Життя якось зовсім перестало радувати Марину, воно перетворилося для неї на чергування сірих і безрадісних буднів, схожих один на одного, і нудних вихідних.

Влітку ще куди не йшло, вона їздила на пляж, вечорами ходила на прогулянки. Але осінь терпіти не могла: сльота, холодно, темніє рано.

Коли був живий її тато, все було зовсім інакше. З ним вони довгими вечорами розмовляли про життя, про долю, про майбутнє.

Матусю згадували, тато з теплом і смутком, Марина зі сльозами на очах. І благала Бога, щоб тато пожив довше, не залишав її.

Але й тата не стало таким же похмурим осіннім днем трохи більше року тому…

Залишилася Марина одна у батьківській квартирі, у старому, хоч і добротному триповерховому будинку, на третьому поверсі з балконом у зелений затишний дворик.

Всіх своїх сусідів вона знала добре, але спілкувалася лише під час зустрічі.

– Доброго дня, як справи, як здоров’я? Все нормально, Марино, як у тебе?

Заїжджена платівка.

Але сусідку по сходовій клітці Раїсу Федорівну Марина остерігалася з дитинства. Точніше, з п’ятнадцяти років, як вони з батьками переїхали сюди. Вродлива жінка, галаслива, сварлива. Та ще й свої порядки встановила.

Під’їзд у них прибирали, звісно. Але це одна назва: абияк і раз через раз. Сміття між поверхами, що накопичується від збирання до збирання, доводилося підмітати самим. Але ось роки три тому Раїса Федорівна завела ще й чергування на їхньому третьому поверсі.

Двічі на тиждень треба було мити підлогу на майданчику. Вони мали чотири квартири, тому раз на два тижні на кожну випадало чергування.

Звісно, справа ця добровільна, але сперечатися ніхто не став, і батько свою згоду дав. А мити, зрозуміло, доводилося Марині. Раїса строго за цим стежила й почепила графік чергувань на стіні.

Ну проста справа, звісно, вимити майданчик. Але часом так було ліньки, так не хотілося, а не відкрутишся! Прийде, подзвонить у двері і скаже:

– Марина! Чому не помила вчора? Пил всілякий додому тягнемо.

– Прибиральниця тепер на наш поверх зовсім не піднімається через ваш графік, а так би хоч абияк, але мила б, – спробувала заперечити Марина.

– Ще чого! Мила б вона! Брудною ганчіркою й водою після миття сусіднього під’їзду! Дуже треба. Дотримуйся порядку, будь добра, – скаже і зайде у свою квартиру, тільки її й бачили.

Та не мила б Марина цю підлогу, якби не дві інші квартири. В одній жінка з синком жила, чергувала справно. В іншій парі років по сорок, мили по черзі, то він, то вона.

Та й сама Раїса Федорівна натирала підлогу так, що кахлі аж блищали від чистоти. Тому доводилося і Марині дотримуватися встановленого порядку.

Сьогодні, повертаючись із роботи, Марина згадала, що саме вечір її чергування.

А самопочуття було гірше нікуди. Заслабла.

Вона вирішила приїхати додому і зробити собі процедури. На ранок краще стане, а майданчик вона мити не буде. Марина зайшла у під’їзд і раптом почула гучний голос Раїси зверху:

– Настю, знову твій Павлик надимів у під’їзді і насіння з хлопцями понакидали. Помилуйся, який бруд у прольоті між першим і другим!

– Ви його за руку не спіймали, Раїсо Федорівно! – казала мати семикласника Павла з другого поверху.

Розмовляли вони через сходовий проліт, і Марина затрималася внизу, дочекалася кінця цієї суперечки, щоб не потрапити Раїсі на очі. Нарешті гримнули обоє дверей, і вона швиденько прошмигнула у свою квартиру.

Перекусила без апетиту, зробила собі гарячого чаю і влаштувалася на дивані, сховавшись під пледом. На стіні навпроти були портрети мами й тата. Вона глянула на них, і на очі звернулися сльози.

Марина подумки сказала батькам, як вона їх любить, й увімкнула телевізор, щоб відволіктися трохи.

А потім, одним оком дивлячись якийсь щирий фільм про кохання, раптом згадала чоловіка на зупинці сьогодні вранці.

