Коли Юрій повернувся з армії, усе було інакше. Двір заріс травою, мама трохи більше посивіла, а брат Віталій – одружився.

– Знайомся, це Марина, – сказав Віталій, притискаючи до себе молоду жінку.

– Тепер вона – наша родина.

Марина несміливо посміхнулася. Очі в неї були карі, теплі, трохи втомлені. Її усмішка була стриманою, але щирою. Юрій дивився – і не міг відвести погляду.

Вона була не така, як інші дівчата в селі. Не голосна, не метка. Спокійна, уважна, з якоюсь внутрішньою гідністю. І щось у ній торкало так глибоко, що Юрій у перші ж хвилини зрозумів – усе. Закохався.

Не навмисно. Не по-дурному. Просто – як приходить дощ після спеки. Такого він точно не планував.

Але вона була дружиною брата. І це було як стіна – висока, непролазна. Він розумів, що ніколи не посміє зруйнувати щастя брата, але і сам не знав, що йому робити з своїми почуттями.

Віталій був веселим, компанійським, але не надто хазяйновитим. Роботу міняв часто, гроші в хаті не тримались. Марина мовчала. Готувала, прала, поралась у городі.

– Ти її бережи, – якось сказав Юрій брату, коли той знову зібрався “з хлопцями на рибалку” на два дні.

– Та ти шо, вона для мене як золото. Тиха, нічого не просить.

– Саме тому й бережи.

Юрій почав приходити частіше. Допомагав по господарству. То паркан поправить, то хлів полатає. І все мовчки. Зайве не питав, поглядів Марини не ловив. Але душа горіла.

Марина дякувала завжди тихо. Часом подавала чай, клала шматок пирога, який сама спекла.

– Ти добрий, Юрку. Спасибі, що не цураєшся і допомагаєш.

І він просто кивав, бо не міг сказати більше. Бо те, що хотілося сказати, не мало права бути сказаним.

Зима була сувора. Віталій знову поїхав “на підробітки”, зник на два тижні. Марина залишилась одна з дитиною – маленьким Іванком, якому щойно виповнилося два.

Юрій не питав. Просто прийшов. Приніс дров, завів піч, полагодив двері в дитячу. І знову мовчав.

В ту ніч Марина сказала:

– Юро… ти не мусиш. Це ж не твоя сім’я…

– Марино, він мій брат. А ти… – він ковтнув повітря. – А ти хороша людина. І тобі важко. А я просто хочу, щоб вам було легше. Ось і все.

Вона більше нічого  не питала.

Минуло ще кілька місяців. Весна приходила поволі. Віталій усе частіше зникав. І щось у погляді Марини змінювалось. Все менше було втоми – і все більше тиші. Такої глибокої, що в ній міг втонути кожен чоловік, який би бодай раз подивився в її очі.

Юрій не витримав. Увечері, коли Іванко спав, а Марина стояла в саду, він підійшов.

– Марино… я мушу сказати.Вона не обернулась, тільки злегка здригнулась.

– Я тебе люблю. Уже давно. З першого дня. І знаю – не маю права. Але більше не можу це тримати в собі.Мовчання. Довге. А потім

:– Юро… я це відчувала. Але я – дружина твого брата.

– Знаю. Саме тому я поїду.

Наступного дня він зібрав речі. Сказав мамі, що їде за кордон на заробітки, бо хоче влаштовувати своє життя. «Так буде краще для всіх» – кинув загадково на прощання.

З Мариною не попрощався. Тільки залишив біля дверей в’язку дров і банку меду з пасіки. А Іванкові – дерев’яну машинку, яку вирізав сам.

Нове життя зустріло Юрія шумом, бетонними коробками і байдужими обличчями. Але він працював. Будівництво, склади, потім – автомайстерня. Життя текло, як вода по асфальту.

Марину не бачив три роки. Жодного разу. Лише іноді телефонував матері, питав про Іванка. І про те, як там у брата.

Одного разу мама сказала:

– Віталій поїхав. Зовсім. І навіть не попрощався.

– А Марина?

– Тримається. Як завжди. Сильна. Але сумна.

Юрій мовчав. А потім вирішив, що настав його час. Він повернувся додому.

Марина стояла біля хати, поливала квіти. Побачила Юрія – і не знала, що сказати. А Іванко, вже п’ятирічний, вибіг і закричав:

– Дядьку Юро! А ти де був? Я чекав!

Юрій присів, обійняв малого, притис до себе. А потім підвів погляд на Марину.

– Я повернувся. Не знаю, як буде далі. Але я більше не можу тікати.

Марина довго мовчала. А потім сказала:

– Тоді йди. До хати. Вона ж і твоя.

Люди в селі смакували цю новину, мовляв, як це – брат у брата дружину забрав. Найбільше дісталося Марині, її засуджували за те, що вона спочатку з одним жила, потім з іншим, і що це гріх великий.

Мама мовчала, вона любила двох синів однаково. Але вона бачила, що неправий старший син, який постійно нехтував своєю дружиною.

Віталій дався чути аж через рік, сказав, що у світах знайшов іншу жінку і хоче розлучення. Навіть не спитав як живе Марина і син.

А Марина і Іванко звикали до нового життя. Юрій став для них обох надійною опорою і підтримкою.

Село погуло і перестало, а вони використали свій шанс на щастя.

А яка ваша думка? Чи правий Юрій, що закохався у дружину брата?