– Ти хочеш сказати, що ми по вуха в боргах? – Дмитро різко закрив папку з документами і кинув її на стіл. Голосний звук відбився від порожніх стін квартири. – Знову витрачаєш чималі гроші на свої курси!

Марина, сидячи за столом з чашкою чаю, ледве помітно здригнулася.

– Курси? – тихо повторила вона, неначе перевіряючи, чи правильно почула. – Ти маєш на увазі мої заняття?

– А про що ще я можу казати?

– Дмитро підвищив голос. – Я тут думаю, як оплатити комунальні, не знаю де гроші взяти, а ти витрачаєш гроші на те, що називаєш своїми «тренінгами»!

– Ці тренінги, – Марина відставила чашку і піднялася, – це моя можливість краще жити.

– Жити краще? – Дмитро відкинувся на спинку стільця і дивно якось посміхнувся. – Ти хочеш жити, витрачаючи гроші на якісь абстрактні «покращення себе»? Живи в реальному світі, Марино!

– А в якому світі ти живеш, Дмитре? – вона поглянула йому в очі. – У світі рахунків і економії на всьому?

– Так, у світі, де треба думати про майбутнє сім’ї! – Дмитро нахилився вперед, його голос став грубішим. – Ти думаєш, я це говорю для розваги?

– Я думаю, що ти забув, що я не тільки дружина і мати, – зриваючись, вигукнула Марина. – Я людина, Дмитре!

На кухні настала тяжка тиша. Дмитро мовчав, дивлячись на дружину, яка, здавалося, ось-ось розплачеться. Але сліз не було. Тільки холодний голос.

– Добре, – Марина раптом сіла назад за стіл і глибоко вдихнула. – Скажи, скільки ще ти будеш звинувачувати мене в тому, що я намагаюся щось зробити на краще для нашої сім’ї?

– Щось на краще? – Дмитро хмикнув. – Ми обоє працюємо, у нас є дочка, іпотека. І ти хочеш ще не зрозуміло чого?

– Ні, Дмитре, це рутина, – її голос знову затремтів, але вона швидко взяла себе в руки. – Я більше не можу бути «просто дружиною».

– Але ти повинна, Марино! – він сказав голосніше. – Ти повинна бути відповідальною. Господинею дому, матір’ю для дочки, піклуватися про чоловіка свого! Якщо ти й далі витрачатимеш наші гроші на курси, ми залишимося без даху над головою.

– Я нікому нічого не винна! І хочу, щоб ти припинив мені розказувати, як мені краще жити! – вона різко підвелася. – Ти тільки й знаєш, що читати мені лекції, як мені жити!

– Бо хтось має думати за тебе!

Ці слова зависли в повітрі. Марина дивилася на Дмитра, наче чула його вперше. Її обличчя стало блідим.

– Знаєш, – через кілька секунд холодно сказала вона, – тепер все зрозуміло. Дякую за чесність.

Вона вийшла з кухні, залишивши Дмитра самого. На столі, поруч з рахунками, стояла її чашка, ще тепла і не допита.

Марина намагалася заспокоїти свої думки. Вона згадала, як багато років тому почала захоплюватися музикою. Потім був шлюб. Дмитро був ідеальним і обіцяв зробити все, щоб вона була щасливою! Потім народження доньки, роки, задіяні в турботах про сім’ю.

– Мамо, ти щось шукаєш? – Оля увійшла до кімнати обережно, наче боялася потривожити її.

Марина обернулася.

– Ні, просто, – вона махнула рукою в бік полки. – Так, згадувала просто щось.

– Про тата?

– Ні, – усміхнулася вона, але усмішка вийшла сумною. – Про себе.

Оля сіла на край стільця, уважно дивлячись на маму.

– А про що саме?

Марина важко зітхнула.

– Колись я хотіла бути співачкою. Ти знала?

– Ні. Ти ніколи про це не говорила, – Оля насупила брови.

– Бо це здавалося таким далеким. В юності я навіть ходила на заняття співу, у мене дуже гарно виходила, всі хвалили мене, моя вчителька дуже пишалася мною. А потім – Марина затримала погляд.

– Потім що?

– Потім з’явилися інші пріоритети. Спочатку шлюб, потім ти. Все інше стало неважливим.

Оля хитнула головою.

– Але ж можна було повернутися до цього.

– Я так думала. Ці курси, – Марина перевела погляд до вікна. – Це була моя спроба повернути ту частину себе, яку я втратила.

– А тато, він не підтримує?

– Він вважає це марною витратою грошей, – її голос став сумнішим, і вона відразу пошкодувала про це. – Але він просто боїться. Боїться, що ми не справимося.

Оля замовкла на деякий час, а потім сказала:

– Мамо, ти завжди нас підтримувала. Чи не повинен тато підтримати тебе?

