Марія подзвонила своєму батькові

– Ігорю Івановичу.

– Як ти, тату? – запитала вона.

– Ти хоч гуляєш? Є у тебе друзі?

– Звичайно, гуляю, доню! – сказав чоловік.

– А друзів у мене давно немає, є приятелі. Мені вистачає.

– Приходь до нас цієї неділі, будь ласка, – запросила дочка.

– Твій внук Іван буде з дівчиною… Ігор Іванович прийшов до дочки з букетом квітів і коробкою дорогих цукерок.

– Що нового, діду? Не заслаб? – запитав онук Іван.

– Поки не скаржуся, дякувати Богу, – сказав чоловік.

– А тобі я теж подаруночок приніс… Тільки зараз стало зрозуміло, що Ігор Іванович має ще один пакет. Він відкрив його і всі здивовано перезирнулися.

Ігор Іванович працював майже до сімдесяти років, бо не міг навіть уявити собі, що він робитиме вдома один: дружини раптово не стало кілька років тому.

Жили вони душа в душу, виростили доньку, вивчили, видали заміж. Їхня улюблена Марія отримала все, про що мріяла. Батьки поставили її на ноги, і в посаг навіть квартиру купили перед весіллям.

Після відходу дружини Ігор відчув ті переживання втрати, які тільки можна було уявити. Дуже вже опікувалася ним дружина, була доброю, ласкавою і турботливою.

Дочка спочатку часто відвідувала тата на вихідних, щоб підтримати його, цікавилася здоров’ям, але бачачи, що батько працює, вдома все тримає в порядку, незабаром заспокоїлася і все рідше і рідше стала приїжджати, щоб хоча б побачитися.

Вони перейшли на телефонні розмови, потім короткі повідомлення і то не щодня, а далі добре, якщо раз на тиждень знайде Марія час на розмову на дві хвилини, яка майже нічого не давала, окрім звістки, що всі живі і все нормально.

Так пройшов і перший рік, коли Ігор пішов на заслужений відпочинок, і почав жити «для себе», як і попросила його дочка.

Ігор Іванович дуже любив дочку, але зрозумів, що його мрії про те, що коли він стане пенсіонером і буде вільним, то дочка опікуватиметься ним, особливо в безпорадній старості, просто зникли.

Вже зараз Марія дзвонила рідко, посилаючись на роботу, сімейні турботи, і це було правдою. Донька була такою ж трудівницею, як і він сам.

Ігор Іванович не тримав образи на дочку та її сім’ю, а відразу став дотримуватися своїх принципів невтручання в її життя, і став будувати своє нове життя зрілої людини.

Великою підмогою були його заощадження до виходу на пенсію. При дружині вони часто допомагали сім’ї дочки матеріально. Дружина була готова віддати всі останні гроші, таку материнську потребу вона відчувала.

Так і казала:

– Вони молоді, і хоч і заробляють обидва добре, але й наша допомога не буде зайвою! Бо ж їм більше, аніж нам треба, Ігорчику. На внука, на відпочинок, зрештою.

Ігор Іванович не сперечався, але донька з чоловіком оновлювали на їхні даровані гроші меблі або штори у всій квартирі, а то й зовсім їхали на курорт подорожче.

Ігор Іванович пояснював дружині, що їм теж би не завадило меблі трохи змінити, бо ж їх шафам і ліжкам було майже пів століття.

– А на що нам, Ігорчику? – усміхалася дружина. – З цим все життя прожили, чого на старості років міняти? Я до них так звикла.

Але тепер Ігор зрозумів, що не хоче «доживати свого віку», як думала покійна дружина, і не буде, звичайно ж, робити дорогого ремонту і змінювати меблі, але й заощаджувати всю старість, рахуючи дні й роки, чекаючи відходу, теж не хоче.

Він став постійно гуляти у їхньому великому парку, знайшов нових приятелів для гри в шахи, бо старі друзі якось зникли за останні десятиліття. Хтось далеко поїхав, хтось загруз у сімейних проблемах, а хтось пішов і в інший світ…

Нові друзі не вимагали довгих зустрічей, не напружували, Ігор більше слухав, аніж говорив. Він не любив і раніше марних балачок, пустих розмов, а зараз став цінувати свій час ще більше.

Саме – цінувати. Він відчував найдорожчу свою цінність – час. І хотів бути сам господарем свого часу.

Нові заняття приносили йому радість. Він захопився шахами, а потім, хоч як не дивно, і малюванням. Почав ходити малювати в клуб, і в одній зі своїх кімнат біля вікна влаштував собі творчий куточок – невелику майстерню.

Малюючи, він не помічав, як йшов час, настільки захоплювало його це прекрасне заняття. Дочка не знала про нове хобі батька, та він мало їй про що розповідав, більше слухав про онука, про сімейні новини Марії.

