Марина з чоловіком Анатолієм прямо забігли у батьківську квартиру!

-Мамо, тату, привіт! Ви просили нас терміново приїхати! Що ж трапилося? – разом прокричали вони.

Взагалі-то трапилося все вже давно… Мама була дуже слаба.

Пройшла вже багато процедур. Нещодавно їй вже ніби стало ліпше. Але от знову гірше…

-Мариночко, Анатолій, добрий вечір, проходьте, – сказала мама.

Біла, худенька, як дівчинка…

-Ви проходьте, сідайте… У нас до вас є дуже незвичайне прохання! – раптом заявив батько. – Просто вислухайте маму, – аж розгубився чоловік.

Марина з Анатолієм здивовано перезирнулися. Вони сіли на диван і нетерпляче глянули на матір.

Ірина зітхнула, озирнулася на чоловіка Бориса, ніби шукала підтримки.

-Марино, Анатолію, не дивуйтесь, у мене до вас буде досить дивне прохання. Отже… Ми вас дуже просимо! Усиновіть для нас із татом хлопчика, будь ласка! Нам не дадуть за віком та й з інших причин…

Запала напружена тиша…

Першою опам’яталася дочка.

-Мамо, ти я думаю дуже здивуєшся, ми вам давно збиралися, але боялися сказати. Ми з Анатолієм дуже хочемо сина, а в нас уже є дві донечки – ваші з татом онучки.

І немає жодної гарантії, що третім буде синочок. Але справа не тільки в цьому, просто і здоров’я вже не те.

Лікарі не радять більше народжувати. Отже у нас були думки, може й справді нам взяти з дитбудинку дитину, хлопчика.

До себе в сім’ю, синочка милого маленького. І раптом ти нам мама те саме кажеш. А в тебе звідки такі думки?

-Маринко, навіть не знаю з чого почати, – Ірина з хвилюванням провела рукою по їжачку короткого волосся. – Справа в тому, що мені знову стало гірше. А тут до мене моя подруга зайшла, тітка Надя зі старої роботи, пам’ятаєш її?

У неї раніше над оком родимка була, зовсім око майже закривала. Їй говорили, що треба прибрати її, що може потім переродитися.

А тут Надя до мене приїхала – немає в неї родимки, виглядає чудово!

До баби Зіни в село їздила, та їй щось там нашепотіла.

І ось вчепилась до мене та Надя – поїхали до баби Зіни та й все!

До неї з інших міст їздять, допомогла вона багатьом.

Подумала я, а що я втрачаю, і ми поїхали.

Марина й Анатолій слухали мамину розповідь, затамувавши подих, але не дуже розуміли, до чого вона веде.

-Так от, діти, – продовжила Ірина. – Баба Зіна одразу поставила мені дивне запитання – чи є в мене син?

Почувши, що в мене одна донечка Мариночка та дві улюблені онучки, Марійка й Тетянка, баба Зіна наполегливо перепитала – а до доньки що було?

Я здивувалася, адже ніхто, крім нас із татом, не знає, що був синок, хлопчик, первісток, до тебе, Мариночко, але він… Не стало його… Ще до народження, – Ірина нервово смикала руками край футболки.

-І що далі? – Марина дивилася на маму, округливши очі.

-А далі те, що баба Зіна сказала – усинови хлопчика. Повернулася і пішла.

А в мене сльози полилися, наче я в чомусь винна, що синочка, первістка зберегти не змогла.

І маю тепер іншому хлопчику дати тепло й любов, як би відновити порушену рівновагу.

І знаєте, потім я до себе прислухалася – а я ж і справді цього хочу.

У нас з татом можливості є дати малюку і тепло, і любов та й все, що йому потрібно!

І навіть не заради того, щоб одужати. У мене просто усвідомлене бажання з’явилося – зберегти від сирітства та самотності хоч одне маленьке життя.

Ви мене розумієте?