Він стояв один, трохи віддалившись від людей. Багатьох вона знала вже чисто зовні, щоранку їздили одним автобусом.

Але цей був зовсім не знайомий їй. Високий, у гарному сірому пальті і дуже симпатичний. Марина розглядала його нишком і переживала, що він це помітить.

Потім підійшов автобус, люди кинулися всередину, Марина теж, і він пропустив її поперед себе.

Але в автобусі їх роз’єднали пасажири, що туди-сюди переміщалися, і вона опинилася в середині салону, а він так і стояв на початку, тримаючись за поручень.

Але час від часу, на зупинках, коли люди виходили, вона ловила його погляд.

Їй було і приємно, і сором’язливо. Слабість вже давалася взнаки, вона шморгала носом і зрештою відвернулася, щоб не соромитися.

Гарний чоловік, шкода, що зустрілися за таких обставин.

Але коли вона вийшла біля своєї роботи, його вже не було, значить, зійшов у центрі. Ех! Не щастить їй.

Взагалі із чоловіками Марина трималася дуже обережно. Було в неї два серйозні, але недовготривалі романи. З одним розлучилася, тому що він втратив роботу і влаштовуватися на нову, схоже, не збирався. Це вона ще терпіла, але доти, доки він не заявив:

– А навіщо мені працювати? Давай я переїду до тебе, а свою квартиру здам. Буде дохід.

Марина пішла. Він усе зрозумів, і більше не з’являвся.

А другий через місяць знайомства повідомив, чесно, поклавши руку на серце, що він одружений, але любить тільки її, з дружиною розлучиться, як тільки дочка до школи піде, а поки що треба почекати, потерпіти, зрозуміти і пробачити.

– Іди геть, – сказала йому Марина на це чесне зізнання, і зникла з очей.

Більше романів вона не заводила. Начебто й охочі були взяти хоча б Петрика із сусіднього відділу. Симпатичний такий, акуратненький. Але з усього видно, що мамин синочок. Ланч із собою приносить у пластиковому контейнері, їсть, постеливши серветку на коліна. Потім усе протирає, прибирає і знову за роботу.

Виглядає це смішно й безглуздо. Добре хоч у сусідньому відділі, і цю картину Марина спостерігає не так часто, а дівчата підсміюються з нього і її підʼюджують:

– Маринко, Петрик явно в тебе закохався. І біліє, і червоніє при твоїй появі. Усміхнися хоч хлопцеві, не буде такою неприступною.

Але це неваріант. Їй чоловік потрібен, від якого з першого погляду серце б стрепенулося. Як цей сьогоднішній на зупинці…

Тільки хто зна, певно одружений. Цілий день його сьогодні згадувала на роботі…

…Нарешті фільм закінчився якимось зовсім шаленим хепі-ендом.

Марина вмилася, випила пігулки і лягла спати, забувши і про чоловіка, і про фільм, і про чергування.

Дивно, що Раїса не заскочила до неї. Дивно…

…Наступного ранку в п’ятницю їй справді було краще.

От якби відлежатися вдома хоча б день, вона б зовсім видужала. Але треба було їхати на роботу.

Вчора все абияк робила, треба все ж закінчити по-доброму.

У душі жила надія знову зустріти вчорашнього незнайомця на зупинці, але на жаль…

Людей було як завжди багато, але цього красеня не було. Прийшовши в офіс і зайнявшись справами, забившись у кут подалі від колег, вона вже й забула про нього, тільки в перерві й згадала, коли пила каву, не відчуваючи ані смаку, ані запаху.

Весь день Марина протрималася, а надвечір все ж таки відпросилася раніше.

Марина викликала таксі, щоб не тягтися автобусом і поїхала додому.

Піднімаючись на свій третій поверх, здалеку побачила білий листок, що стирчав із одвірка вхідних дверей.

Вона одразу здогадалася, що це послання від всюдисущої Раїси Федорівни з приводу того, що вона вчора пропустила чергування. І не помилилась.

Розгонистим почерком чорним фломастером з трьома знаками оклику було написано, щоб вона вимила підлогу сьогодні.

Це всього десять хвилин, всі миють, і вона винна!

Марина прямо чула її гучний голос, ніби це було не написано, а сказано їй особисто.

