– Марино, на якому ти місяці?, – запитала бабуся так голосно, що тиша стала різкою, як тріщина в склі. Я встигла лише ковтнути повітря, перш ніж татовий сміх обірвався, а мамина рука застигла на півдорозі до торта. Вони не знали. А далі події покотились так, що повернути все назад було вже неможливо.

Я боялася реакції батьків, тому приховувала свій цікавий стан до сьомого місяця. Правда випливла назовні під час іменин моєї бабусі.

Це був вечір, який мав би стати тихим сімейним святом, але натомість перетворився на момент, коли моє життя повністю змінилося. До того дня я жила в постійній напрузі, намагаючись сховати те, що росло всередині мене, і те, що я вважала своєю найважливішою таємницею.

Моє життя, здавалося, було ідеальним. Я була відмінницею в школі, займалася спортом і мала багато друзів. Мої батьки пишалися мною, довіряли мені та надавали багато свободи. Ця свобода була для мене найціннішою, бо я ніколи не зловживала нею. Я завжди поверталася додому вчасно, робила уроки і готувалася до вступних іспитів. В очах батьків і вчителів я була зразком відповідальності.

Але одного вечора все змінилося. Це був день народження моєї однокласниці Ірини. Вона жила у великому заміському будинку, і її батьки дозволили влаштувати вечірку. Вони самі були в сусідів, але обіцяли заглядати, якщо стане занадто шумно. Для мене це було справжньою подією, адже я ніколи раніше не була на такій вечірці.

Я відчувала себе дорослою, насолоджуючись атмосферою веселощів. Там був Костянтин, старший брат Ірини, який вже був студентом. Я завжди помічала його, він був такий впевнений у собі, спокійний і розумний. Того вечора він звернув на мене увагу.

Це був момент, на який я таємно сподівалася.

Ми розмовляли про музику, про майбутні плани. Я відчувала, що він ставиться до мене не як до “малої”, а як до рівної. Це так лестило мені. Я відчувала себе особливою, обраною. Потім ми відійшли від галасу на задній двір, де був маленький ставок. Тиха розмова, тепле нічне повітря і його лагідний погляд…

Він обійняв мене, і я відчула себе в безпеці. Він був старший, досвідченіший, і я довіряла йому. Те, що сталося далі, здавалося мені природним продовженням тієї розмови, тієї довіри, того зв’язку. Це було вперше, і я думала, що це початок чогось дуже важливого.

Наступного дня я відчувала себе окриленою. Я мріяла про нашу наступну зустріч. Коли я побачила його в місті, я радісно посміхнулася і помахала йому, але він просто пройшов повз, наче не помічаючи мене. Я спочатку подумала, що це випадковість, що він мене просто не побачив.

Але через кілька днів історія повторилася. Цього разу я вирішила не мовчати. Я наздогнала його біля місцевого магазину, де він розмовляв з друзями.

— Привіт, Костянтине, — сказала я, намагаючись зберегти спокій.

Він кивнув мені у відповідь і швидко відправив друзів, а потім прошипів крізь зуби: «Перестань мене переслідувати, мала».

Мене немов облили крижаною водою. Я не могла повірити, що він може бути таким. Я не витримала: «Ти називаєш мене “малою”, але коли хотів, щоб це сталося, тобі було все одно, скільки мені років».

Його посмішка була нахабною. Він сказав, що я сама була не проти, і я не могла заперечити. Я мовчки розвернулася і пішла, відчуваючи, як моє серце розлітається на маленькі шматочки.

Через декілька тижнів я занедужала. Мені постійно було зле, і я думала, що це застуда. Мама наполягла, щоб я пішла до лікаря, бо мої симптоми не зникали. У кабінеті лікаря я розповіла про свій стан. Він уважно вислухав мене, провів огляд і в кінці з посмішкою сказав: «Марино, зроби тест».

Ці слова викликали у мене внутрішній переляк, від якого мені стало слабко. Я не могла повірити, що це відбувається зі мною. Купила три тести, бо не довіряла одному результату. Усі три показали позитивний результат. Це було підтвердженням моїх найгірших побоювань.

Моє життя, мої плани, моя репутація — все руйнувалося. Я була на останньому курсі, готувалася до дорослого життя, і тепер воно змінювалося назавжди. Я не знала, що робити. Я вирішила, що маю поговорити з Костянтином ще раз. Можливо, дізнавшись про це, він змінить свою думку, адже ми мали стати батьками.

Я знайшла його біля будинку і знову почала розмову. Але його реакція була ще гіршою, ніж минулого разу. Він знову все заперечив.

— Звідки я знаю, що це моє?, — він дивився на мене таким поглядом.

— Є така штука, як тест на батьківство, — прошипіла я, і пішла, залишивши його стояти біля воріт.

Я не знала, що робити далі. Після візиту до лікаря все підтвердилося. Я була на другому місяці. Час летів, і я розуміла, що довго ховати це не вдасться. Я почала носити мішкуватий одяг, відмовилася від спортивних занять, що викликало багато запитань у батьків.

— Що це за новий стиль? Ти все менше цікавишся спортом, — говорила мама.

