Стара хвіртка жалібно рипнула. Марія підвела очі від клумби, де поралася з жоржинами, і втомлено зітхнула. Черговий роззява прийшов подивитися на «будинок з привидами».

Так у селищі прозвали її оселю. Вона вже звикла до косих поглядів та пересудів сусідів. Звикла до того, що її колись квітучу жінку, тепер звали не інакше як «бідна Марія». А її сина – «сиротою за живого батька».

Рівно десять років тому її світ звалився. Марія, схилившись над дитячим візком, ніжно гойдала маленького Ваню. Микита мав повернутися з рибалки з хвилини на хвилину.

Він обіцяв привезти великого ляща і на юшку вже насмикали свіжого кропу. Маленька Оленка, їхня старша дочка, з нетерпінням чекала на батька, сидячи на ґанку.

А потім тишу літнього вечора розірвав пронизливий жіночий крик. З-за рогу, на всіх парах виїхав мотоцикл, за кермом якого сидів Вадим, сусід Микити по будинку.

– Марія! – крикнув він, не злазячи з мотоцикла. – Човен Микити знайшли перевернутим біля старої греблі. Його самого поки що немає…

Світ почорнів. Марія не пам’ятала, як добігла до річки. Потім годинами дивилася на каламутну воду, чіпляючись за тендітну надію. Сусіди виловили човен, знайшли сітку. Навіть чоботи Микити на дні. Його самого так і не знайшли.

«Утопився», – шепотілися старенькі біля колодязя. «Пішов до мавок», – лякали один одного діти. Марія не вірила. Ну тіла ж не було … Вона шукала чоловіка скрізь. Писала в газету, зверталася в поліцію. Марно. Микита зник.

Потім почалися перешіптування, та плітки. Будинок, кажуть, клятий у них. Старожили згадали, що і дід Микити, і прадід теж пішли в річку і не повернулися. Сусіди, які раніше часто заглядали до їхнього гостинного будинку, стали обминати його. Марію цуралися, як чумну, а дітей дражнили.

Оленка, чутлива та вразлива, замкнулася в собі. Маленький Ваня батька вже не пам’ятав, і на весь світ розлютився. Марія ж, із веселої красуні, перетворилася на виснажену жінку з погаслим поглядом.

Вона не вірила в прокляття, але цей будинок перетворився на в’язницю. Все нагадувало про страшну втрату. Марія продовжувала жити заради дітей, але її власне життя, здавалося, зупинилося того фатального дня.

Марія не пам’ятала, як пережила ту ніч. Здається, вона просиділа до світанку, притискаючи дітей. Вранці почалися суворі будні. Робота, дім, діти… Доводилося крутитись, як мусі в окропі, щоб прогодувати сім’ю.

Сусіди, спочатку співчутливо хитали головою, допомогти якось намагалися. Але поступово відвернулися. І тоді почалося… Плітки, шепіт за спиною… Казали, що Микиту хтось бачив у місті.

Наче кинув він свою Марію з малими дітьми, втік від гіркої долі. Мовляв, не рівня вона йому була, от і не витримав простого життя.

– Втік твій благовірний, – зловтішалася баба Ніна, відома пліткарка. – Знайшов собі, мабуть, пригожішу та багатшу.

Марія тільки стискала зуби. Вона заборонила собі плакати. Плакати ніколи – дітей годувати треба.

Інші взагалі натякали на темні справи. Мовляв, замішаний Микита був у чомусь нечистому, ось і довелося ховатися. Ніхто вже не вірив у нещасний випадок, окрім Марії. Вона чіплялася за цю версію, як за соломинку.

Бо інша, та, де Микита покинув їх, була нестерпною. Ну не міг же він насправді так з ними вчинити? Марія намагалася не зважати на пересуди. Знаходила втіху у роботі, у дітях.

Роки минали. Оленка закінчила школу, вступила в коледж у місті. Ваня пішов у другий клас. Марія намагалася замінити дітям батька. Вона працювала до сьомого поту, щоб її діти мали все необхідне.

Дзенькнув дзвіночок на хвіртці, повертаючи Марію до реальності. Вона випросталась, витерла руки об фартух, і пішла до хвіртки.

Вона не боялася пліток. Вона пережила найстрашніше. І якщо хтось вважав її божевільною, чи її дім проклятим – що ж, це їхні проблеми.

Чоловік біля хвіртки зволікав. Він стояв, нервово смикаючи в руках пом’яту кепку. Не наважувався підвести очі. Обличчя його було все в зморшках, здавалося не знайомим. А ось очі…

У глибині цих стомлених очей Марія ледве впізнала до болю рідні риси.

– Микито? – прошепотіла вона, не вірячи своїм очам.

– Марійка, ти… ти не змінилася, – хрипко промовив він. – Така сама красуня.

Марія відсахнулася, як від примари. Десять років… Десять років мріяла, благала Бога про диво. І ось він стоїть на порозі її будинку. Постарілий, змарнілий, але живий! Живий…

– Як? – тільки й змогла вимовити вона, відчуваючи, як до горла підступає грудка. – Звідки? Чому…

Микита опустив голову, ховаючи очі.

