Марина засиділася допізна за комп’ютером. То музику слухала, то читала, то переписувалася із подругою.

– Вранці рано на роботу, пора вже лягати спати, – подумала вона.

Раптом дівчина побачила в себе нове повідомлення. Цікаво хто ж це написав? Вона відкрила його.

– Привіт, Марино!

На фото був симпатичний хлопець, звуть Олексій. Сторінка закинута, кілька років ніхто нічого не викладав. Живе у її місті.

– Привіт, Олексію…

– Мені потрібна твоя допомога. Так виходить, що крім тебе мені нема до кого звернутися.

Ну ось, почалося… Зараз почне просити чи гроші, чи ще що. Наслухалася вона про пройдисвітів. Добре, що одразу пише, що допомога потрібна, бо спілкувалася б, і час витрачала б тільки.

– Нічим не можу допомогти. Я бідна студентка, живу на орендованій квартирі, самій би хто допоміг…

– Ти неправильно зрозуміла. Мені не потрібні гроші. Навіть не знаю, як сказати хто я. Ти не повіриш. Але це правда. Ти віриш у інше життя?

– Ой, зрозуміло, ти якийсь віруючий, напевно! Не вірю я ні в що, і взагалі спати пора. Іди шукай інших!

Марина вимкнула комп’ютер і вирушила до ліжка. Яких тільки диваків не зустрінеш в інтернеті…

Наступного вечора вона знову зайшла до себе на сторінку й оторопіла від побаченого.

– О, Господи! – тільки й сказала вона.

Там купу повідомлень понадсилав цей Олексій! От же ж причепився… Вона відкрила повідомлення.

“Марино, прочитай, будь ласка все, що я написав. Мене звуть Олексій Максименко і мене не стало три місяці тому.

Ти звісно запитаєш, як я можу писати тут, бо ж мене нема. Але моя душа тут. Я зараз знаходжуся в певному вимірі. Все, що я пишу це через думки.

Цей текст я теж набираю подумки. Не знаю як це працює, але це так. Ти перша, з ким я зміг вийти на зв’язок. Це дуже непросто, і я витрачаю багато сил.

Писати я можу тільки коли у вас ніч, іноді я не можу достукатися.

Пояснюю недолуго, бо сам не розумію, як це діє.

На жаль, я не можу багато чого розповісти тобі, бо це заборонено. Ти все сама дізнаєшся у певний час. І я знаю, що це буде дуже скоро. Дещо я бачу.

Справа в тому, що мене не стало невипадково. Мій напарник, взяв велику суму грошей, яку ми хотіли вкласти в нашу спільну справу. Він вирішив отаке зробити, щоб забрати собі гроші…
Щось там гальма в моїй машині підкрутив. Я їхав і опинився на узбіччі. Мене не стало.

На нього ніхто не подумав. Він дуже щиро сумував на моїх поминках, заспокоював батьків. Я хочу, щоб усі дізналися правду.

Моя мати сама не своя від горя. Мені дуже важко від цього немає спокою, я не можу перейти на наступний рівень, мене тягне до землі, її сльози як магніт.

Я не раз намагався вийти з нею на зв’язок, але там глухо через скорботу й тугу. Вона постійно їздить на мою могилку, плаче там, я все це бачу й переживаю разом із нею. Почуття не пішли від мене, а стали ще сильнішими.

Якщо ми з тобою можемо спілкуватися, будь ласка, сходи до моєї мами додому, поговори з нею. Спілкуватись я можу тільки з тобою за допомогою цього комп’ютера, і тільки вночі. Я хотів би поспілкуватись з мамою, якщо це можливо.

Я все розповів би їй. Я не знаю, скільки продовжиться ця можливість спілкуватися, тому дуже прошу, допоможи, будь нашою посередницею.