— Не знаю, мамо. Просто мені хочеться змін, — відповідала я, намагаючись не видати себе.

Вони відчували, що щось не так, але не розуміли, що саме. Я намагалася менше їсти, щоб не набирати вагу. Я жила в страху, що вони дізнаються, і мені було соромно.

Так пройшло п’ять місяців. Я приховувала свій стан, наче це була якась недуга. Я не хотіла засмучувати батьків, не хотіла бачити їхнього розчарування. Я думала, що буду сама, що я залишилася одна з цією проблемою.

Настав день народження бабусі. Я одяглася в найвільнішу сукню, яку тільки знайшла, щоб ніхто нічого не помітив. За столом було багато гостей, атмосфера була святковою. Моя бабуся, мудра жінка з проникливим поглядом, довго спостерігала за мною. Я бачила, як вона уважно дивиться на мене, але нічого не говорила.

Нарешті, вона не витримала. Коли в розмові запала невелика пауза, бабуся раптом запитала: «Марино, на якому ти місяці?» У кімнаті настала абсолютна тиша. Усі подивилися на мене. Батько посміхнувся, думаючи, що це жарт, і сказав: «Мамо, що ти таке кажеш? Вона просто змінила стиль».

Бабуся лише похитала головою: «Не треба, будь ласка, Олю. Я бачу все».

Я зрозуміла, що ховати далі немає сенсу. Я мовчки опустила очі і прошепотіла: «На сьомому».

Тато, який щойно весело посміхався, повільно сів, а мама зблідла, ніби не могла дихати. Я побачила сльози на їхніх очах. Тоді заплакала і я, і розповіла все, що сталося.

Я очікувала обурення, звинувачень, покарання. Але мама підійшла до мене, обійняла, і крізь сльози промовила: «Марино, чому ти не сказала раніше? Ми б, звичайно, засмутилися, але ти наша дитина. Ти можеш на нас розраховувати».

Вперше за багато місяців я відчула себе в безпеці, захищеною і коханою. Моя сім’я була поруч, і я не була одна. Ми обговорювали ситуацію до глибокої ночі. Коли я розповіла про Костянтина та його відмову, батько сказав, що так це не залишить.

Наступного дня батьки поїхали до Костянтина додому. Я залишилася вдома, але моя мама все мені потім розповіла. Батьки Костянтина — Петро Іванович та Олександра Василівна — були дуже здивовані, коли побачили моїх батьків на порозі. Після того, як мої батьки розповіли всю історію, Петро Іванович був збентежений, а Олександра Василівна була просто в люті.

— Олександро Василівно, ми прийшли не для того, щоб сваритися, а для того, щоб поговорити, як дорослі люди, — сказав мій тато. — Наша донька у цікавому стані, і ваш син є батьком. Ми хотіли б вирішити це мирно.

— Це просто неможливо! Мій син не міг так вчинити! Він відповідальний хлопець, — кричала Олександра Василівна, але Петро Іванович її заспокоїв.

Коли прийшов Костянтин, він знову все заперечував. Батько подивився на нього і сказав: «Костянтине, ми можемо зробити тест на батьківство. Це єдиний спосіб довести твою причетність. Я б хотів, щоб ти подумав над цим. Тобі потрібно прийняти відповідальність за свої вчинки». Костянтин сидів мовчки, не дивлячись ні на кого. Його обличчя було блідим.

Мої батьки повернулися додому розлючені, але я відчувала себе краще. Я знала, що тепер я не одна. Моя сім’я боролася за мене. Це був не кінець моєї історії, а лише початок. Попереду мене чекало багато труднощів, але я знала, що з такою підтримкою я зможу їх подолати.

Минуло кілька тижнів після тієї розмови. Я почала частіше усміхатися. Живіт помітно округлився, і коли я дивилася в дзеркало, бачила вже не дівчинку, яка щось ховала, а майбутню маму. Вперше я говорила про малюка вголос, не соромлячись. І коли тато лагодив старе дитяче ліжечко з горища, я зрозуміла, що нас уже троє, навіть якщо Костянтин так і не з’явиться.

Тест на батьківство він зробив. Він мовчки приїхав у клініку, не дивлячись на мене, не сказавши жодного слова. Через тиждень результат підтвердив очевидне. Але ні він, ні його батьки не зателефонували. Не приїхали. Не поцікавилися.

Я мала вибір: або витрачати сили на те, щоб змусити когось бути батьком, або зосередитись на тому, хто вже зі мною — моя дитина й моя родина. Я обрала друге. І, знаєте, це був найдоросліший вибір у моєму житті.

Іноді мені хочеться знати, що буде далі. Чи з’явиться він колись? Чи пошкодує? Чи моя донечка — бо я вже знаю, що буде дівчинка — запитає, хто її тато?

Я не знаю. Але я знаю, що зробила все, як могла.

А тепер я звертаюсь до вас, читачі.

Що ви думаєте про відповідальність?

Чи може один імпульсивний вчинок змінити все назавжди — і це справедливо?

І що важливіше: боротися за чиюсь присутність — чи створити свою силу зсередини?

Бо іноді дорослішання починається не з років, а з моменту, коли перестаєш ховатись.

Джерело