-У Маринки то чоловік зовсім сором втратив, – шепотілися жінки біля околиці, коли рано-вранці виганяли чергу. 

Марина вдала, що нічого не чує. Їй здавалося, що ті спеціально шушукалися голосно, щоб вона почула.

Настав день: літній, ясний. Погода була чудова, безвітряна. Щебетали і пурхали пташки скрізь, радіючи теплу та сонцю. Тільки Марині було зовсім не радісно.

Вона майже бігцем пішла додому.

-Тітко Віра, нічого з Віктором не сталося, – повідомила вона свекрусі. – У цієї він ночував, у Аліни. Усі бачили, всі знають, окрім нас.

Нагодувавши синочка Івана і залишивши його зі свекрухою, Марина вийшла надвір.

Вона всю ніч очей не стуляла, чекала Віктора, дзвонила. Він мав повернутися з рейсу, зателефонував, що затримається, а потім кудись зник. Звичайно, бувало, що він затримувався.

Віра згадала, що хотіла вже сьогодні повідомити, щоб шукали чоловіка. Не знала, що й думати. А тут..

– Говорять, машина його всю ніч біля її будинку простояла, на нижній вулиці. Давно в селі ходили чутки, що у Віктора з нею щось є, – згадала вона.

Вони з Аліною приблизно одного віку. Та розлучена, вільна без дітей. І начебто, до Марини у них із Віктором щось було.

Безсонна ніч і новина про чоловіка похитнули Марину з пантелику. Вона місця собі не знаходила.

Віра, мати Віктора, теж задумалася.

– Що далі, то гірше. Невже все повторюється і яблуко від яблуні далеко не падає? – думала вона.

Віра не знала, що сказати Марині, як її втішити. Але вийшла за півгодини з дитиною на руках, помітила, як Маринка крадькома швидко витерла сльози.

-Марина, люба, не переживай ти так, – сказала вона тихо і якомога ласкавіше. Погуляє та повернеться. Куди ж він подінеться? Молодий він ще й не розумний.

-Ну це означає, що зовсім не любить він мене, і Івана нашого. Він проміняв нас на цю жінку. Напевно, не вийде у нас сімейне життя. Не зможу так. Піду назад до матері, – сказала Марина тремтячим голосом.

-Та ця Алінка, та ще прости Господи, тьху на неї. Не звертай ти на неї уваги, – сказала Віра в серцях. – Тут щось нечисте, мені здається. Не гарячкуй так відразу. Адже син у вас росте. Що ж Іван то наш без батька лишиться тоді? Боже мій! Що ж робити, га?

– Розлучатися, мабуть. Що ж ще? – прошепотіла Марина і заплакала. Почувши її, заплакав і Іван, та ще й так голосно, і потягнувся ручками до матері.

-Не плач, синку, не плач, – сказала Маринка, витираючи сльози. – Мама більше не плаче. Печиво хочеш? – Сказала вона, посміхнувшись через силу і дістаючи з кишені пачку з печивом.

Іван, відразу забувши всі печалі, взявся за печиво.

Віра дивилася на онука, і ледве стримувала сльози.

-Марина, прошу тебе, не поспішай. – сказала вона. – Ось як прийде – я з ним поговорю. Негідник. І батько побалакає.

Вірі здавалося, що це вона у всьому винна. Винна в тому, що її син такий.

– Розумію я тебе Марино, ох як розумію, – продовжила вона. – Віктор, молодший, весь у батька пішов. Старший не такий, спокійний у мене.

-Ваш чоловік теж? – Здивувалася Марина.

-Було по молодості. Ніхто не знає, скільки я сліз пролила. Але я пережила. Та й іти було особливо нікуди тоді. А потім він перестав, заспокоївся. Зачекай і ти трохи, все налагодиться потім, – сказала Віра, заспокоюючи Марину. – А, може, це якась помилка? Може там і не було нічого, а може, сталося з ним що? – додала вона.

Потім вона чула, як Марина довго розмовляла телефоном зі своєю матір’ю. Віра пішла, щоб не заважати їй. Їй здалося, що Марина трохи заспокоїлася.

Але скоро Марина вийшла з рюкзаком за плечима.

