— Навіщо прийшли, Марто Павлівно? — подивившись у вічко, спитала Марія, але не відчиняючи двері.

Марта такого не чекала.

– Як навіщо? — здивовано промовила вона. — Хіба ти забула?

— Забула про що?

— Та ти в квартиру впусти! — не витримала й підвищила голос Марта. — І я розповім тобі, про що ти забула? Чи так і через двері розмовлятимемо?

— Так і будемо. Кажіть, що треба, Марто Павлівно.

– Забула, який сьогодні день?

— Четвер сьогодні, — відповіла Марія. – І що?

– Як що? – здивувалася Марта. — Відколи мій син одружився з тобою, я щочетверга приїжджаю. Ось уже шість років. Ми ж домовлялися. Чи забула, чи що?

– Коли домовлялися? Про що?

Марта замислилась. Вона не знала, як правильно відповісти на це запитання. Бо вони домовлялися давно. Та й, за великим рахунком, назвати це домовленістю, якщо можна було, то з великою натяжкою. Справа в тому, що шість років тому, незабаром після того, як Марія стала дружиною Івана, Марта запропонувала їй самій вибрати день, коли вона приїжджатиме до неї в гості.

— Чесно тобі скажу, — казала тоді Марта, — що приїжджатиму не просто так. З перевіркою. Щоб дізнатися, чи все у вас гаразд? Чи справляєшся ти зі своїми обов’язками? І так далі. Розумієш?

— Розумію, — відповіла тоді Марія, хоч нічого не зрозуміла, але не знайшла сили відмовити свекрусі.

Та й у чому відмовляти? У гостинності?

«Їй можна зрозуміти,— міркувала Марія,— син тепер не з нею, а з іншою жінкою. Нічого страшного, що якийсь час вона приїжджатиме зі своїми перевірками. Адже це не назавжди».

І вони домовилися, що Марта приїжджатиме щочетверга вдень. І з того часу жодного разу не було такого, щоб Марта в четвер не приїхала до невістки обідати. За винятком тих випадків, коли Іван та Марія разом із дітьми їхали кудись у відпустку.

Для Марти це стало звичкою. Чимось начебто само собою зрозумілою необхідності. І ось уже шість років все було гаразд. А сьогодні щось пішло не так.

Марія не відчиняла двері і не пускала Марту до квартири. Задавала дивні питання і тим самим ставила свекруху в безвихідь.

Марта була настільки здивована тим, що відбувається, що не розуміла, як на це реагувати. Вона приїхала на обід, а її не пускали.

Внутрішній голос підказував Марті, що краще їй зараз просто розвернутися та піти. Але вона не послухалася. Тому що було зачеплене її самолюбство.

І ось тепер, стоячи біля дверей квартири, Марта не знала, як відповісти на запитання невістки про те, коли і про що вони домовлялися.

«З одного боку, це так дивно і безглуздо, — думала Марта, — пояснювати їй те, що й так зрозуміло. Але, з іншого боку, як інакше? Може, в неї з пам’яттю щось? І вона справді забула? Тоді доведеться їй нагадати».

— Ми домовлялися з тобою, Марія, — спокійно відповіла Марта, — що кожного тижня я приїжджатиму до тебе з перевіркою. Визначили день тижня. Ти сама сказала, що у четвер вдень тобі зручно. Згадуй. Я вже шість років майже щотижня до тебе приїжджаю. Це стало нашою доброю традицією. Приїхала й сьогодні. А ти мене не пускаєш? Може, ти там не одна? Тож не пускаєш?

— Може, й не одна, — спокійно відповіла Марія.

— І як розуміти ці слова? — спитала Марта.

— А як хочете, так і розумійте, Марта Павлівна. Тільки до квартири я вас не пущу. Нема що вам тут перевіряти. Ідіть.

— Як це нема що перевіряти? Ти розумієш, що кажеш? Весь цей час було що перевіряти, а тепер нема чого?

Марія знову глянула в вічко.

— А що саме вам хочеться так перевірити?