Марія одного вечора йшла після роботи міським парком, де літнього вечора люд уже прогулювався алеями і займав на лавках місця для відпочинку.

Вона почула на одній із лавок звуки музики якогось невеликого музичного оркестру, явно не професіоналів. І яке ж було її здивування, коли серед літніх музик вона помітила вона свого батька. Щоправда, не одразу впізнала його. Ігор Іванович був одягнений у вишиванку, злегка потерті джинси, а на голові у нього був солом’яний капелюх!

Марія стояла майже позаду нього і не могла повірити своїм очам. Він раніше ніколи не носив капелюхів! Це – раз. Ніколи не носив таких сорочок. Це – два, а про джинси вже й мови не могло бути!

Якби їй хтось сказав, що її батько сидить на алеї і відстукує ритм маракасами, вона б тільки засміялася! Але то був її батько!

Вона застигла від хвилювання, що охопило її. Але стримала себе і тихо відійшла вбік, щоб тато її не помітив. Не хотіла його бентежити.

«Боже ти мій… – думала вона, – що з ним таке? А може, він гульбанить? Нова погана компанія?»

Марія перебирала подумки всі варіанти, дивилася тишком–нишком на батька. Ні, він не гульбанив, швидше його обличчя висловлювало щире задоволення.

Марія почала озиратися: а чи немає знайомих? Чи не бачить хто цей виступ самодіяльності з їхніх сусідів чи друзів?

Вона ніколи не думала, що у тата є слух і потяг до музики. І здивувалася тому спокою, і задоволенню, з яким він брав участь у цьому маленькому шоу.

Дочка відійшла від лавки, постояла в нерішучості, а потім пішла додому не знаючи, чи говорити татові, що бачила його в такому незвичайному місці і за таким заняттям.

Того ж вечора вона ледве дочекалася дев’ятої години і зателефонувала батькові.

– Як ти? Що в тебе нового, тату? – запитала вона і почула, що все по–старому, добре, і новин ніяких немає.

– Ти не заслаб, тату? – майже тремтячим голосом запитала Марія, – ти хоч гуляєш? Чи є у тебе друзі?

– Звичайно, гуляю, доню. А друзів у мене давно немає, залишилися приятелі, мені цього цілком вистачає. Навіть достатньо… – відповів батько.

– Ти приходь до нас цієї неділі, будь ласка, – запросила дочка, – Іван буде з дівчиною. Чаю поп’ємо.

– Не заваджу я вам, Марійко? – поцікавився батько.

– Ні, що ти, тату. Ми так давно не бачилися.

У призначений час батько прийшов до дочки з букетом квітів і коробкою дорогих цукерок.

– Ну що ти, тату. Не свято ж якесь, щоб квіти… Але дякую.

– А для мене завжди зустріч із вами – свято, посміхнувся Ігор Іванович, і привітав усіх присутніх, обійнявши й онука.

– Що нового, діду? Не заслаб? – спитав онук Іван. – Може, ліки які потрібні?

– На здоров’я поки не скаржуся, дякувати Богу, а тобі я теж подаруночок приніс. Правда, прошу не судити строго, але від щирого серця.

Тільки зараз стало зрозуміло, що дід має ще один пакет. Він відкрив його і всі здивовано перезирнулися.

Ігор Іванович вийняв із нього невелику картину – натюрморт із яблуками, і дав внуку Івану.

– Що значить, прошу не судити строго? – перепитав онук.

Іван був студентом художнього училища. Він глянув на картину і спитав:

– Ти що, її на розпродажі у місцевих художників купив? Той, що у міському парку на вихідних буває?

– Ну що ти… – зніяковів дід. – Це моя спроба малювати. Одна з перших. Тобі на критику.

– Нічого не розумію, – ахнула дочка і сіла на стілець після того, як уважно розглянула картину.

– Ну, що я тобі скажу, – похитав головою онук. – З такою роботою тебе прийняли б у наше училище.

Ігор Іванович засміявся:

– Я подумаю про вступ, хоча мені й самому вчитися подобається. Не треба рано вставати, кудись іти, малюй у своє задоволення.

– Тепер я розумію, звідки у нашого сина потяг до малювання… – додав зять Андрій. – Це у вас сімейне! І дід талановитий, і онук…

– У нашого тата ще й не такі таланти є… – сказала Марія, і більше не додала жодного слова.

– Я маю повне право на пенсії займатися творчістю!

Усі хором схвалили картину діда, а він, випивши пару чащок чаю, і посидівши з пів години, пішов, сказавши, що має ділову зустріч у парку.

Ігор Іванович пішов, залишивши у повному здивуванні своїх рідних, особливо Івана, який все дивився на картину.

