бачу багато місця!

Жінка розвернулась і пішла. Хто вона така ця Ольга, і чи правду вона сказала, старенькі так і не зрозуміли.

Викликали вони свого сина Олега. Той приїхав. Зв’язок із цією Ольгою він підтвердив, от тільки виховувати дитину відмовився.

Весілля на носі у нього, а тут дитина. Що він скаже нареченій? Так і лишилася Галя у бабусі з дідусем…

…Батько її не з’являвся, а тим більше мати. Галя їх навіть не знала, а спочатку бабусю називала мамою.

Василя Павловича не стало, коли Галі було дванадцять років. На поминки приїхав дядько Олег і тітка Катерина.

Дядько Олег – так Галя називала батька, а тітка Катерина – його старша сестра.

Вони жили в іншому місті і приїжджали дуже рідко. Галя за своє, ще коротке життя, бачила їх втретє. Вони на неї особливо уваги не звертали.

– А онуки чому ж не приїхали? — спитала Марія Федорівна у Каті.

— Твої ж великі вже, та й Олегові могли б приїхати. Діда провести…

– Мамо, не починай, – сказала Катерина. – Зайняті вони, та й дорого все. Ти ж їм на квитки грошей не даси. Все на Гальку витратила.

– Я на поминки все витратила. А ще треба пам’ятник…

Марія Федорівна тільки тяжко зітхнула. Ось вони діточки! Живуть у великому місті, роботи хороші мають, а все їм подай.

У неї тепер одна турбота – Галя. От би її підняти, допомоги нема ні від кого. Аліментів нуль. Матір Галі намагалися шукати, але взяти з неї нічого.

А синові не стали життя псувати. Разом із дідом так вирішили.

А тепер діда не стало. Добре, що заощадження залишилися, дід хорошу пенсію отримував. Половину одразу відкладали на рахунок онучці. У майбутньому знадобиться…

– Бабусю, не плач, – казала дівчинка.

– Усі поїхали. Життя продовжується. Я з тобою. Завжди буду з тобою. Ти тільки не плач…

…Час ішов. Галя після навчання повернулася до бабусі. Влаштувалась на роботу. Тепер вона дбала про неї. Марія Федорівна часто була слаба.

Дядько Олег і тітка Катерина стали приїжджати частіше. Кожен окремо. Говорили про будинок. Але бабуся воліла мовчати…

А одного разу вони приїхали разом, не домовлялися, просто так вийшло.

Приїхали і посварилися. Бабуся їх не чула, якраз у погріб була пішла по закрутки. Про Галю ж вони не згадали, а вона була в сусідній кімнаті…

– Я знаю, що твоя дочка Галька! – кричала Катерина. – Виплатиш мені половину вартості будинку і вона може тут жити.

– Вона сама працює. Та й підйомні, напевно, отримала з роботи. Та й житло їй дадуть. Моя дочка доглядає матір, значить і будинок мені повністю!

– Розмріявся! Тільки на половину!

Суперечка могла продовжуватися і далі, от тільки Галя вийшла з кімнати.

Запала тиша. Галя спокійно пройшла повз дядька-тата і тітку.

Вона давно знала, хто її батько. Знала, що не потрібна йому, а тепер ще й суперечка про спадщину. При живій матері…

А спадщини не буде. Бабуся після того, як не стало її чоловіка переписала хату на Галю.

Вже тоді, на його поминках, Марія Федорівна зрозуміла, що дітям потрібні тільки гроші. Вони обговорювали вартість будинку. А отже, вже чекають не дочекаються поки її не стане…

Галя зайшла в хату з бабусею – допомогла їй донести закрутки. Усі сіли пити чай. Олег і Катерина мовчали. Батько ховав очі від Галі.

Коли бабуся лягла відпочити, Олег покликав Галю поговорити.

– Ти все чула? – запитав він.

– Важко було не почути. Ви так кричали. Добре бабуся у погребі була.

– Ну, ти тепер знаєш, що я твій батько?

– Ти мені не батько. У мене немає батька. Немає матері. Натомість є бабуся!

– Ну, як же ж не батько. Батько!

– Ні! Це все?

– Ти ж розумієш, що ми діти і будемо спадкоємцями?

– Розумію. Закони знаю.

– Ну ось.

– Що ось?

– Ну, тобі потім виїхати треба буде. Ми будемо продавати будинок. А може, ти викупиш? У тебе, напевно, гроші є…

– Не викуповуватиму.

– Ну і даремно. В чужі ж руки піде.

– Не піде.

– Ти добре подумай.

– А не буде у вас спадщини, – спокійно сказала Галя. – Даремно ви так кричали. Будинок давно вже мій. Все тут моє. Якби ви частіше до матері приїжджали, то могло б інакше бути. Які ж ви… При живій матері, спадщину ділити задумали…

– Як ти з батьком розмовляєш?!

– Нема в мене батька. Нема! Я б попросила вас уранці залишити мій будинок.

Галя зайшла у свою кімнату, лягла на ліжко і тихо заплакала.

Згадав, що батько… Згадав, щоб усе відібрати… Не треба плакати, не вартий він її сліз. У неї своє життя, бабуся. А незабаром і весілля. Марія Федорівна вже чекає правнуків і обов’язково дочекається!

Олег з Катериною поїхали рано–вранці.

Матері сказали, що мають справи. Сварку влаштовувати не стали. Хоч на це розуму вистачило…