Усередині все запротестувало проти такого. А в голові промайнула думка:

– Був би в мене такий чоловік, як вчорашній на зупинці, не посміла б вона командувати мною!

І одразу зʼявилася інша, реальніша:

– А навіщо мені чоловік! Я й сама можу за себе постояти!

І вона натиснула кнопку сусідського дзвінка. Раїса Федорівна відкрила одразу, напевно, у вічко за нею спостерігала.

І з’явилася у всій своїй монументальній красі перед розлюченою Мариною, схрестивши на грудях руки.

Не давши дівчині сказати й слова, Раїса почала голосно говорити про совість, порядок…

Марина хотіла заперечити, набрала більше повітря і раптом, закашлялася.

– Матінко мої, та ти слаба, чи що? – ахнула Раїса Федорівна. А я ж дивлюся біла вся.

– Заслабла я, Раїсо Федорівно. Пройде, потім приберу, – спробувала порозумітися Марина.

– Ану, заходь давай, – раптом почула вона і вже через п’ять хвилин сиділа в затишній, до блиску вичищеній кухні з кухлем гарячого чаю в руках.

На плечі їй дбайливо була накинута пухнаста вовняна хустка, а поряд поралася Раїса, яка раптово перетворилася з галасливої, сварливої бабусі на добру і турботливу мало не родичку.

– Ти пий, Марино. Це малина, своя з дачі. Найкращий засіб, це я тобі як медсестра зі стажем говорю. Відлежишся в мене зараз, потім погодую тебе. У мене сьогодні картопелька варена, котлетки. Трав тобі дам, запариш удома, і як рукою зніме.

Невдовзі Марина вже лежала на дивані, загорнута чимось теплим і дрімала, цілком довірившись цій жінці.

Прокинулася вона спочатку від дзвінка у двері, потім почула голоси у коридорі:

– У мене Маринка, сусідка, заслабла вона. Ти проходь, зараз на стіл накрию, спитаю її, чи буде вечеряти чи поспить ще.

Сусідці відповів якийсь чоловічий голос, і Марина встала.

Незручно, розляглася слаба в чужій квартирі, а тут гості. В кімнату зайшла Раїса Федорівна.

– Прокинулася вже? Їсти будеш? У мене там племінник із роботи прийшов, Ігор. У справах приїхав у наше місто.

І тут двері в кімнату відкрилися, й Марина не повірила своїм очам!

Зайшов він, чоловік із зупинки! Марина сиділа і дивилася на нього, округливши очі.

– Здрастуйте, прекрасна незнайомко, – сказав він. – Ще вчора помітив, що ви заслабли і подумав, от би тітоньці моїй вас, одразу б одужали.

І він усміхнувся тією самою усмішкою, від якої на серці у Марині стало так добре й спокійно.

Від вечері вона все ж таки відмовилася, забрала трави, картоплю з котлеткою у пластиковому контейнері, прямо, і пішла додому. Раїса сказала, що прийде, поставить гірчичники перед сном.

А в суботу і в неділю у неї весь вечір просидів Ігор. Вдень, коли була сонячна і ясна для листопада погода, він вивів її погуляти. І як з ним було добре, цікаво, спокійно.

Прийшла Раїса Федорівна, принесла їм пиріг з капустою, сама накрила стіл на кухні й покликала до вечері.

– Як почуваєшся? – запитала вона.

– Добре, дякую за все. Майже пройшло, – відповіла Марина.

– Це Ігор на тебе так вплинув, а не мої процедури. Закохалися, чи що? – безцеремонно запитала вона і засміялася дзвінко.

Ігор не зніяковів, обійняв Марину й сказав:

– Ще там, на зупинці. Тільки я на зустріч поспішав, довелося розлучитися. Але присягнув собі, якщо ще раз цю дівчину зустріну, значить це доля, і вона буде моєю!

Марина посміхнулася і пригорнулася до хлопця. А поряд стояла задоволена Раїса Федорівна.

– Вона у нас чудова, ти не помилився, племінничку! – сказала вона.

Марина стала навшпиньки, поцілувала Ігоря в щоку і запросила всіх до столу. На душі було так добре, так по-домашньому. І було схоже, що в неї з’являється сім’я!

Дуже знайома сварлива тітонька й коханий із першого погляду чоловік, який уже запросив їх двох на Різдво, щоб познайомити Марину з батьками.