-Я до матері, – сказала вона.

-Надовго? – Запитала свекруха, з хвилюванням дивлячись на неї.

-Не знаю, може, назавжди. До побачення,- сказала Марина сумно і зникла за воротами.

Незабаром з’явився Віктор.

-Ти де пропадав вчора? Невже й справді в цієї Алінки? – сказала йому Віра, як тільки той з’явився на порозі.

-Та не було там нічого такого. Я їй просто привіз те, що вона просила, і все. Потім сам не знаю, як це сталося. А де Маринка з Іваном? Мамо, ти що мовчиш? – сказав Віктор.

– Немає Маринки та Івана теж немає, і родини твоєї немає більше. І внук наш тепер без батька ростиме. Пішла вона до своїх батьків, – сказала Віра, витираючи сльози куточком хустки.

-Мамо, що робити тепер?

-А ти запитав у мене, що робити, коли до цієї Аліни заходив, га? А чи не надумав ти ще цю негідницю сюди приводити? Я цього тобі не дозволю. І батько теж не дозволить, будь впевнений-, сказала Віра. – І тебе, щоб очі мої не бачили. Сором то який, на все село! Тепер це вже так робиться? Навіть і не ховаються, як раніше? На очах у всіх?

– Мамо, ти що говориш? Яке приводити? Нікого приводити я не збираюся. Тут помилка вийшла. Що ж робити, що робити, мамо?

-Що робити? Дзвонити та йти до Марини та прощення просити.

-Я їй дзвонив сьогодні. Вона не відповідає, – сказав задумливо Віктор.

– Ой, щось зле мені. Накапай мені мої краплі, швидше.

Віра важко опустилася на диван. Віктор кинувся шукати краплі.

-Бач ти, пішла бессоромна, – сказала Віра, побачивши у вікно Аліну, що проходила повз. Та була дуже ошатно одягнена – туфлі на високих підборах, гарне коротке плаття. Довге, золотисте волосся розкидане по плечах. Віра провела її поглядом і похитала головою.

– Ну, дещо ми вже про тебе знаємо, – сказала вона про себе.

Віра сиділа біля вікна та пила чай після ранкових справ по хаті. Почувалася вона вже краще. Чоловік із сином після вчорашнього оберігали її, намагалися всю роботу робити самі. Але вона не могла сидіти без діла, і на душі було неспокійно.

-Ця Аліна кілька разів на день вбрання змінює. Мабуть, хоче міцно вчепитися за мого сина. А може, і заміж хоче, – міркувала Віра

Хоча сусідка їй сказала, що начебто, і заміж вона не хоче. Кажуть, що чоловік цю Аліну через характер її поганий сварив дуже, поки вони в місті жили. А потім так і зовсім іншу знайшов, а з нею розлучився.

Повернулась вона до матері. Кажуть, тепер вона «віддячує» чоловікам: з сім’ї забере, награється і покине. Але, можливо, це просто чутки.

Віра помітила, як Віктор був засмучений тим, що Марина пішла.

– Видно було, що він справді переживав, отже, дорожить він своєю родиною, – думала вона.

Та ще батько його вчора насварив. Сказав, що нехай іде на всі чотири сторони, якщо з цієї плутатиметься. Що з такими як Аліна ніякого життя не буде, а буде однм проблеми.

Віра згадувала і розмірковувала над тим, як син пояснив те, що сталося.

Віктор все твердив, що справді не пам’ятає нічого. Що він не винний. Що нічого в нього з Аліною не було і навіть присягнувся у цьому.

Він пам’ятає лише, як завіз Аліні комбікорми два мішки. Вона про це його попросила, а йому незручно було відмовити. Віктор поскаржився, що втомився і голова важка після довгої дороги. Аліна запропонувала йому чаю. Мовляв, зробить такий чай, що все, як рукою, зніме. Ну ось результат:

Заснув і прокинувся лише вранці та бігом на роботу.

Віктор підозрював, що підмішала вона його щось. Адже Аліна на медика вчилася. Зараз влаштувалася до медпункту тут тимчасово. Але як довести те, що було і чого не було?

