Марія залишилася без батьків ще у ранньому віці. Її виховувала одна бабуся. А коли Марія закінчувала університет, трапилося лихо: бабуся сильно захворіла та потрапила до лікарні. На жаль, лікарям не вдалося її врятувати.

Час йшов своєю чергою. Марія сумувала, але, попри всі труднощі, які приготувало для неї життя, дівчина не падала духом. Вона з успіхом закінчила навчання, здобула хорошу, зажадану професію.

Невдовзі Марія зустріла Антона і дуже закохалася. Він був високим, підтягнутим, впевненим у собі, а від його усмішки в животі пурхали метелики. Антон був дбайливим і щедрим не лише грошима, а й увагою.

Марія відчувала, що поруч із ним може забути про всі свої проблеми. Здавалося, що в цьому чоловікові все було ідеально. Вони почали зустрічатися, а за рік Антон запропонував жити разом.

Це був найкращий період у житті Марії. А ще через якийсь час Антон зробив Марії пропозицію, подарувавши обручку та ставши на одне коліно, як у фільмах. Вона була на сьомому небі від щастя.

Однак це щастя затьмарилося, коли Антон познайомив Марію зі своєю матір’ю. На першій зустрічі Ольга Володимирівна оглянула обраницю сина з ніг до голови й, навіть не привітавшись, запитала Антона:

– Ти впевнений, що вона тобі підходить?

Марія розгубилася і засмутилася. Вона чекала, що Антон хоча б зробить матері зауваження, але він лише обійняв Марію за плечі та сказав:

– Марія, Марія дуже хороша, просто чудова. Дай їй час.

Маша задумалася, що це означає «дати їй час». Її обурила ця дивна відповідь Антона, але вона промовчала і посміхнулася. З того часу атаки майбутньої свекрухи стали постійними. Вона діяла так, як вміють тільки досвідчені маніпулятори: з зауваженнями, завуальованими під турботу.

– Марійко, просто мій Антон звик до ладу. Ти знаєш, як важливо підтримувати ідеальну чистоту? – запитала Ольга Володимирівна, солодко посміхаючись, але її очі видавали: у них не було ні краплі доброти.

На черговій зустрічі, на ювілеї у свекрухи, Ольга Володимирівна невдоволено оглянула невістку, скривилася і заявила:

– Марійко, ну подивися на себе, на кого ти схожа! Колір твоєї сукні… Він тобі не пасує. Та й на фото виглядатиме огидно.

Спочатку Марія намагалася не звертати уваги та не реагувати. Вона вважала, що така поведінка свекрухи – її спосіб адаптуватися до того, що син більше не належить їй. Антон намагався заспокоїти її:

– Кохана, не зважай. Ну, такий у мами характер, вона переживає. У глибині душі вона добра, дбайлива і тямуща.

Але Марія так не думала. Коли Антон запрошував матір у гості, Ольга Володимирівна заходила на кухню та казала:

– Марія, ну як ти готуєш? Неподобство! М’ясо у тебе тверде, овочі недоварені. А мій Антон любить ніжне, соковите. Хочеш, навчу?

Кожен візит свекрухи залишав почуття спустошення. Коли розпочалася підготовка до весілля, Ольга Володимирівна і тут не залишилася осторонь. Вона рішуче взяла все під свій контроль:

– О, боже, ці квіти жахливі! У нас у сім’ї не прийнято так влаштовувати свята. Туфлі на такому високому підборі? Марія, це непрактично. Подумай краще про зручність.

Кожне слово свекрухи різало без ножа. Марія і так нервувала перед весіллям, а тут ще ця вередлива жінка. У результаті Марія не витримала і поскаржилася Антону:

– Невже ти не бачиш? Твоя мати принижує мене. Вона лізе у все, починаючи від сукні і закінчуючи моїм вибором прикрас. Це вже надто. Зроби щось. Антон тільки посміхнувся:

– Кохана, вона просто хоче допомогти. Ти надто гостро реагуєш.

Ця розмова стала для Марії сигналом – він ніколи не буде на її боці. Однак вона все ще сподівалася, що після весілля щось зміниться.

І ось настав довгоочікуваний день весілля. Наречена стояла в білій сукні перед дзеркалом. Її найкраща подруга Ірина поправляла фату і сукню, а Марія дивилася на своє відображення, намагаючись позбутися хвилювання.

– Марія, ти виглядаєш просто приголомшливо, як королева, – з усмішкою прокоментувала Ірина.

– Дякую. Якби ще й нервувати перестати…

– Перестань! Усі наречені хвилюються. Але я впевнена, що все пройде ідеально, – спробувала заспокоїти подруга.

Урочистий розпис у РАЦСі пройшов добре, і Марія майже повірила, що цей день стане початком чогось чудового. Але все пішло під три чорти вже в ресторані, на бенкеті.

Ольга Володимирівна підвелася зі свого місця з келихом, обвела всіх поглядом та почала говорити свій тост:

– Дорогі гості! Сьогодні чудовий день! Мій син нарешті одружився, і я рада вітати в нашій родині Марію!

Її голос звучав нудотно. Наступна фраза була до Марії:

– Звичайно, коли я її вперше побачила, подумала:

– Що за сіра миша! Але, знаєте, як кажуть, головне щоб було кохання!

По залі були чутні нервові смішки. Марія відчула, як обличчя починає горіти від сорому.

– Звісно, ​​Марія не з нашого кола. Але мій син завжди вмів дивувати. Сподіваюся, вона ще навчиться готувати. Наш Антон просто любить домашню кухню, а не всі напівфабрикати, якими вона його годує!

Сміх звучав дедалі голосніше. Марія подивилася на Антона, чекаючи хоч якогось слова, але він просто сидів, жував відбивну і натягнуто посміхався, навіть не намагаючись зупинити матір.

– Марія, а ти знаєш, що в нашій родині заведено? – Ольга Володимирівна явно готувала ще одну порцію отруйних слів. Але Марія не слухала. Вона підвелася, зняла з пальця обручку і поклала її перед Антоном.

– Все. З мене вистачить. Наїлася досхочу.

– Ти що, з глузду з’їхала? – Антон схопив її за руку, але Марія висмикнула її.

– Ні, Антоне, це збожеволів ти, дозволяючи своїй матері принижувати мене. Ти навіть не спробував мене захистити.

– Вона просто пожартувала. Ти перебільшуєш.

– Жартувала? Ти називаєш це жартом? Ти не чоловік, ти мамин синок!

Маша розвернулась і вибігла із зали. За спиною пролунали кроки, хтось кликав її, але вона не озиралася. Подруга Ірина прийшла за п’ятнадцять хвилин.

– Ти що наробила? – запитала вона, побачивши Марію біля входу в ресторан.
– Врятувала себе, – відповіла Марія, сідаючи в машину.

Минуло півроку. Марія переїхала до іншого міста. Вона знайшла роботу, винайняла квартиру. Антон намагався зв’язатися із нею, але вона не відповідала. Вона поставила жирну крапку на цих стосунках.

– Іноді здається, що ми все втратили. Але насправді ми втрачаємо лише те, що нам не потрібне. А справжнє життя починається тоді, коли ми живемо заради себе.

КІНЕЦЬ.