Марія Петрівна сиділа в куточку. Маленька старенька, у білій хустці, темній сукні, у фартушку, у сірих, в’язаних шкарпетках.

Її руки, темні від вітрів і спеки, від важкої праці, лежали на колінах.

Марія Петрівна не знала, чим себе зайняти. Вона так і сиділа весь день, склавши ручки…

Трохи оживала бабуся, коли в квартиру поверталися господарі. Вона тоді тихенько посміхалася зі сльозами в очах. Навіть зморшки трохи розгладжувалися…

Марія Петрівна починала безглуздо метушитися, заважати. Старенька дкже хотіла допомогти…

– Мамо, сядьте он там у куточку, – казала старенькій її невістка Зіна. – А що ви весь день нічого не їли?! Володю, Володю…

– Ну що? – озивався син Марії Петрівни.

– Нічого! Твоя мати весь день голодна просиділа, ось що!

–Мамо, ти чого ж не їси? – допитувався Володимир. – Га? Страйкуєш, чи як?

Бабуся посміхалася. Вона соромилася свого дорослого, вже з невеликим животиком і лисиною сина, соромилася його дружини Зіни.

Дружина у сина начальниця. Вона працює директоркою. А син водієм у якогось багатого бізнесмена. Старенька знала це…

– Ну що ж ви так? – запитувала Зіна стареньку. – Люди скажуть не годують бабусю. Володю, ну вплинь ти на неї, ну дивись, он кашу залишала, на молоці, з маслом, макарони з котлетками, салат, ну що ж таке? Холодильник повний, їж скільки хочеш!

Ні, я так не можу, я не можу, Володю! Ну, з цим треба щось робити, ну?!

– Мамо, – Володимир став біля старенької. – Ти чого не їси, га? Чого не їси? Гидуєш, чи що?

– Що ти, що ти Володю, що ти синочку, як же ж можна гидувати, ти що?

– От і я про те саме… Зіна, вона жінка охайна в мене, а готує як… Не дарма ж директоркою стала. Ти їж, давай, їж.

– Так мені не треба, Володю. Я он сухарик помочу у водичці і все. Вистачить мені старій…

– Смієтеся? Ні, Володю, вона сміється з мене, ну що це таке, сухарик помочить?

– Ти мамо справді, навіщо ображаєш Зіну? Які сухарики, ну чого ти, дійсно, га? Чого ти? Їсти треба, розумієш, – він як маленькій помахав бабусі пальцем. – Їсти треба, ясно? – промовив по складах Володя. – Чуєш, мамо?

Бабуся закивала головою, сльози скупчилися в куточках очей.

– Телевізор, чого не увімкнула? Подивилася б…

– Та нащо мені це, Володю. Не звикла я…

– Мамо, ну ти чого?

– Добре, добре Володю… Добре синочок…

Бабуся часто–часто закивала сухенькою голівкою, мерзлякувато рухаючи сухенькими плечиками. Вона знову сіла в куточку і стала дивитися в підлогу.

– Мамо, йдіть їжте!

– Та я не хочу, не хочу! Ви їжте, їжте …

– От же ж, Володю…

– Мамо, що знову за концерти? Мені що тебе за руку вести, йди їж швидко, ми теж хочемо вечеряти.

Нашвидкуруч подзьобавши, старенька подріботіла з тарілкою в руках до мийки.

– Що ви там, мамо? Поставте, поставте говорю, я помию. Ідіть уже. Чай питимете? Давайте в кімнату віднесу, от же ж.

Увечері, повечерявши, вся родина знаходила собі справу.

Бабуся притулилася на краєчку диванчика і дивилася в телевізор. На екрані гарний чоловік, з бородою, з кучерями, дізнався, що його сина, виховує якась інша жінка…

Красива, біла така, чимось на неї, стару в молодості схожа. Коли Ігор коханий її побачив, то прямо…

Бабуся задумалася, полетіла думками далеко і не помітила, як задрімала…

– Мамо, мамо, чуєте! – гукнула стареньку Зіна. – Йдіть лягайте у ліжко…

Зіна сиділа на кухні. Плечем вона тримала слухавку і вправно розбирала м’ясо на холодець.

– Ти розумієш, Тамаро, – говорила вона подрузі. – Нічого ж не їсть. Ось сидить, ручки склавши. Цілий день голодна, я не здивуюсь, що вона весь день з місця не зрушила.

Не знаю, за що мені таке, не знаю.

Так, а що Тамаро, як її там одну залишати. Там дім знаєш який був, на п’ять кімнат. Два сараї, їй куди одній, їй років уже під дев’яносто.

Люба, Володькина сестра, то вони далеко живуть. Куди до них матір. Це вона за грошами миттю прискакала, за своєю частиною спадщини. Ця свого не проґавить.

Дітей не має своїх. Вони ж з дитбудинку тоді взяли хлопця. Ну для всіх він рідний, але я ж знаю, сама з Любкою їздила.

Ні, гарне хлопʼя, в музичну школу ходить, та скільки йому… Років тринадцять має, ну він як Ганнуся наша…

Ну, Тамаро, а хто за господарством стежити за таким буде? Продали хату звісно, за п’ятнадцять тисяч. Тамаро, по секрету скажу, ага. Всім говоримо, що за вісім…

Ну, Володька машину хоче, от і доклали ми ці гроші до своїх. Матері на картку тисячу поклали… Ну мати до нас переїхала, звісно. Видно це мені кара якась, що я тепер доглядатиму…

Ой, не говори Тамаро, ой не говори. Ганнуся не хоче з бабцею в кімнаті, каже пахне чимось.

