– І хто ж ваші батьки, дорогенька? – єхидно спитала Світлана Іванівна Марину, дівчину, яку її син Ігор привів познайомитися з нею.

– Мама вчителька, а тато будівельник, – нерішуче сказала дівчина. – Я теж стала вчителькою початкових класів, як мама. Мені подобається вчити діток…

– Зрозуміло, все з вами, – махнула рукою Світлана Іванівна. – Вчителька – це добре, от тільки платять копійки. І кар’єри ніякої не світить. Хіба що директоркою школи колись станеш, але це навряд чи… У Ігоря вже зараз високе становище, і дружина йому потрібна відповідна. Ти це розумієш?

– Мамо, до чого ці розмови?! – вступив у розмову Ігор. – Ми з Мариною любимо один одного, і скоро одружимося! Тим більше, у нас буде поповнення…

Світлана Іванівна здивовано підняла брови і подивилася на живіт Марини.

– Термін маленький ще, нічого не видно, – зніяковіла Марина.

– А що ж оберігатися вас не вчили, молодь?! – ахнула Світлана Іванівна. – Ну навіщо вам зараз малюк, і взагалі одружуватися?

– Мамо, це питання вже вирішене, – сказав Ігор. – Батько залишив мені бізнес мені, я в змозі прогодуватиму сімʼю. Житимемо ми в окремій квартирі, не переживай. Сподіваюся, ти даси грошей на її купівлю?

– Ні, самі кашу заварили, самі й викручуйтеся! – вигукнула жінка. – Гроші батька в мене, не забувай про це. Все, що заробиш – твоє. Як мене не стане, тоді ти тільки й матимеш спадщину, якщо матір не хочеш слухати!

– Ах так, значить! – вигукнув Ігор. – Ну добре… Впораюся я й без твоїх грошей!

…Ігор з Мариною одружилися. Весілля було скромним, у колі друзів. Мати не прийшла, хоч вони й запросили її.

Світлана Іванівна не прийняла вибір сина, вважаючи Марину простачкою. Не їх рівня, бачте!

Ігор з Мариною жили в орендованій квартирі й збирали на своє житло.

Марина народила сина Дмитрика. Копія Ігор! Світлана Іванівна побачила онука вперше, коли йому виповнився рік. Випадково зустріла Марину з ним на вулиці…

– Здрастуйте, Світлано Іванівно, – сказала Марина.

– Хочете на внука подивитися? Я знаю, що Ігор кликав вас багато разів у гості, але ви ігноруєте чомусь запрошення… Невже нецікаво подивитися на продовження вашого роду?

– Доброго дня, Марино, – сухо сказала та.

– Я озвучила свою позицію тоді. Я була проти вашого нерівного шлюбу. І онука я не визнаю!

Вона глянула на малюка. Той глянув на неї і посміхнувся.

– Бачу, що схожий на Ігоря, – сказала свекруха. – Але це нічого не змінює. Ігор зробив свій вибір. Мені час іти…

Марина щиро не розуміла, чим так не догодила свекрусі. Те, що не було грошей у батьків? Що в цьому такого, хіба ж це головне у сімейному житті? І в чому винен маленький Дмитрик? Адже рідна кров, як так можна?

Батьки Марини обожнювали онука, часто відвідували, дарували подарунки.

Ігор перестав дзвонити матері. А який сенс, щоразу вона починала нагадувати, що він не послухався її, що не буде йому щастя…

…Дмитрику виповнилося три рочки. День народження вирішили відзначити у родинному колі. Марина подзвонила свекрусі.

– Здрастуйте, Світлано Іванівно, – сказала вона в слухавку. – Ми хочемо запросити вас на день народження онука. Може досить вже ігнорувати нас?
Хай я, чужа людина, але Ігор, єдиний ваш син, і онук уже великий, а бабусю не знає… Не по-людськи це все якось… Приходьте, ми будемо раді…

– Та якось без мене святкуйте! – сказала свекруха.

– Я звикла до самотності, і що я не маю більше сина. Він відмовився від матері, й заради тебе готовий на все…

Марина почула плач.

– Але це не ми вас відкинули, а ви нас… – сказала вона. – Знаєте, життя таке коротке, і треба радіти з того, що ваш син щасливий, і прийняти це й змиритися…

– Будеш тут ще вчити мене, ми не в школі, голубонько, учнів своїх повчай у класі! – почала галасувати свекруха. – Ми з батьком планували майбутнє сина, і тебе там не було!