-Мамо, я тебе зрозуміла і повністю підтримую, – Марина зі сльозами кинулася до мами. – Давай так зробимо!

Марина й Анатолій заздалегідь обговорили з керівництвом дитячого будинку, що хочуть усиновити маленького хлопчика.

І їх запросили подивитись діток. Ірина з Борисом, звичайно ж, теж поїхали.

У дитячій ігровій кімнаті на килимі сиділи і гралися діти років трьох і старші.

-Мамо, дивись який хлопчик біленький, на тебе схожий, як він старанно пірамідку збирає. Від старання навіть язичок висунув, – Марина тихенько вказала на одного малюка на підлозі.

Ірина подивилася і їй він теж сподобався. Але тут з кута ігрової почулися чиїсь нерозбірливі слова.

Ірина обернулася – в кутку кімнати, збоку від них, стояв старший хлопчик з сумними очима.

Він щось шепотів ледве чутно.

-Ти нам кажеш? Скажи трохи голосніше, я не зрозуміла, – попросила Ірина.

Хлопчик зробив крок до неї, і повторив:

-Тітонька, ви будь ласка мене візьміть, я вам обіцяю, ви про це ніколи не пошкодуєте. Мене візьміть…

Марина й Анатолій досить швидко оформили всі документи і всиновили Миколу.

Марійка й Таня були дуже горді, що в них з’явився братик. Миколка дуже швидко звик і став називати Марину й Анатолія мамою й татом.

Він довго бував в гостях у бабусі Іри й діда Бориса, адже вони жили недалеко і у школу можна було ходити й від них.

Ірину він називав дивно, не бабуся, а мама Іра.

Сам чомусь став її так називати. А вона затамувавши подих дивилася на Миколку, і їй здавалося, що це справді він, її синок, той, якого тоді не стало.…

Ірина почала проходити новий курс процедур, але це не допомагало, їй ставало все гірше.

Миколка дивився їй в очі, гладив коротке волосся.

-Мамо Іра, чому ти така? Я хочу, щоб ти одужала!

-Не знаю, Микольцю, так буває, але я постараюся, я тобі обіцяю, – Ірині дуже подобалося, як він її називав – мама Іра.

Борис поговорив із лікарем.

-Які шанси? – запитав Борис.

Лікар не став лукавити.

-Пʼятдесят на пʼятдесят. Але ми зробимо все можливе і тоді це її врятує.

І Борис з Іриною наважилися…

У той день усі були на нервах. Марина без кінця дзвонила татові. Той домовився з лікарем, що той йому повідомить, як усе буде ясно і Борис був, як на голках.

Він не одразу зрозумів, що не знає, де Миколка. Борис знайшов хлопчика у їхній спальні біля крісла з халатом Ірини.

Миколка не чув, як Борис зайшов, він сидів на підлозі, закутавшись обличчям в халат Ірини, плакав і тихо повторював:

-Мамо Іра, я не хочу знову тебе втратити, будь ласка! Я хочу, щоб ти була зі мною завжди, ну матусю Іра!

Дзвінок телефону змусив здригнутися і Бориса, і Миколку. Дзвонив лікар, голос був стомлений і якийсь безрадісний, і Борис застиг. Невже все? Невже Іринка не витримала?

-Борис? Це Михайло Іванович. Все пройшло непросто, але зрештою вдало, ваша дружина витримала.

Вона була на волосині, я вперше таке бачу, наче хтось згори допомагав їй у ті моменти, коли здавалося б усе. Вітаю вас, видно, їй дано ще пожити, видно є заради чого…

-Дякую, дякую, лікарю!

Борис обійняв Миколку.

-Ти зрозумів, все добре, жива наша мама Іра, жива! Яке щастя, що ти з нами, маленький. Пробач, але я чув, як ти просив за маму Іру Господа, дякую тобі, любий мій синочку!

Вони так і стояли обійнявшись – батько і син. З того часу для їхньої родини настали щасливі й сонячні дні…

КІНЕЦЬ.