Марина вийшла з хати і побачила, що мама порається на клумбі. Жінка підійшла до матері. – Мамо, ми вже скоро з Олегом будемо їхати, – сказала вона.

– Набери собі полуниці, Поліні від бабусі передаси, – відповіла Галина. – Я вже набрала, Олег у машину відніс, – додала донька.

– Слухай, мамо, я бачу цього року гладіолуси непогані виросли. Може зробиш букетик, Поліна на перше вересня візьме. – Що?! Букет?! Навіть не думай про це! Не дам я тобі жодного букету! – раптом вигукнула мати. – В сенсі не дам? Чому? – Марина здивовано дивилася на матір, не розуміючи, що відбувається.

– Ти хочеш просто так взяти мої гладіолуси? – Галина різко обернулася, тримаючи у руці секатор. – Для школи? Я правильно зрозуміла?

Марина навіть розгубилася. Спека стояла важка, піт лився струмком. Вона акуратно простягала садовий шланг, щоб той не перетиснув стебла. На Марині були запрані шорти та футболка, вкрита плямами. Останні півтори години донька поливала клумби.

– Мамо, ну… так, для букета. Усього кілька штук. П’ять чи сім. У тебе їх тут сотня, як не більше. Крім інших кольорів.

– Ці кілька штук – мій заробіток. Я вклала гроші та працю, – заявила Галина і клацнула секатором.

Одна з яскраво-рожевих квіток звалилася в кошик.

У Марини тьохнуло всередині. Навіть не від образи, а від несподіванки. Вони з донькою Поліною провели на дачі майже все літо. Марина поралася в саду, рвала бур’яни в теплиці, тягала мішки із землею, обрізала кущі. Олег, її чоловік, приїжджав у вихідні. Він косив траву, пиляв сухі гілки, чистив сливи, лагодив паркан і навіть перекрив дах сараю.

А мати пошкодувала їм квітів.

– Мамо, я ж тобі допомагала, а не просто лежала в гамаку.

– Ага. А хто тебе хтось просив? Нагадаю, що ти у нас безкоштовно жила, їла, купалася та засмагала. Хоч якась віддача від вас із Олегом.

Марина мовчки розігнулась і випросталась, відчувши, як занила спина. До цього моменту їй і на думку не спадало, що мама вважає її літні поїздки відпочинком на курорті.

З веранди долинув тихий скрип дверей. Віктор, батько Марини, вийшов із дому, насилу переставляючи ноги.

– Дівчатка, ви чого сваритеся? Такий день хороший, а ви один на одного сваритеся, як на ринку…

– А ми, може, й є на ринку, – буркнула Галина, не обернувшись. – Рідна донька, а хоче обібрати матір на гроші.

– Нікого я не оббираю! Я хотіла зробити доньці букет до школи до Першого вересня. Від бабусі, від сім’ї, з того, що ми виростили спільною працею.

Галина повернулася, поставила кошик із квітами на лаву і витерла чоло рукавом. У її очах не було ні негативу, ні тепла, лише вперта принциповість. Здавалося, що Марина справді торгується із продавчинею в магазині.

– Та ти навіть не уявляєш, скільки сил я вклала в них! Ти вирішила, що якщо я твоя мати, значить, можна брати безкоштовно? Вони мене годують, якщо ти не забула.

– Годують… – Марина сердито пирхнула. – Мамо, ти все життя їх вирощувала просто так для душі. А тепер раптом – годують. Це ж я тобі подала ідею!

– Пам’ятаю. Дякую за ідею, звичайно. Але ідеї вкладень не потребують. Ти ж не бізнес-партнер, щоб ділитися з тобою. Я сама дзвонила, сама домовлялася. Хто заважав тобі вирощувати своє? У нас місце було вільне.

Марина різко розвернулася і пішла до хати. До горла підступили сльози. Не тільки від колких слів, а й від інтонації: сухої, ділової, холодної. Вона стягнула з рук господарські рукавички і кинула їх на ґанок.

Олег був зайнятий: терпляче намагався відлагодити чужу пральну машинку, хоча не був зобов’язаний. Коли дружина підійшла до нього, він підняв голову і відразу побачив її розчервоніле обличчя.

– Що трапилося?

– Та так… Я тут, виявляється, безкоштовно відпочиваю. І нахлібниця на додачу: попросила кілька квітів на букет нам дати.

Він нічого не сказав, тільки встав і струсив пил з штанів. Стало не до пральної машинки.