Марина читала і волосся зрадливо ворушилося на голові. Що за маячня… Треба ж до такого додуматися? Небіжчик пише в повідомлення…

Напевно, це слаба людина, і треба мʼякше з ним…

– Олексію, важко віриться у вашу історію. Я не вірю в привидів. Просто у вас багата фантазія, мабуть…

– Марино, я бачив твою бабусю, яку за життя звали Марічка. Вона тут красуня, їй років тридцять на вигляд. Дуже весела й бешкетна, її тут люблять. Бабуся знає, що я вийшов на зв’язок з тобою, і просила передати, щоб ти носила ті сережки зі смарагдом, які вона подарувала тобі на шістнадцять років.

Ще вона просила помиритися з мамою і не тримати зла на неї. Також попросила поставити новий пам’ятник на її могилку, той зруйнувався зовсім і їй неприємно бачити це…

А ще я бачив твого молодшого брата, якого не стало у п’ять років. Він тут так і виглядає, вічна дитина.

Дуже прошу, сходи до мене додому, ось адреса – вулиця. Маму звуть Наталя.

Ось тут Марина остовпіла…

Все, що він написав про неї та її близьких – правда!

З мамою вона не спілкується кілька місяців, п’ять років тому не стало її братика Ігоря, і в неї справді лежать у скриньці бабусині сережки зі смарагдами. Звідки він міг знати? Що відбувається?! Містика якась…

Марина розгублено вимкнула комп’ютер і лягла спати, але сон не йшов, вона все думала і думала, аналізувала інформацію.
Ну, не може це все бути правдою. Але, хлопець нічого не просить, грошей, наприклад. У чому його шахрайство й вигода тоді? Не зрозуміло. Просить всього лише сходити до нього додому.

Це приблизно за десять хвилин їзди від неї, недалеко. Може, й справді сходити, просто заради цікавості…

Наступного дня після роботи Марина поїхала на ту адресу. Двері відчинив чоловік.

– Здрастуйте. Мені потрібна Наталя.

– Здрастуйте. А Наталки немає, вона у лікарні зараз. А що ви хотіли?

– Щось серйозне з нею?

– Серце… Після поминок ніяк не прийде до тями, та й навряд чи ми вже будемо колишніми…

– Після поминок Олексія?

– Так. Ви його знали?

– Так, трохи знала. А у якій лікарні вона лежить?

– Недалеко тут, перша.

– Я знаю, дякую. Прийміть співчуття…

Марина не розуміла, що це робиться. Все збігалося. Залишилося поговорити з цією жінкою. Адже саме з нею просив поговорити Олексій.

Але як вона все розповість, у неї й так серце, а тут Марина прийде і скаже, що син вийшов на зв’язок. Маячня якась… Подумає, що вона вже зовсім. От же ж ситуація… І поділитися нема з ким.

Подруга Оленка засміє її. Та й взагалі, яка нормальна людина повірить у цю історію? Ніяка.

Мабуть, нічого не треба робити. Вона нічого нікому не винна.

Марина поїхала додому. В інтернет не заходила. Переживала, що він знову почне писати.

…За кілька днів зателефонувала мама. Марина не хотіла відповідати. В останню зустріч вони дуже посварилися. І все через вітчима. Він сварився з мамою, гульбанив, Марина намагалася переконати її виставити його, але мама сказала не лізти не у свою справу.

І тут раптом вона дзвонить… Марина відповіла.

– Доню, привіт. Як ти?

– Привіт. Нормально все. Що ти хотіла?

– Дізнатися, як твої справи. Наговорили ми тоді багато дурниць один одному. Вибач мені… Ти мала рацію. Цей пройдисвіт взяв гроші, які я на зуби відкладала і прогуляв. Терпець урвався і я його виставила. Подала на розлучення.

– Ну нарешті, мамо! Я рада! Головне, щоб ти не передумала!

– Не передумаю. Досить терпіти. І ще… Мені наснилася бабуся Марійка. Просила передати, щоб ти допомогла якомусь Олексію. Говорить, це важливо. І сережки сказала носити, вони тобі щастя принесуть.

Що це було, незрозумілий сон. Вона мені раніше ніколи не снилася…

– Мамо, я зрозуміла, про що мова! Я до тебе зараз приїду і все розповім!

Цілий вечір вони проговорили. Жодної образи на матір більше не було, і на душі від цього було радісно.

Мама, хоч як це дивно, повірила в історію з хлопцем.