Марія не стала розповідати нічого про музичні вечори батька, але тепер частіше дзвонила йому і забігала з гостинцями: то домашніх котлеток принесе, а то й борщу в літровій баночці.

– Ти їж, тату, а хочеш я тобі пиріжків насмажу? І мої зрадіють… – говорила Марія, зазираючи в очі батькові. – У тебе все добре?

– Абсолютно добре, Марійко. Та що з тобою? Ти останнім часом переживати стала, наче я слабий. А я зовсім здоровий і тішуся життю, як можу. Дихаю на пенсії на повні груди… Повір.

– Я вірю, тату. Але дуже прошу, якщо тобі буде недобре – одразу мені кажи, не приховуй нічого, будь ласка… Домовилися?

– Добре, люба моя… – батько обійняв дочку і похитав з боку в бік як у дитинстві.

«Звичайно, він нудьгує, – подумала одразу Марія. – Без мами, без мене… Бо ж один живе…»

Тепер донька стала навмисне повертатись з роботи додому через парк, де бачила батька в ансамблі. Хотіла ще раз переконатись, що він грає з друзями тут постійно.

І вона не помилилась. Якось теплим серпневим вечором вона знову побачила його: у джинсах, синій яскравій сорочці, і в тому ж солом’яному капелюсі. Він так само відбивав ритм маракасами, а поруч на маленькій лавці лежав ще й бубон, і музичний трикутник.

«Ого, – подумала Марія. – Набір інструментів розширюється, майстерність зростає. Ну, тату, ну, даєш!»

Вона дивилася на батька, а він, як минулого разу не бачив її, так як вона була за його спиною.

Біля музикантів уже стояла невелика юрба, що складалася в основному з людей похилого віку, але були й молоді пари з дітьми.

Деякі жінки й чоловіки танцювали парами, і діти теж охоче танцювали біля дорослих.

Була чарівна атмосфера літнього вечора відпочинку. Марії раптом стало весело. Вона почала притупувати в ритм музики, а потім, підхопивши свою легку сумочку на плече, вийшла в центр танців і почала обережно рухатися у такт латиноамериканської мелодії. Вона не дивилася на музикантів, піднімала руки над головою, злегка кружляла, відкидаючи свої хвилясті кучеряві локони з плечей.

Люди став плескати танцюючим, і здебільшого оплески були адресовані саме гарній стрункій Марії, яка кружляла серед пар.

Мигцем вона глянула на батька, і побачила з–під капелюха усміхнене обличчя: рідне, улюблене, щасливе.

Дочка підморгнула батькові, покружляла на завершення свого танцю, і музика стихла, а оплески збурили тишу.

Хтось кричав «Браво!». Марія навіть вклонилася, а потім зробила крок до батька і поцілувала його в щоку.

– Ну, ти даєш, Марійко… – почула вона його захоплений відгук.

– З тебе приклад беру… – усміхнулася Марія.

– Ти грай, чудово у вас виходить, а я – додому. Вечерю готувати моїм. Бувай… Подзвоню.

Тепер стосунки з дочкою у Ігоря стали набагато теплішими. Він уже розумів, що дарма думав, що не потрібний їй, що байдужа вона до батька. А Марія теж зробила собі висновок. Не варто відкладати те, чим хочеш займатися – до пенсії, до кращих часів. Вона почала теж малювати. Вже під керівництвом сина-студента.

– У нас не дім, а творча майстерня! – сміявся зять у розмові по телефону з Ігорем Івановичем.

– Що за справа така? Хто почав таке захоплення? І де нам взяти стільки фарб і пензлів?

– А ти придивляйся, може, й сам скоро почнеш картини малювати. Воно так затягує… Вже по собі знаю… – погоджувався Ігор Іванович.

На сімдесяти п’ятиріччя Ігоря Івановича сім’я відкрила у клубі художню виставку. І була ця виставка дуже незвичною. Навіть можна сказати – унікальною. Троє – батько, дочка й онук показали свої успіхи у написанні картин.

Любителі живопису, які прийшли, хвалили учасників за натюрморти, пейзажі й портрети. Особливо сподобався сімейний портрет, на який стільки натхненних зусиль витратив Іван.

Він так і назвав його: «Три покоління».

У центрі був зображений дід, а з боків з кистями й фарбами стояли Іван і Марія. Всі були впізнавані, схожі один на одного, як у житті. Цей портрет був дипломною роботою Івана.

Дід завжди казав:

– Ніколи не пізно вчитися новому – ось рецепт довголіття і щастя. Чи не так, Марійко?

– Згодна, тату, – відповіла дочка.

– І ти мене цим вразив. Стільки років я вчуся саме у тебе життю. І це найдовший і найцікавіший урок…