— По-перше, чи ти ти вдома чи ні? Може, до тебе хтось сторонній у гості прийшов?

– Тільки це? Хочете дізнатися, чи я вдома?

– Не тільки. Хочу ще подивитись, в якому стані моя квартира!

— А ця квартира вже давно не ваша, — сказала Марія. — Ви її на сина оформили. Шість років тому. А самі переїхали на іншу квартиру, яка вам у спадок від бабусі дісталася. Тож нема що вам тут дивитися. Ідіть.

І знову внутрішній голос радив Марті, щоб вона бігла звідси швидко.

«Не бачиш, чи що? — говорив він. — Тут щось не так. Попрощайся і йди. А потім подзвониш і з’ясуєш, у чому річ. Нині краще піти».

Але Марта нікого не хотіла слухати.

— Та ти зовсім там, Марія? – закричала вона. – Страх втратила? Забула, з ким розмовляєш? Пусти зараз, кому кажу! Гірше буде!

— Не пущу, — відповіла Марія. — Бо не розумію, навіщо.

Марта замислилась.

«Хитра, — думала Марта. — Погрозами її не візьмеш. Спробую змінити тон.

— Марія, — прохала Марта, — ну справді, чого ти? Адже я по-доброму. Тільки перевірю, чи все в тебе гаразд, і піду.

– У мене все добре. Можете йти.

— Хочеш сказати, що в тебе все чисто прибрано, вимито, випрано?

– Хочу.

— І пил з меблів витерла? Штори випрані?

— Витерла, випрала.

– І вікна вимила?

— Вимила й вікна.

— Ну, брешиш про вікна, Маріє.

— А навіщо мені брехати?

– І обід чоловікові зварила?

– І обід зварила, і вечерю. Все зварила.

— Хочу на власні очі побачити. Хочу спробувати, що ти там зварила. Раптом несмачно?

– У мене все смачно. Не сумнівайтеся.

— То пусти в квартиру. Я подивлюся, чи все гаразд, спробую і не сумніватимуся.

— Ідіть з Богом, Марта Павлівна. Нема що вам тут дивитися і пробувати.

Марті набридло з невісткою розмовляти в такому тоня.

— Та як у тебе язик повертається таке мені казати? – закричала Марта. — Ось Іван зараз на обід прийде, він тобі покаже, як його рідну матір у дім не пускати.

– І що він мені зробить?

– Побачиш.

— А як побачу, то й Івана з хати вижену, — відповіла Марія.

— З його власного будинку виженеш? Та як же це?

– А дуже просто. Візьму та вижену.

— Та це ж його квартира!

– І що? Подумаєш, квартира його. А його тут навіть не зареєстровано. Тут я зареєстрована. А він у вас, Марта Павлівна, зареєстрований. Тож, якщо він мені щось зробить, то одразу до вас і поїде. За місцем реєстрації. Разом із дітьми. Які, якщо ви забули, також у вас зареєстровані.

– Наївна, він же з тобою розлучиться і вижене тебе з квартири.

– Налякали! — з насмішкою відповіла Марія. — Коли це буде. Розлучиться він. Ви що, думаєте, Марта Павлівна, так легко сьогодні розлучитися з жінкою, яка має двох дітей? Не смішіть мене. А якщо йому це вдасться, я відразу попереджаю, що заберу в нього половину всього, що спільно нажито в шлюбі. Квартиру, може, й не заберу, а ось половину бізнесу заберу. Це будьте спокійні. А може, й половину квартири заберу.

— Як це ти половину квартири забереш? На якій підставі?

— Скажу на суді, що дітям нема де жити і що це він мене змушував їх народжувати. Суд і стане на мій бік. Тож, Марта Павлівна, ще невідомо, хто від розлучення в плюсі ​​залишиться. Я чи він. І це не кажучи про величезні аліменти, які Іван платитиме мені на двох дітей. А я на ці грошики житиму приспівуючи. У цій квартирі. Може, ще й одружуся. А чому “може”? Обов’язково вийду заміж. На зло вам.