– Дочко, я тобі не казала… Але твоя бабуся по батькові мала здібності, вона могла спілкуватися з небіжчиками. Видно тобі передалося це. Нехай через повідомлення, але його душа змогла до тебе достукатися. І тобі обов’язково треба сходити до його мами.

Ну що ж, коли мама схвалила, можна спробувати…

– Наталю, привіт. Мене звуть Марина. Ви мене не знаєте. Так вийшло, що ваш син Олексій вийшов на зв’язок зі мною й попросив дещо передати вам…

Марина сиділа з Наталею у коридорі лікарні.

– Вийшов на зв’язок?! Це як? Наснився, чи що? Мені він ніколи не сниться, хоча я дуже хочу цього, побачити синочка хоч уві сні…

– Я отримала повідомлення від нього. Ми не були знайомі раніше. Просто він випадково вийшов на мене.

І я не шахрайка, не думайте. Я сама вражена від цього всього. Але він дуже просив…

Наталя пильно дивилася на Марину. Худенька, маленька жінка, з неймовірною тугою в очах.

– Я вам вірю. Знаєте, я так хочу, щоби це було правдою… Що він вам передав?

Марина докладно все розповіла й показала листування.

– Але я нічого не бачу… Видно тільки ваші повідомлення, а сина немає…

– Я не знаю чому так. Мабуть, тому що тільки я можу їх читати… Він писав, що може спілкуватися лише вночі, інакше не виходить у нього виходити на зв’язок…

– Я мушу приїхати до вас додому, виходить?
– Начебто так… Якщо хочете, можна спробувати…

– Мене за пару днів повинні виписати. Залишіть свій номер телефону, я зателефоную вам…

Наталя приїхала до Марини за кілька днів. Із молодшим сином Миколою.

– Чоловік не повірив у цю історію. Ну і добре. Але ж можна спробувати… А можна Микола теж буде присутній?

– Так звісно. Зараз я увімкну комп’ютер. На зв’язок він виходив після дванадцятої ночі. Давайте почекаємо. Ходімо на кухню поки що, чай пити.

Микола дуже соромився. Було видно, що він почувається некомфортно і, мабуть, вважав Марину обманщицею. Ну і нехай. Вона робить це не для нього.

– Марино, а вам дуже пасують ці сережки. Вони відтіняють ваші зелені очі, – раптом несподівано видав він.

– Дякую, це подарунок бабусі.

Після дванадцятої години надійшло повідомлення від Олексія. Марина не стала заважати спілкуванню матері та брата з ним. Вони писали йому, він їм, мама плакала…

– Марино, це справді він! Тільки Олексій міг знати речі, про які пише! Це він! Це просто диво якесь!

Олексій написав, що їм потрібно зробити, щоб вивести на чисту воду його напарника, який був винен у всьому.

Йшли від Марини Наталя з Миколою щасливі.

– Спасибі велике за допомогу! Ніколи б не повірила в подібне, але чудеса існують! І душа живе! Мені так легко на стало, не повірите! Я не буду так горювати більше! Треба відпустити сина…

…Минув рік.

– Марино, ти найкрасивіша наречена, яку я бачила! Яка я рада, що ви з Миколою вирішили одружитися! Тобі так пасує ця весільна сукня, доню!

– Дякую, мамо Наталю! Я теж рада, що познайомилася з вами та Миколою, хоч і за незвичайних обставин! Думаю, Олексій все бачить і радіє за нас!

Марина знову згадала той день, коли вперше надійшло повідомлення від покійного Олексія. Як усе закрутилося потім… Знайомство з Наталею, Миколою…

Напарника Олексія таки знайшли, він у всьому зізнався після того, як Наталя розповіла деякі обставини й показала документи, як навчив її Олексій.

Микола, як потім виявилося, одразу закохався у Марину, в її зелені очі.

Які ж сережки чарівні виявилися!

Не дарма бабуся просила носити їх…

…На зв’язок Олексій більше не виходив, і все листування зникло, ніби його й не було.

Нікому вони більше не розповідали про цю історію, це був їхній великий секрет…

КІНЕЦЬ.