Віктор підійшов до дружини, шкутильгаючи. Галина у цей момент спокійно перебирала квіти.

– Галю, ну їй зовсім трохи треба… Внучка в школу йде. Невже шкода?

– Шкода, не шкода… Я просто не хочу, щоб мене тримали за не розумну жінку. Спочатку відпочивають, їдять за наш рахунок, а потім – «мамо, дай».

– Ти ж мати, – стомлено сказав Віктор, трохи опустивши голову. – Не треба із сім’ї базар робити.

Галина мовчки встала і пішла до хати. Над ділянкою повисла гнітюча тиша. Тільки бджоли дзижчали над квітами.

Марина перед тим, як поїхати, насамкінець присіла поряд з клумбою. Гладіолуси справді були чудові: пишні, яскраві, з міцними зеленими стеблами. Але ж чужі.

Її мама називала їх “своїми”, і це слово зачіпало за живе. Раніше «своє» у їхній сім’ї перекладалося як «спільне». Тепер – «моє, нікому не чіпати».

– Гаразд, – сказала вона Олегу. – Поїхали. Я не платитиму їй за квіти. Краще поїдемо на ринок, у павільйон.

– Як скажеш, – погодилася Марина з чоловіком без заперечень.

Марина сіла в машину, мовчки зачинила двері і пристебнулася. Олег увімкнув навігатор, намагаючись не дивитись на дружину. У дзеркалі заднього виду повільно віддалявся паркан, за яким були клумби, акуратні грядки та стара лава. Там Марина колись проводила вечори з мамою за чашкою чаю.

Тепер все це було не її. Не лише квіти, а й теплі спогади, які раптом видалися нескінченно далекими.

На ринку було багато людей. Пахло вологою зеленню та чимось хімічним. У рядах стояли жінки у фартухах. Хтось підрізав стебла, хтось збризкував пелюстки з пульверизатора. Марина йшла вздовж прилавків, почуваючись не у своїй тарілці. Усе було комерційним, діловим. Без ілюзій тепла та спорідненості.

– Ось, свіженькі, вранці привезли, – сказала продавщиця, показуючи на оберемок гортензій.

– А гладіолуси? – Марина глянула на сусідній стіл.

– Гладіолуси є, але… вже так собі. Залишки. Он там, на розі спитайте.

Квіти були трохи млявими, деякі з надламаними стеблами. Можливо, варто було погодитися на гортензії, але Марина вперто хотіла саме гладіолуси, попри все. Вона вирішила, що сама підріже зів’яле листя.

Дорогою додому жінка нервово стискала букет. Квіти були бездушними. Просто товар, просто угода. Як і стосунки, які пропонувала їй мати.

Біля будинку Марина зненацька зіткнулася з батьком. Він сидів на лавочці з термосом чаю, кутався у легку куртку, хоч було тепло. Побачивши дочку, він із зусиллям підвівся, підійшов до неї і з тягарем у погляді подивився на букет.

Знайшла? Ну, хоч щось…

– Знайшла, – кивнула вона. – На ринку. Так собі, звісно, ​​але піде. Поліні сподобається.

Віктор стиснув губи. Було видно, що йому було, що сказати, але він тягнув.

– Я до тебе поговорити приїхав… Я Галі сказав, що це не справа. Але вона… Ну, сама розумієш. Уперлася. Тепер каже, що я «теж зрадник».

Марина посміхнулася. Зрадник… Наче йдеться про якісь табори, а не про сім’ю.

– Тату, не треба. Нехай це так. На тебе я, ясна річ, не в образі. Просто… наступного разу ми не приїдемо.

Він кивнув з розумінням, але його погляд залишився важким.

– Я хотів… Може, продиктуєш мені номер карти, а я тобі гроші переведу? Щоб не ти платила за букет, а я. Мені так буде легше.

– Ні, тату. Дякую, але ні. Не треба звалювати він відповідальність і виправляти чужі помилки.

Віктор довго дивився на доньку, але нічого так і не сказав. Лише зітхнув. Марина, зрозуміло, запросила його на чай, а на прощання поцілувала в щоку. Жінка неспокійно визирнула у вікно, проводжаючи батька. Той сутулився трохи більше звичайного, поки чекав на таксі. Схоже, те, що сталося, залишило відбиток на його самопочутті.

Вранці Поліна радісно крутилася перед дзеркалом. Нова сукня, бантики, маленький рюкзак з лисеням. Марина поправляла поділ сукні, намагаючись не дивитись на букет у вазі. Квіти видавались зайвими навіть тут, на її кухні. Не через зовнішній вигляд, просто до них не лежала душа.