— За що ти так мене не любиш?

– Я?

– А хто?

– Ви перші почали. Навіщо погрожували, що Іван зі мною розлучиться і вижене з квартири?

— Я не те мала на увазі. Не в тому значенні.

— Ну, тоді я теж не в тому сенсі.

– Значить, мип?

– Мир.

— Пустиш у квартиру?

– Ні.

— Та щоб тебе.

— Знову починаєте?

— Без жартів, Марія. Серйозно говорю.

– Навіщо?

– Мені в туалет треба.

Марія замислилась.

— Я вас пущу, а потім вас не виженеш, — сказала вона після недовгої паузи. — Ні.

— Та щоб тобі!

– Згиньте!

У цей час на сходовий майданчик піднявся Ігор, сусід із сусідньої квартири.

— Доброго дня, Марта, — сказав він. — Чого галасиш? Кого проклинаєш? З першого поверху твій голос чути.

— Та ось, Ігоре, уявляєш, невістка до квартири не пускає.

— Марія, чи що?

– Вона сама.

– А чого?

І Марта докладно розповіла Ігорові, в чому річ.

— Може, ти, Ігоре, поговориш із нею? – попросила Марта.

Ігор підійшов до дверей і постукав.

— Ти тут, Марія?

— Чого вам, дядьку Ігоре?

— Погано робиш, — сказав Ігор. – Не по-людськи. Хіба так можна? Адже це свекруха твоя. Хоче перевірити, чи все в тебе гаразд. До того ж є підозра, що не одна ти зараз у квартирі. Думає, що прийшов до тебе чужий чоловік. Так що… Ти це… Давай припиняй бешкетувати і… Відчиняй двері.

— Обійдетеся, дядьку Ігоре, — відповіла Марія. — І взагалі, не лізьте не у свою справу. Ідіть, куди йшли. У вас є своя дружина, ось їй і вказуйте.

— Нахабна ти, Марія, — сказав Ігор. — Незрозуміло тільки, що сподіваєшся. Адже все одно рано чи пізно, але відкрити доведеться. Скоро Іван приїде обідати. Адже він у тебе вдома обідає?

– Вдома.

— Отже, впустиш його та свекруху свою разом із ним.

– Чоловіка пущу. А свекруху – ні.

Ну, тут уже й Ігор не витримав і почав кричати та обзивати Марію.

А тим часом на сходовий майданчик піднялася і дружина Ігора, Дарина.

— Ти чого тут розкричався? — суворо спитала вона. — Доброго дня, Марта.

— Доброго дня, Даша, — відповіла Марта. — Ти Ігора не свари. Він мені допомагає. Мене, бач, невістка в квартиру не пускає. Ось він її й соромить.

– А що сталося? — спитала Дарина.

Марта і їй докладно розповіла, в чому річ.

— Тобі що, Ігоре, зайнятися більше нема чим, як ніс свій пхати в чужі справи? — суворо дивлячись на чоловіка, спитала Дарина, коли зрозуміла, через що весь сир-бор.

— Та я ж, Дашенька, тільки допомогти хотів. По-сусідськи. Бо знахабніла Марія. Де це бачено, щоб невістка свекруха у квартиру з перевіркою не пускала? Тим більше, що домовленість попередня була. Погано виходить.

– Все правильно виходить, – впевнено заявила Дарина. — Марія, чуєш мене?

— Чую, тітка Даша.

— Правильно робиш, що не пускаєш свекруху. Нема що їй у тебе робити. А то ходить тут із перевірками, бач.

— Дякую, тітко Даша, — відповіла Марія.

— Та що ж ти таке кажеш, Дарина? – вигукнула Марта.

— Я все правильно говорю. Ось і до моїх дочок зараз так само свекрухи з перевірками ходять. До однієї, як і ти, по четвергах, а до іншої по п’ятницях. Все щось винюхують, визирають.