Марина сумно усміхнулася.

– Повинен. Але у кожного своє бачення. Я не звинувачую його.

– А себе?

Марина здивовано поглянула на доньку.

– Себе? За що?

– За те, що дозволила йому вирішувати, ким тобі бути.

Ці слова звучали неприємно, хоча правдиво, але Марина не показала цього. Вона поклала свою руку на руку дочки.

– Може, я просто втратила себе ще до того, як помітила.

Двері відчинилися, і Дмитро увійшов.

– Ви що, засідання влаштували? Вже пізно.

– Ми просто говоримо, – коротко відповіла Оля, не відводячи погляду від матері.

Дмитро лише похитав головою і вийшов.

Коли його кроки стихли, Марина тихо сказала:

– Ніколи не поступайся своїми мріями заради когось. Навіть заради родини і близької людини.

На кухні тихо цокотіли годинники. Дмитро сидів за столом з ноутбуком, переглядаючи таблиці витрат. Марина готувала чай, намагаючись уникати його погляду. Оля сиділа в кутку з телефоном, інколи закидаючи насторожені погляди на батьків.

– Ти знову в мінусах, – сказав Дмитро, не відриваючи погляду від екрану.

– Що? – Марина обернулася, хоч і прекрасно знала, про що він.

– Мінус дві тисячі за курси, мінус тисяча – за консультації. Марина, ти серйозно думаєш, що це нормально? – Він закрив ноутбук і подивився на неї.

– Дмитре, ми вже це обговорювали, – її голос був рівним, але незадоволеним.

– Ні, ми це не обговорювали. Ти просто продовжуєш робити так, як тобі хочеться, – він тер шию, намагаючись стримати зауваження. – У нас іпотека, дочка, яку потрібно ставити на ноги. Ми не можемо дозволити собі витрачати гроші даремно.

– Я не витрачаю гроші даремно, – Марина поставила чашку перед ним. – Це мій спосіб… знайти впевненість у своїх силах.

– Впевненість? – він насміхався. – Знаєш, що я бачу? Ти віддаляєшся від родини, щоб витрачати гроші на дурниці.

Оля підняла голову.

– Тато, ну навіщо ти так?

– А як ще? – Дмитро розвів руками. – Вона завжди шукає, чим себе зайняти, лише б не робити справи вдома.

– Не займаюся справами? – Марина нахмурилася, спершись на спинку стільця. – Ти серйозно це говориш? Хто кожен день готує, пере, прибирає?

– А ти думаєш, я у відпустці? Я працюю, щоб ти могла займатися цими тренінгами, – він роздратовано відсунув чашку. – Які не дають тобі нічого, крім порожніх мрій.

– Вони дають мені надію, Дмитре, – різко відповіла Марина.

– А нам що? Нам від цієї надії тепліше не стане?

Оля глибоко зітхнула.

– Може, вистачить? Ви знову починаєте.

Дмитро подивився на неї, примруживши очі.

– Ти теж на її стороні?

– Я не знаю, – вона пожала плечима. – Але важко слухати, як ви кожен день сперечаєтеся.

Марина взяла рушник і почала витирати стіл, уникаючи погляду чоловіка.

– Добре, Марино, хочеш продовжувати – будь ласка, – Дмитро встав і попрямував до виходу. – Але знай: більше жодних грошей на твої курси. Кінець.

Коли двері за ним закрилися, Оля нерішуче підійшла до матері.

– Мамо, він правий. Ми не можемо собі цього дозволити.

Марина важко зітхнула, спершись на стіл.

– Я знаю.

– Тоді навіщо?

Вона довго мовчала, наче важила свої слова.

– Бо мені потрібно згадати, хто я, Оля. Інакше я просто зникну.

Донька дивилася на неї з любов’ю. Марина відчула, що їй доведеться це пояснити. Але не зараз.

Дмитро повернувся додому пізніше звичайного. На порозі його зустріла тиша. На кухні світилося слабке світло, а на столі стояла недопита чашка чаю.

Марина сиділа поруч, мовчки дивлячись у вікно.

– Ти не лягала? – він поставив сумку біля дверей і зняв куртку.

– Ні, – відповіла вона без емоцій.

Дмитро затримався, не знаючи, як почати розмову. Він підійшов ближче і присів навпроти.

– Марино, ми не можемо продовжувати так далі.

Вона нарешті повернула до нього обличчя.

– Ти про що?

– Про нас, – він говорив, уникнувши її погляду. – Ми віддалилися з тобою. І це не через гроші.

– Справді? – гірко усміхнулася вона. – Я думала, що я для тебе – зайва стаття витрат.

– Не кажи так, – його голос був важким. – Я просто хочу, щоб ми всі були щасливі.