– Мамо, а бабуся поїде з нами?

– Ні, зайчик. У бабусі справи.

– А букет від тебе чи бабусі?

Марина застигла на секунду. Дочка або почула їхні розмови, або почула щось недобре. Жінка натягнуто, але все ж таки посміхнулася.

– Від тебе. Від найкрасивішої дівчинки.

Вони вийшли з під’їзду та попрямували до школи. Попереду йшла бабуся з онукою. Подруга Галини. У руках у неї був оберемок розкішних, ніби щойно зрізаних гладіолусів. Тих самих, яких Марина так дбайливо доглядала.

Вона на мить відвернулася, щоб не дивитися. Потім знову глянула на дочку і взяла її за руку. Поліна говорила про щось своє, розмахувала букетом, йшла підстрибом. І Марина посміхалася їй, хоч і не могла зосередитись на словах.

Але всередині все одно встала неприємна, гірка грудка.

Наступні тижні пройшли у тиші. Для всіх. Телефон Галини не дзвонив, ворота не рипіли, у дворі не було звуку чужих кроків та сміху. Олег більше не косив траву, Марина не поливала грядки. Навіть Віктор тепер все частіше йшов у будинок, лише мигцем виглядаючи у вікно в очікуванні гостей.

Галина вставала рано, як і раніше. Але тепер ранок починався не з бадьорого «готові до праці?» та спільного чаювання, а з підрахунку втрат. Вона виходила у двір одна. Земля була сухою і потрісканою, клумби поросли бур’янами, навіть газон став сухим. Квіти почали в’янути, де-не-де засохли бутони, що так і не розпустилися.

Галина намагалася впоратися сама: поливала, підрізала, тягала відра. Але вік давав про себе знати. Руки швидко втомлювалися, спина нила, а ноги наливались вагою вже до обіду. Вона не встигала впоратися з половиною намічених справ, як тіло починало відмовляти.

– От і помічнички, – пробурчала вона одного разу, насилу підводячись з лави. – А як сонячні ванни приймати, то перші.

Невдовзі вона не витримала. Взяла телефон, перегорнула список контактів, знайшла дочку. Кілька секунд Галина просто дивилася на екран, потім натиснула кнопку виклику.

– Привіт. Слухай, у нас тут полиця у вітальні вала. Ти не знаєш, Олег не міг би заїхати та почепити її назад, га? Там справ на п’ять хвилин, а я б вам до чаю щось передала…

Марина явно замислилась. Кілька секунд вона вагалася і мовчала, а потім все ж таки відповіла:

– Ні, він не зможе. Ми з ним у вихідні їдемо. І загалом, у нас тепер інші плани.

У голосі дочки не було гніву чи образи. Але й звичне тепло зникло.

– А… Ну гаразд, – відповіла Галина, відчуваючи, як усередині щось опускається.

Вона не стала перепитувати, вибачатися чи виправдовуватися. Просто поклала трубку і залишилася сидіти на кухні, дивлячись у вікно. Надворі було спекотно, за склом сумно обвисла висохла айстра. Та сама, яку Марина в червні пересаджувала з такою турботою, ніби перекладала дитину з одного ліжечка до іншого. Явно не з любові до квітів.

Віктор прийшов запізно. Він не встиг втрутитися у розмову. Та й не став би. Спочатку він просто мовчав і дивився на дружину.

– Може, поїдеш до них у гості? – спитав він після паузи. – Хоч би до Полини.

– Ні. Чого я піду туди? Мене й так делікатно послали. Поки приймала і годувала – бігли до мене, але варто було лише один раз відмовити.

Він нічого не сказав. Віктор сів у крісло і зітхнув. Знав: якщо почне говорити, все плавно перейде у суперечку. Безглузду і нещадну.

Наступними днями Галина намагалася щось виправити: підперла теплицю палицею, прополола грядки, навіть зробила кілька букетів. Але покупців було менше, а квіти в’яли швидко. Один букет – особливо пишний, з чорнобривцями та жоржинами – вона залишила у вазі. Сподівалася, що завтра продасть.

Не продала.

У суботу Галина знову вийшла надвір. Поправила плед на лавці та сіла. На столику перед нею стояв той самий букет. Пишний, яскравий, тяжкий. Напевно, найкрасивіший з усіх, що вона колись збирала.

Але тепер він уже нікому не потрібний…