Микола прокинувся й підійшов до ліжка матері.

– Мамо, тобі недобре? – запитав він.

– Микольцю, принеси водички! – попросила жінка.

– Зараз, – кинувся той на кухню.

Через хвилину повернувся з повним кухлем:

– На, мамо, пий!

Пролунав дзвінок у двері

– Синку відкрий! Мабуть, бабуся Ніна прийшла.

Зайшла сусідка, тримаючи в руці великий кухоль.

– Як ти, Маріє? – вона торкнулася чола. – Так у тебе гарячка. Я гарячого молочка принесла.

– Я ліки прийняла…

– Тобі у лікарню треба. Харчуватися треба нормально, а в тебе холодильник порожній…

– Тітко Ніно, я вже всі гроші на ліки витратила, – на очах Марії виступили сльози. – Нічого не допомагає.

– Лягай у лікарню.

– А на кого я Миколку залишу?

– А на кого ти його залишиш, якщо тебе не стане? Тобі ще й тридцяти немає, а в тебе ані чоловіка, ані грошей, – погладила вона її по голові. – Гаразд, не плач!

– Тітко Ніно, що ж робити?

– Все, я викликаю лікаря, – сусідка дістала телефон.

Додзвонилася, все дізналася.

– Сказали – протягом дня. Я пішла. Як приїдуть, відправ за мною Миколу.

Сусідка вийшла в коридор, хлопчик вийшов слідом за нею:

– Бабусю Ніно, мами не стане?

– Не знаю… Треба Бога просити, щоб допоміг, а твоя мама в нього не вірить.

– І дідусь Бог допоможе? – в очах хлопчика засяяла надія.

– Треба в церкву сходити, свічку поставити й попросити, і тоді він допоможе. Все я пішла.

Повернувся син назад до матері задумливий:

– Микольцю, ти, мабуть, хочеш їсти, а в нас нічого немає. Неси дві склянки.

Коли він приніс матір розлила в них молоко:

– Пий.

Той попив, але їсти захотілося ще більше. Марія це одразу зрозуміла. Вона ледь встала, взяла зі столу свій гаманець:

– На гроші. Сходи купи пиріжки і з’їж собі, а я поки що щось приготую. Іди!

Вона провела сина до дверей і, тримаючись за стіну, попрямувала на кухню. У холодильнику були дешеві рибні консерви, трохи масла, на підвіконні пара картоплин і цибулина.

– Суп треба зварити…

Закрутилася в голові і вона знесилено присіла на табуретку:

– Що зі мною відбувається? Зовсім немає сил. Майже половина відпустки вже минула. Гроші закінчились. Якщо не вийду на роботу, як Миколу до школи збирати? Вже ж через місяць у перший клас хлопець піде. Родичів немає, допомогти нема кому. А головне, ця слабість… Треба одразу в поліклініку йти. А тепер, якщо покладуть, як Миколка один залишиться?

Вона ледь встала і почала чистити картоплю.

Їсти дуже хотілося. Але думки хлопця були про інше:

– Мама вчора весь день із ліжка не вставала. Аж раптом трапиться найгірше? Тітка Ніна сказав, треба у дідуся Бога допомоги просити, – він зупинився і…

Повернув у бік церкви…

– Вже пів року, як повернувся зі служби. Добре хоч живий… – з такими думками Петро прямував у бік церкви. – Треба б свічки поставити за всіх полеглих…

Тепер він цивільний, але самотній і слабий. Пенсія є, на життя вистачить. Але що ж одному бути?

Біля церкви стояли жебраки. Петро дістав трохи грошей, роздав їм.

Пройшов усередину церкви, купив свічки, запалив їх і почав читати молитву, якої його навчив священник:

– Господи, Боже наш…

Коли закінчив молитву, просто стояв і згадував своє нелегке життя.

Цей хлопчик, маленький і худенький, став поруч із дешевою свічкою в руці. Озирнувся, не знаючи, що робити далі. До нього підійшла жінка похилого віку:

– Давай я тобі допоможу!

Запалила його свічку, поставила.

– Ось так перехрестись! – показала, як це робиться вона. – І розкажи Господу нашому, навіщо ти прийшов.

