Марія Петрівна сиділа у куточку. Маленька бабуся в білій хустці, темній сукні, у фартуху, в сірих, в’язаних шкарпетках. Її руки, темні від вітрів та спеки, від важкої праці, лежали на колінах.

Марія Петрівна не знала, чим себе зайняти. Вона так і сиділа цілий день, склавши ручки. Вона жвавіла, коли до квартири поверталися господарі.

Тоді Марія тихенько посміхалася зі сльо зами в очах. Навіть зморшки трохи розгладились. Марія Петрівна нічого не їла. Вона соромилася свого дорослого, вже з невеликим животиком та лисиною сина, соромилася його дружини Зіни.

Дружина у сина начальниця. Вона працює директором. А син водієм у якогось багатого бізнесмена. Марія навіть телевізор не вмикала. Увечері, повечерявши, вся родина знаходила собі справу.

Бабуся тоді включала та дивилася телевізор. Невістка розповідала подрузі, що Марія Петрівна нічого не їсть. Ось сидить, склавши ручки.

Цілий день голодна ходить і з місця не може рушити. Одну залишати її теж не могли. Власних дітей вона не мала. Вона ніколи не втручалася в їхнє життя.

Здавалося, ніби її в хаті не було. Зрідка вона хотіла допомагати Зіні, але Зіна не дозволяла, бо Марії було вже вісімдесят років і їй було важко пересуватися. Вона була хвора досить довгий час.

прокинувшись вранці, Зіна побачила, що Марія Петрівна лежить непритомна. До цього вона кликала її на сніданок, але відгуку не було. Марії Петрівни не стало. У неї зупинилося серце. Уся родина була у горі. Її всі дуже любили, оскільки вона була дуже мудрою жінкою. Вона завжди дякувала всім за те, що жила в їхньому домі.

КІНЕЦЬ.