— Та як же не винюхувати? – закричала Марта. — Як не визирати? Коли така відповідальність на нас! Тут без жорсткого материнського контролю не обійтися. Око та око за невістками потрібне!

Слова Марти Дарині не сподобалися. І вони почали сперечатися один з одним про те, хто має рацію.

В цей час на сходовий майданчик піднявся Іван.

– Що трапилося? — спитав він. — Твої крики, мамо, на вулиці чути.

— Синочку! — радісно закричала Марта. – Ну нарешті то. А мене твоя дружина у квартиру не пускає.

— Я ж тебе попереджав, мамо, — відповів Іван, — коли ти сьогодні вранці дзвонила, щоб ти не приходила сьогодні до нас. Попереджав?

— Попереджав, але…

— Чому ти не сприйняла мої слова серйозно?

— Ти не пояснив причини, — виправдовувалася Марта. — Сказав, щоби не приходила, і все. А чому не відповів. Сказав лише, що так буде краще. А що «краще» я так і не зрозуміла. І тому прийшла.

— Та й даремно прийшла, мамо, — відповів Іван. — Марія, ти тут?

– Тут.

– Відкрий двері.

Марія відчинила двері. Іван зайшов у квартиру. Марта хотіла піти за ним, але Іван її не пустив.

— Вибач, мамо, але… Ні.

— Та як же це, синку?

– Я тебе попереджав.

Марта зрозуміла, що сьогодні їй у квартиру не потрапити.

— Ну гаразд, — покірно погодилася вона. — Мабуть, у вас справді є вагомі причини не пускати мене сьогодні до себе. Але наступного четверга я прийду.

– Ні, мамо, – сказав Іван. — І наступного четверга ти теж не приходь. І взагалі… Жодних більше перевірок у четвер не буде.

– Як не буде? Чому? Ти можеш пояснити?

— Нічого я не збираюся пояснювати, — відповів Іван. – Не буде, і все.

— А коли мені приходити до вас?

Іван глянув на Марію.

— Я вам подзвоню, Марта Павлівна, і повідомлю, коли можна прийти.

Іван увійшов у квартиру і зачинив двері. Дарина та Ігор пішли до себе. А Марта ще трохи постояла, потім важко зітхнула і пішла вниз, думаючи про те, що таке могло статися, що її не пустили в квартиру.

Вона не знала, що причиною того сталася суперечка, яка сталася вчора між Іваном та Марією. Сперечалися вони з приводу гри у шахи. Іван стверджував, що це найвидатніша гра з усіх ігор, а Марія з ним не погоджувалась.

— Та нісенітниця ці твої шахи, — відповіла Марія. – У них будь-хто може навчитися грати. Чи то справа доміно! Або нарди! Ось це справді серйозні ігри. І щоб їх освоїти, треба бути справді розумним. А шахи? Тьху. Дитяча гра.

Іван дуже любив шахи і навіть мав якийсь там розряд, із цим був категорично не згоден. А зневажливе порівняння шахів з доміно, а тим більше з нардами тільки підлило олію у вогонь.

— Не кажи, чого не розумієш, — відповів він. — Нарди та доміно ґрунтуються на випадковості. Тоді як у шахах випадковостей немає.

І ось тут Марія візьми і скажи, що вона запросто обіграє Івана в шахи, а ось він її в доміно чи нарди ніколи не обіграє.

На це Іван спокійно відповів, що грати в нарди і доміно він не збирається, бо це нижче за його гідність, але якщо трапиться таке диво і Марія обіграє його в шахи, то він виконає будь-яке її бажання.

– Але якщо ти програєш, Маша, – додав він, – то виконаєш будь-яке моє бажання.

— Я згодна, — відповіла Марія. – Граємо одну партію. Бажання записуємо на листочках.

– Домовилися.

І партія розпочалася.

— Вам мaт, гросмейстере, — сказала Марія через сорок хвилин після початку партії. — І з завтрашнього дня твоя мама до нас більше щочетверга з перевірками не приходить. Ніколи.

КІНЕЦЬ.