Ну а що, дівка вже велика, одна жила там, а тут стару підселили. Ну а куди її, Тамаро?

Федір з нами спить. Хлопцеві п’ять років, думала до Ганна в кімнату, ну ось… Так вийшло …

Ой, Тамаро, не знаю, сил немає моїх.

А Володька він що? Йому аби покрасуватися, он мовляв, який я син дбайливий, матір не кинув, а ти дружино гаруй тут…

Зіна швидко розбирала м’ясце і кидала у великий емальований тазик. Вона рознервувалась, уже говорила не тихо, а так, що чути було по всій квартирі.

– Ой, повзе вже. Що ви, мамо? Яка допомога? Не треба мені нічого, ідіть, ідіть туди в залу, дивіться там кіно, йдіть…

– Зіно, ну що ти почала? Ну я ж у тебе питав щодо матері, – на кухню зазирнув Володя. – Ну що ти ось, що ти говориш?

– Ой, іди, іди, Володьку. Ну ти бачиш, що я зайнята?

– Ні, мені це не подобається. Сама погодилася, а тепер я підкидаю їй матір! Мені, знаєш, теж не подобається може щось!

– А що тобі не подобається? Що тобі не подобається, постривай, Тамаро, я тобі передзвоню…

І подружжя почало говорити на підвищених тонах, пригадуючи різні дрібниці, тицяючи один в одного якимись недолугими доказами…

В цей час у коридорі, зібравши свої пожитки у стареньку валізку, намагалася знайти своє пальто Марія Петрівна. Вона намагалася не плакати, але сльози застилали їй очі.

Навіщо, навіщо вона погодилася? Чому не послухала Ніну? Дожила б свій вік у своїй хаті, а там… Нікому б не була на заваді…

А то он, Володя з Зіною як кричать, адже це через неї, через неї, стару.

Поїде, поїде додому, у село. Піде до голови, він син її хрещеника, гарний хлопчина. Попросить у нього будь–який куточок, хоч саманку ту, що біля річки стоїть без вікон і дверей, а поки ремонтуватимуть, у Ніни поживе.

Ох, ну що ж вона недолуга не послухала Ніну?

– Бабусю, ти що шукаєш? – раптом у коридорі зʼявився її онук Федько.

– Так пальто своє, пальто внучику.

– А ти куди зібралася, вже ж вечір?

– Додому внучику поїду, пальто б мені…

– Я зараз, я стілець принесу й дістану, а можна з тобою?

– Ти мій гарненький! Та ти влітку приїдеш, добре? Влітку… Ми з тобою по гриби підемо за річку, знаєш у нас скільки там.

– Скільки?

– Ого–го, любий, багато.

– Ой, а ви що це тут робите? – вийшов до них Володимир. – Федько ти чому не в ліжку? Мамо? А ти чого це, га? Чого це? Ти дивися, куди зібралася, чого ти?

Чоловік не розумів, що відбувається.

– Ох, тоненько заплакала старенька, – відвези ти мене, Володю додому. Не можу я тут, все чуже. Мені й поговорити нема з ким. Я не знаю, чим себе зайняти, то б я вийшла, сніжок почистила, курочкам дала, яєчка зібрала, до Ніни збігала б, чайку попили, а там дивишся і вже обід.

А тут, не можу я синочку, сиджу сиднем цілий день, сил немає.

– Так ти не сиди, не сиди, мамо! Ти цей, ти йди полеж, телевізор подивися.

– Та як же я серед білого дня лежати буду, синочку? Що ти таке кажеш?

– А що тобі робити, мамо?

– Так от і я про те ж, відвези, Володю…

– От же ж… А ти Федько чого плачеш?

– Я до баби їздити в село буду… Відпусти бабусю, вона не хоче тут жити, ви сваритесь завжди…

– І справді, – у дверях стояла Гана, дочка Володі й Зіни. – Ви як бабусю привезли, так взагалі нервові ходите, спокою від вас немає…

– Ану цить, цить я сказав! Зіна, Зіна…

– Ну що?

– Що? Ось помилуйся, зібралася їхати, в село хоче, сиджу каже цілий день, а все ти, все ти…

– А що я? Що ж я?

– Так, шматок хліба старій пожаліла!

– Та що ти таке кажеш, та як тобі не соромно?! Я і кашку з ранку, я й макарони, я й те, я й се, а ви… Невдячні, невдячні, — заплакала Зіна. — Як тільки язик повертається, таке говорити?

– Не сваріться, не сваріться, діточки, відвези, відвези Володю, сил немає…

– Так мамо, давай заспокоїмося, вранці все обговоримо, йди, йди лягай у ліжко, ось так. Чай будеш? Зіно, Зіно…

– Та що таке?

– Чай матері заспокійливий зроби…

– Зараз.

Плаче бабуся…

– Відвези, Володю, не можу, відвези.

– Відвезу, відвезу, завтра, давай завтра…

На завтра бабуся не встала…

– Старість, – беземоційно сказав втомлений лікар. – У бабусі немає прагнення жити. Скільки їй? Вісімдесят сім? Ну що я вам скажу, віджила бабуся своє, відпрацювала, готуйтеся…

Полежавши ще трохи, тихо пішла старенька.

– За життя тиха була, – сказала Зіна в чорній мереживній хустці, підв’язаній як шарф. – І пішла тихо, не стала нам надокучати… От яка в мене свекруха була…

– А може не забрали б із землі, то ще б пожила, – шепотілися бабусі за поминальним столом.

– Та хто його зна, – відповідала інша, молодша жінка. – Кому скільки відведено…

– Це так, це так…

КІНЕЦЬ.