– Пробач мені, Марія, – тихо сказав він. – Хоча я знаю, що не заслуговую на вибачення. Але мені нікуди більше йти.

– Заходь, – тихо сказала Маша, відступаючи вбік.

Микита несміливо увійшов до будинку. Марія поставила на стіл чайник, і жестом запросила Микиту сісти. Він слухняно опустився на край стільця, не відводячи від неї очей.

– Розповідай, – тихо промовила вона.

Микита мовчав, нервово смикаючи в руках кепку.

– Ну кажи вже, Микито, – на очі наверталися сльози. Радість від того, що чоловік живий уже відійшла на задній план. Виходить, сусіди не дарма пліткували… – Ти ж просто кинути нас вирішив, так? А навіщо тоді повернувся?

Микита здригнувся, наче від ляпаса.

– Ні! – він різко підняв голову, і в його очах спалахнув біль. – Я б ніколи не покинув вас, Марія! Ніколи…

Микита замовк, ніби збираючись із духом. Чути було тільки цокання годинника. Нарешті Микита заговорив.

– Пам’ятаєш, я тоді в борг вліз? Думав, бізнес почну, з цією рибою… – він гірко посміхнувся. – Дурень був, недосвідчений. Повірив шахраям… А мене підставили.

Микита проковтнув.

– Вони сказали, що якщо я не поверну борг… – голос його здригнувся. – Вони загрожували тобі та дітям, Марія! Присягалися, що спалять будинок.

Марія слухала, затамувавши подих. Невже це правда?

– Я не знав, що робити, – вів далі Микита. – Думав, збожеволію від страху. Ну… Я вирішив зробити, що зробив. Боржника немає, значить, і списувати нема з кого. Я знаю, це божевілля… Але я боявся за вас! Не міг допустити, щоб вам щось загрожувало.

Марія здивовано дивилася на чоловіка.

– Тобто ти вирішив інсценувати… Микито! Та чим ти взагалі думав? А якби вони прийшли до нас? Не кажучи вже про те, що ти нас без копійки залишив.

– Я не міг зробити інакше, Марійка! Мені треба було захистити вас.

– Захистити? – гірко засміялася Марія. – Ти знаєш, що нам довелося пережити? Як нас називали? Як принижували, цуралися?

Марія замовкла, щоб не розплакатися.

– Я кожного дня Бога благала, щоб ти повернувся, – прошепотіла вона. – Не вірила, що тебе більше немає. А ти… просто ховався.

– Вибач мені, Маш. Вибач, якщо зможеш. Я весь час думав про вас. Щохвилини…

Він дістав з кишені потертий гаманець і вийняв звідти фотографію. Це був знімок їхньої родини. Фотографія була витерта.

– Я зрідка приїжджав до селища. Дивився здалеку на вас. Знаю, що Оленка закінчила школу.

– Знаю, що Ваня в школу пішов, – голос Микити здригнувся. – Ти пробач мені, дурню…

Марія дивилася на чоловіка і відчувала, як серце заходиться від образи. Вона стільки років чекала на цей момент. А тепер, коли він повернувся, не знала, що робити. Вона тягла все одна. Ростила дітей, залишила свої мрії. А він…

– Ну, і навіщо ти зараз прийшов? – спитала Марія.

– Не знаю, Маш, – Микита підняв на дружину винний погляд. – Я просто хотів вас побачити.

– Ну, побачив, – холодно сказала Марія.

– Маш, – Микита взяв її за руку. – Пробач мені, будь ласка. Але зрозумій, я все це робив заради вас!

– Заради нас? – гірко посміхнулася Марія. – Ти робив це, заради себе! І навіть не припускав, що борг могли звісити на мене? А спитати нас ти не хотів?

– Чи потрібен нам такий «порятунок»? Що зараз змінилося? Ти вже нікому не винний? Ти жив у своє задоволення, в той час, як ми потерпали від безгрошів’я, та пліток! А я недолуга, людям не вірила, що бачили тебе живого-здорового! І хто ти після цього?

– Марійко, я…

– Іди, Микито, – тихо сказала Марія, вивільняючи свою руку. – Тобі тут не раді.

Микита ще кілька хвилин стояв перед нею, наче сподіваючись, що дружина передумає. Але Марія була непохитна.

Микита розвернувся і вийшов із будинку. Марія так і не знала, що робити. Радіти поверненню чоловіка? Чи ненавидіти його за боягузтво та брехню?

Минуло кілька днів. Микита щодня приходив до Маріїного дому. Іноді допомагав сину колоти дрова, полагодив паркан, що покосився. Марія бачила, як він намагається викупити свою провину.

Вона не знала, чи простить Микиту колись. Занадто багато він завдав їй. Але знала, що не може викреслити його зі свого життя.

Мине час, і, може, пройде образа. А поки що їй залишалося тільки чекати. Життя, як завжди, все розставить на свої місця…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пробачили б, чи послали до дідька лисого?

КІНЕЦЬ.