Микола довго дивився на образ, потім промовив:

– Допоможи, дідусю Боже! Мама занедужала. Окрім неї, у мене нікого немає. Зроби так, щоб вона одужала. У мами немає грошей на ліки. А я скоро в школу піду, а в мене навіть портфеля немає.

Петро, застигши, дивився на хлопця. Всі проблеми його самого, які ще десять хвилин тому здавалися такими величезними, стали незначними і відійшли на другий план. Хотілося гукнути на весь світ:

– Люди, невже не було кому допомогти, цьому хлопчику, купити мамі ліки, а йому самому портфель?!

А хлопчик дивився на образ і чекав на диво.

– Хлопче, ходімо зі мною! – рішуче сказав Петро.

– Куди? – запитав хлопець.

– Дізнаємось які твоїй мамі ліки потрібні і сходимо в аптеку.

– Ви правду кажете?

– Мені дідусь Бог передав твоє прохання.

– Справді? – Микола радісно глянув на образ.

– Ходімо! – усміхнувся чоловік. – Тебе як звуть?

– Микола.

– А мене дядько Петро…

…З квартири було чути голоси мами й сусідки:

– Тітко Ніно. вона он скільки виписала і сказала, ліки дорогі. Де я стільки грошей візьму? У мене всього п’ятсот гривень залишилося…

Хлопчик рішуче відчинив двері. Голоси стихли. З кімнати визирнула сусідка і злякано прошепотіла, дивлячись на незнайомого чоловіка:

– Маріє, дивися!

Та визирнула і також остовпіла.

– Мамо, які ліки тобі потрібні? Ми з дядьком Петром сходимо в аптеку й купимо.

– А ви хто? – здивовано запитала Марія.

Вона дивилася на гостя й не розуміла, що це таке взагалі відбувається.

– Я ваш помічник, – усміхнувся у відповідь чоловік. – Давайте ваші рецепти. Не переживайте.

– Але в мене тільки п’ятсот гривень.

– Ми з Миколою знайдемо гроші, – чоловік поклав руку на плече хлопця.

– Мамо, давай рецепти!

І Марія дала їх. Чомусь вона відчула, що в цієї людини, добре серце.

– Маріє, ти що робиш? – нарешті отямилася сусідка, коли чоловік вийшов. – Ти його зовсім не знаєш.

– Тітко Ніно, нехай, мені здається, він хороша людина… А потім я все поверну.

– Гаразд, Маріє, я пішла.

Марія сиділа з Миколою й чекала на того чоловіка.

І ось двері відчинилися.

– Мамо, дядько Петро тобі ліки купив і різних смаколиків до чаю! – підбіг до гостя хлопчик.

Чоловік стояв у дверях, і теж, як і Микола, щасливо посміхався.

– Спасибі вам! – сказала жінка. – Ви проходите, проходьте!

Чоловік спробував роззутися, це вдалося йому це важко, відчувалося, що він дуже хвилювався. Пройшов на кухню.

– Сідайте! – сказала хазяйка.

Чоловік сів, покрутив головою, не знаючи, куди поставити свою паличку.

– Давайте, я поставлю! – вона поставила її так, щоб чоловік зміг дістати. – Вибачте, але пригощати мені вас особливо нема чим…

Петро почав викладати на стіл продукти.

– Ой, ну навіщо ви! – охала Марія, подумки відзначаючи, що добра половина продуктів складалася з непотрібних солодощів.

– Зараз я поставлю чай.

Їй навіть здалося, що слабість відступила, а може просто не хотілося виглядати перед чоловіком такою немічною. І ніби вдавши її думки, чоловік спитав:

– Маріє, вам не важко, ви вся біла?

– Нічого, нічого… Я зараз ліки вип’ю. Спасибі вам!

…Вони пили ароматний чай із солодощами, дивлячись на Миколу, який жваво про щось говорив. Іноді їхні погляди зустрічалися. Відчувалося, що всім трьом було приємно сидіти разом за одним столом. Але все хороше колись закінчується…

– Спасибі вам! – Петро встав з-за столу. – Я піду. Вам треба одужувати…

– Вам дякую! – господиня також встала з-за столу. – Навіть не знаю, як вам дякувати. Скажіть номер телефону. Щоб я повернула гроші.