– Ну, дивіться самі, – сумно сказала Марина. – Але знайте, що ми на вас завжди чекаємо…

Марині було шкода свекруху. Якісь незрозумілі стереотипи не давали їй насолодитися товариством улюбленого сина, онука.

Сидить одна в квартирі і червоніє від злості…

…Увечері після того, як пішли гості, Марина прибирала зі столу. Ігор дивився в кімнаті телевізор.

Раптом задзвонив телефон. Ігор взяв слухавку.

Марина не чула, про що розмовляв чоловік, але раптом він схвильований забіг до неї на кухню!

– Кохана, тут таке сталося! – почав він.

Марина застигла з тарілками в руках, не розуміючи, що відбувається.

– Мамі недобре стало, її забрали у лікарню! – сказав він. – Сусідка зателефонувала, яка мала мій номер телефону…

– Треба ж… – сумно промовила Марина. – А я їй сьогодні дзвонила, наче все нормально було, судячи з голосу.

– Навіщо ти їй дзвонила?! – ахнув чоловік.

– На день народження Дмитрика покликати хотіла, вона відмовилася, як завжди…

– Чого ти лізеш до неї? Не хоче спілкуватися – не треба! І в лікарню до неї я не поїду! Нехай сама викручується, якщо така горда, і ніхто їй не потрібен! Подивлюсь я на неї.

– Не можна так, вона твоя мати… Завтра поїдь у лікарню, дізнайся, може треба щось…

– Ні, я сказав, не поїду! Нехай сама попросить допомоги!

Наступного дня Марина сама поїхала у лікарню, поговорила з лікарем.

– Вона дуже слаба, швидше за все, якісь переживання. Ви не знаєте, щось трапилося, напевно у неї?

– Та ніби ні… Ось мій номер телефону, якщо що, дзвоніть…

Через кілька днів Марина приїхала провідати свекруху. Їй стало краще, лікарі дозволили трохи поговорити.

– Світлано Іванівно, як ви почуваєтеся?

– Марино… Я бачила маму й батька, як живих… Вони сварилися до мене… Я хочу поговорити з сином, будь ласка… Мені недовго залишилося…

– Не хвилюйтеся, Ігор приїде. Лікарі все зроблять, щоб вам стало краще…

Ігор, вислухавши дружину, погодився відвідати матір.

Світлана Іванівна посміхнулася, побачивши сина. Він нахилився до неї і взяв руку.

– Сину… А пам’ятаєш, як ми в селі у дідуся з бабусею ловили рибку? А які пиріжки смачні пекли? Я тільки зараз зрозуміла, яке це було щастя…

А в молодості хотілося жити багато, щоб усі заздрили… Батько твій сам всього досяг, я пишалася ним, і хотіла щоб і ти прагнув жити краще…

Я стільки років втратила, гординя заважала прийняти твій вибір… Батько з матір’ю чекають на мене, але перше я маю вибачитися перед тобою. Як шкода, що тільки зараз мені відкрилося в чому сенс життя.

І Марині передай, що батьки її добре виховали… Вона не відчуває до мене злості, і це дивно…

– Мамо, і ти мені вибач, що я сердився на тебе… Я Дмитрика привів, хочеш познайомитися з онуком?

Світлана Іванівна кивнула. Ігор вийшов з палати і зайшов із сином.

– Дмитрику, це твоя бабуся Світлана, підійди привітатись з нею…

Дмитро повільно підійшов до ліжка.

– Дмитрику, онучику мій… Який же ж ти гарний! Слухайся маму з татом і будь хорошою людиною. Ну ось і мама прийшла… Я йду, йду…

Світлана Іванівна дивилась у куток кімнати й посміхалася. Потім вона заплющила очі.

Ігор із сином вибіг у коридор і покликав медсестру.

Світлани Іванівни не стало. Ігор гірко заплакав, як же так, адже вона ще не стара, жити й жити…

Всі образи вмить зникли, залишилося гірке почуття недомовленості, всі чогось чекали, а життя таке непередбачуване, раз, і немає людини, і нічого вже не можна змінити…

Давайте пам’ятати про це. Якщо відчуваєте провину перед кимось – вибачтеся, і самі вибачте, відпустіть образи, не велике багатство, збирати їх…

КІНЕЦЬ.