Юра й Марина разом були вже давно. Якщо рахувати з дитячого садка, де вони були в одній групі, то вже років сорок.

Потім так вийшло, що в один клас пішли. А до закінчення школи вже міцно дружили.

Щоправда, Марина за вищу освіту братись не стала, а пішла в училище, а от Юрій вступив у медичний інститут й успішно його закінчив.

Працювали вони теж разом. Марина медсестрою, а Юрій Миколайович шанованою людиною став.

Працював хірургом, потім став начальником відділення, і ось уже як два роки як головний лікар.

Посада клопітна, відповідальна й нервова. Не те що у Марини.

Їй всього лише призначення лікаря виконати, процедуру якусь зробити і все.

Не важливо, що Марина Віталіївна теж стала старшою медсестрою, і турбот їй, звісно, ​​побільшало.

Однак це в жодне порівняння не йшло з відповідальністю, яка була на її чоловікові.

Діти виросли, стали практично самостійними, жили окремо. У подружжя життя в основному теж проходило на роботі, і про те, що Юрій Миколайович завів собі коханку, Марина, як порядна дружина, дізналася останньою…

…В той день Марина була вдома. Вона вирішила попрасувати сорочки чоловіка.

Жінка увімкнула праску і щойно взялася до роботи, як у двері хтось подзвонив.

Марина відставила праску і пішла в коридор. На порозі стояла якась гарна молода незнайомка в коротенькій спідничці.

– Здрастуйте, Марино! А я Вероніка, – заявила з порога жінка. – У мене до вас є прохання. Відпустіть, будь ласка, Юрка.

– Куди відпустити? Навіщо? У відрядження в область, чи що? – не зрозуміла Марина.

– Яке відрядження! – раптом обурилась гостя. – Ви що, не розумієте? До мене відпустіть! Ви ж його тягнете назад. А Юрчику потрбно рости!

Марина аж присіла від несподіванки.

Тільки після цих слів до неї дійшла вся абсурдність ситуації, але сваритися й виправдовувати коханку чоловіка вона не стала.

– Ну, якщо я його, як ви кажете, тягну назад, то бажаю вам удачі! Забирайте цей цінний кадр, який так потребує зростання!

– У сенсі ви його відпускаєте?

– Звісно, дорогенька, відпускаю! Тільки дозвольте поцікавитися: ви ким працюєте? Невже у нашій лікарні? Щось я вас не знаю!

– Звісно, ​​не знаєте! Я в адміністрації працюю. Ми з комісією ремонт відділення приймали. Там і познайомились із Юрчиком…

Марина слухала гостю одним вухом і поки та говорила, запропонувала їй чай, бігала від однієї шафи до іншої.

– Так, ось його сорочки, одяг… Правда попрасувати не встигла… А, втім, навіщо вам, ви ж все нове, мабуть, купите!

Не забудьте, краватки він носить тільки зеленого відтінку – під колір очей.

Краватки я вам покладу, нащо даремно купувати. Берегти треба сімейний бюджет.

Штани Юрко прасувати не вміє, тож доведеться вам. І сорочки. А–а–а, до речі, а скільки вам років, дорогенька? – втомлена від біганини по квартирі Марина теж сіла на кухонний диван і налила собі чаю.

– Двадцять п’ять, а що? – здивовано підняла нафарбований брови Вероніка.

– Так вам ще ж дітей із ним народжувати, а в Юрочки проблеми є деякі… Знаєте, по чоловічому… Але то таке.

Вероніка зніяковіла і почервоніла.

– Так от, я вам тут теплі штани поклала, щоб Юрій Миколайович себе поберіг! – Марина потрясла перед дівчиною розтягнутими в колінах штанами. – Ну, та це не найголовніше. Ось! – і Марина виставила перед Веронікою величезну коробку з ліками.

– Тут все найнеобхідніше. Головне, нічого не переплутати, в якій послідовності йому все приймати і по яких днях. Та ви не хвилюйтеся, я вам все докладно на листку напишу!

Поки дівчина сиділа здивовано округливши очі, Марина видавала їй все нову і нову інформацію про чоловіка.

Про те, що він любить на сніданок, що замість цукру він любить у чай мед класти…

Приголомшена гостя мовчки слухала плутаний монолог Марини, а потім заявила:

– Ви мене ось цим усім, – вона обвела рукою складені в купу речі. – Не налякаєте. Ми з Юрочкою любимо один одного!

– Та заради Бога, – Марина сплеснула руками. – Любіть собі на здоров’я. Просто я для нього, мабуть, відпрацьований матеріал. До того ж я проста медсестра. А ви в адміністрації, молода, кар’єрне зростання і таке інше…

Загалом від Марини дівчина пішла з порожніми руками. Нічого не взяла із запропонованого.

Але Марина все одно склала у величезну дорожню сумку всі речі любого чоловічка, а коли він прийшов додому, виставила його разом із ними за поріг, побажавши на прощання пакого кохання.

Чоловікові нічого не залишалося, як прийти з усім скарбом додому до коханки.

На роботі Марина з Юрієм поводилися, як нічого й не було. Ніхто навіть не здогадувався, що вони розбіглися. А через два місяці Юрій спробував повернутися до дружини.

– Ні, – сказала Марина. – Другого твого пришестя я вже не переживу. Та й я тут подумала, виявляється, мені й одній непогано живеться.

Не треба ні за ким доглядати, сорочки прасувати, краватки під колір очей підбирати, сніданки готувати й бігати по всьому місту шукати, де найкращий мед продається!

Сьогодні Вероніка, завтра якась Анжеліка зʼявиться. А дітям я сама все поясню.

Юрій орендував квартиру неподалік і ні про яких Веронік–Анжелік більше не думає.

Сам собі штани прасує і сніданки готує.

А Марина, тим часом, просто розквітла. Кажуть, до неї один розлучений лікар став залицятися… І, кажуть, що Марина дуже щаслива…

КІНЕЦЬ.