– Нічого не потрібно.

Він попрямував у коридор, а мати з сином слідом за ним.

– Дядько Петре, а ви прийдете ще?

– Звісно! Ось твоя мама видужає, і ми всі разом підемо купувати тобі портфель.

Чоловік пішов. Марія прибрала зі столу, вимила посуд.

– Синку, подивися телевізор, а я трохи полежу.

Лягла і заснула міцним сном.

…Минуло два тижні. Недуга давно відступила, видно, дорогі ліки допомогли. Останніми днями Марія навіть працювала, наприкінці місяця завжди клопоти, ось її й викликали з відпустки.

Вона була рада, бо за ці дні заплатять. Адже треба сина до школи готувати.

Цієї суботи вони встали як завжди, поснідали.

– Миколо, збирайся! Підемо в магазин. Подивимося, що тобі до школи треба.

– Тобі гроші дали?

– Поки не дали, але наступної суботи дадуть. Я позичила, по дорозі назад купимо, що-небудь з продуктів.

Вони почали збиратися і тут пролунав дзвінок домофона.

– Хто там? – запитала господиня.

– Маріє, це Петро…

Він хотів ще щось сказати, але палець жінки вже натиснув кнопку відкриття дверей.

– Мамо, хто там? – з кімнати вийшов син.

– Дядько Петро! – Жінка не могла приховати радості.

– Ого!

Він зайшов, так само спираючись на паличку, але як же ж він змінився. Нові штани й сорочка гармоніювали із модною стрижкою.

– Дядько Петро, а я на вас чекав! – кинувся до нього хлопчик.

– Я ж тобі обіцяв, – підняв сяючі очі той. – Доброго дня, Маріє!

– Привіт, Петре!

Цей мимовільний перехід на «ти» здивував і потішив обох.

– Ви вже зібралися? Ходімо!

– Куди? – Марія все ще не отямилася.

– Миколі ж скоро до школи.

– Петре, але в мене…

– Я обіцяв Миколі, а обіцянку треба виконувати.

…Марія завжди звертала увагу на найдешевші речі, в який магазин не заходила б. Адже вона не мала зайвих грошей, не мала родичів, не мала чоловіка. Якщо не рахувати того хлопця з коледжу, батька Миколи, який давно кудись зник з її життя.

І ось зараз поряд чоловік, який із захопленням дивиться на її сина. Купує йому все до школи, незважаючи на ціни, тільки запитуючи її думку.

З покупками вони повернулися на таксі додому.

Марія кинулась на кухню.

– Маріє, – зупинив її чоловік. – Ходімо, погуляємо всі разом! Десь пообідаємо.

– Мамо, ходімо! – кинувся до неї син.
Цієї ночі Марія довго не могла заснути. Знов і знову миготіли картинки сьогодення. Перед очима стояли його очі, сповнені любові. І зараз холодний розум, і гаряче серце, ніби розмовляли один з одним:

– Він негарний і слабий! – категорично казав розум.

– Нормальний він, добрий і з такою любов’ю дивиться на мене, – одразу відповідало серце.

– Він років на п’ятнадцять старший за тебе.

– Ну і що? Зате вони з моїм сином… Він немов йому батько.

– Ти ще можеш знайти ровесника, гарного та стрункого.

– Не треба мені гарного та стрункого, у мене вже був такий. Мені треба доброго й надійного.

– Але ж ти завжди мріяла не про такого чоловіка, – продовжував виставляти свої аргументи розум.

– А тепер про такого!

– У тебе так швидко змінюються бажання?

– Просто я зустріла того самого… Я люблю його!

…Їхнє вінчання проходило в тій самій церкві, де Петро та Микола познайомилися три місяці тому.

Петро з Марією стояли перед вівтарем, палички в його руках уже не було, а Микола не відволікаючись дивився на образ святого, з яким розмовляв три місяці тому.

Потім він від щирого серця сказав:

– Дякую тобі, дідусю Боже…

КІНЕЦЬ.