Каже, що були дружні з Аліною в школі, і навіть щось було на зразок першого кохання у них. А потім вона поїхала, а Віктор зустрів Маринку та по-справжньому закохався. І що не треба йому більше нікого. За Івана дуже переймається.

А решта, мовляв, це все чутки.

– Чутки то вони в селі дуже можливі, явище звичайне, – думала Віра. Та й ніколи вона не помічала раніше, щоб син казав їй неправду.

Віктор сходив тоді до Марини до будинку її батьків. Та й слухати його не захотіла. Ображена дуже.

Віра окинула поглядом будинок

-Будинок без Івана спорожнів, – думала вона. -Як же його не вистачає.

-Ну все, вистачить сумувати, треба щось робити, – все ж таки вирішила вона.

– Навряд чи молоді впораються самі з усім цим. Якісь вони всі нині безпорадні. Не те, що ми, коли були молодими.

Довго Віра думала.

Наступного дня вона гарно одягнулася, прийняла свої краплі і пішла до медпункту.

Зустріла її Аліна привітно, як ні в чому не бувало.

Віра поскаржилася спочатку для виду на своє самопочуття, а потім спитала її прямо в лоб.

– Зізнайся, Аліно, що ти Віті зробила?

Аліна спочатку розгубилася і опустила очі, але швидко взяла себе в руки і рішуче, з нахабством заявила:

-Нічого я не робила. Приїхав і вирішив лишитися. Кохання у нас.

-Але не залишився ж назовсім, побіг до дружини та сина потім. Не прийде він до тебе більше ніколи, можеш у цьому не сумніватися, – сказала Віра твердо та спокійно.

-Ще раз питаю, що ти йому зробила? А якби сталося з ним щось? Якби ти не розрахувала?

-Та нічого не трапилося б. Я всього лише…,- сказала Аліна і затнулась.

-Отже, все ж таки не обманув мене син, – вже впевненіше сказала Віра. Останні слова Аліни обнадіяли її та надали сил.

-А тепер скажи мені це все прямо дивлячись мені в очі. Адже все до тебе повернеться – і зруйновані сім’ї, і плач дітей які залишилися без батьків. І ти все згадаєш потім, але буде пізно. Ти нічого не зможеш виправити. Чого ти хотіла від нього?

-Я не хотіла нічого поганого, я хотіла просто, щоб він залишився, – сказала тихо Аліна.

-На чужому нещасті щастя не збудуєш. Як ти до людей, так і вони до тебе, – замислено сказала Віра. – Подумай, з чим ти залишишся, якщо продовжуватимеш у тому ж дусі. Ось якщо я розповім людям про тебе, та ще додам і прикрашу, а сарафанне радіо все це рознесе. Чутки підуть про тебе не хороші. Адже тут село.

Але я цього робити не буду. Якщо ти погодишся все виправити, – додала вона м’якше.

-Як виправити? Нічого не виправиш уже, мабуть, – тремтячим голосом сказала Аліна.

-Поки що можна. Поговорити, пояснити Марині. Вона розумна, зрозуміє. А більше й не треба нічого. Решта все налагодиться. Ти молода та красива. Все в тебе буде добре, якщо сама цього захочеш, – сказала Віра і встала, щоб піти.

Ось телефон Марини, – додала вона і поклала перед Аліною листочок паперу і вийшла.

Вже нікому не відомо, яка розмова трапилася між Аліною та Мариною. Вірі хотілося дізнатися, але допитуватись вона не стала.

Але за кілька днів Марина сама зателефонувала чоловікові. Віктор одразу поїхав. Ні, не поїхав, а полетів, наче на крилах, і привіз дружину із сином.

Далі у сім’ї все склалося добре. Живуть у коханні та злагоді. Через рік у них народилася ще одна дитина – дівчинка. Назвали її Вірою на честь бабусі. Та не натішиться на онуків.

Аліна того ж року одружилася з фермером, який давно був у неї закоханий. І на цьому її душа заспокоїлася. Не хотіла вона більше пригод. Народила двох, і, крім чоловіка, нікого не помічає.

Якби не мудрість і наполегливість Віри, багато хто, напевно, так і залишився б нещасним.

КІНЕЦЬ.