– Ось тепер я точно зрозуміла, що ти хочеш, щоб я була зручна, Дмитре, – вона різко встала, забираючи чашку в раковину.

– Марина, стій! – він теж підвівся, намагаючись зупинити її. – Я не хотів тебе образити. Я роблю все для нашої сім’ї, я дуже стараюся, і не розумію чому тобі цього недостатньо?

Вона повернулася до нього, і в її очах блиснули сльози.

– Тому що я більше не знаю, хто я. Ти хочеш стабільності, Дмитре, а я почуваюся порожньою.

Його плечі опустилися, і він сів назад.

– Я не знав що для тебе це так важливо.

– Ти й не хотів знати, – вона сіла навпроти. – Ти все вирішував за мене. Що робити, як жити. Я намагалася достукатися до тебе, але ти не слухав.

– Марина, – він повільно підняв голову. – Я не хотів, щоб ти почувалася так.

– Але ти цього добився, – вона підняла руки, показуючи на квартиру. – Подивись навколо. Я живу тут, як у клітці.

Його очі наповнилися смутком.

– Марина, я справді хочу все виправити.

– Виправити? – її голос став тихішим, але в ньому звучала гіркота. – Як ти це виправиш? Знову проситимеш мене відмовитися від себе, від своїх мрій і бажань?

Дмитро мовчав, не знаходячи слів.

– Знаєш, що найгірше? – продовжила вона. – Я намагалася переконати себе, що це все заради родини. Але родина – це не тільки рахунки і стабільність. Це підтримка. Це свобода. А у нас цього немає.

– Марина, я можу спробувати.

– Занадто пізно, Дмитре, – вона похитала головою. – Я більше не можу.

– Що це означає? – його голос затремтів.

Вона встала, опираючись на спинку стільця.

– Це означає, що я їду.

– Їдеш? – він застиг, не вірячи своїм вухам.

– Мені потрібно час. Мені потрібно зрозуміти, хто я без тебе, без цих стін.

– Але. Оля?

– Оля доросла. Їй не потрібно, щоб я жила заради неї.

Дмитро підвівся, але не зробив жодного кроку.

– Марино.

– Вибач, – вона прошепотіла, беручи з столу ключі.

Вона вийшла з кухні, залишивши його одного в суній тишині.

Він подивився на її чашку і відчув, як тяжкість находить.

Минув тиждень. В квартирі все нагадувало про Марину: її чашки, плед на дивані, незакінчений список покупок на холодильнику.

Дмитро ніколи раніше не помічав, як багато дрібниць пов’язано з її присутністю.

Він сидів на кухні з телефоном в руках, переглядаючи останні повідомлення. Час від часу його погляд зупинявся на контакті «Марина», але він так і не наважився написати.

– Тату, – пролунав голос Олі з коридору.

– Так? – він відірвав погляд від екрану.

Донька увійшла на кухню з сумним виразом обличчя.

– Ти дзвонив мамі?

– Ні, – чесно відповів Дмитро.

– А вона?

– Вона написала повідомлення. Сказала, що їй потрібно час.

Оля присіла навпроти нього.

– Вона повернеться?

Дмитро подивився на доньку, помітивши її тривогу.

– Не знаю, Олю.

Дівчина мовчала, дивлячись у чашку перед собою.

– Ти ж розумієш, чому вона пішла? – зрештою спитала вона.

Дмитро відвів погляд.

– Мабуть.

– Вона не ненавидить тебе, тато, – м’яко сказала Оля. – Просто їй було недобре. Вона хотіла, щоб її почули.

Він тихо зітхнув.

– Я завжди думав, що роблю все правильно. Дбаю про вас, про дім. А виявилося, що це не головне.

– Мама хотіла, щоб ти просто був поряд, – Оля пожала плечима. – Іноді важливіше слухати, а не говорити.

Його обличчя м’яко змінилося.

– Знаєш, я думав, що роблю це заради родини. А тепер розумію, що забув, що родина – це не тільки обов’язки.

Оля кивнула, і між ними запала тиха, але тепла пауза.

Коли вона пішла до себе, Дмитро залишився один. Він взяв з шафи блокнот Марини, той самий, в який вона робила замальовки. Відкрив його і побачив малюнок їхньої родини, зроблений багато років тому.

Дмитро обережно вирвав сторінку з блокноту, розгладив її і поклав на стіл. Він довго розгядав його і вперше помітив, як же гарно вона малює і скільки багато має талантів вона, які він ніколи не помічав, або не хотів помічати, бо так було зручно і вигідно йому.

Він був готовий зробити перший крок.

Але коли двері відчинилися, і в кімнату увійшла Марина, він уже знав, що це було правильне рішення.

А ви як гадаєте, чи варто покидати втілювати дитячі мрії за останні гроші в дорослому житті, навіть коли розумієш, що вони вже не здійсняться?

Джерело