– Мамо, Поля вже втретє дзвонить, проситься додому. Вона що, захворіла? – Марина говорила тихо, але з неприхованою тривогою в голосі.

– Все з нею нормально. Грають із Янкою. Може, щось не поділили. Буває, – Лідія Василівна важко зітхнула, ніби ця розмова наперед її втомила.

Марина зосереджено примружилася, замислившись. Щось було негаразд. Поля не з тих, хто ниє чи вередує.

Зазвичай її доводилося вмовляти, щоб вона поїхала додому. А тут – дзвінки, скривджений голос, лаконічні відповіді, та запитання: “Мамо, коли ти приїдеш?”

Жінка напружила пам’ять. Що могло статися? Вранці все було, як завжди. Марина висадила доньку біля будинку матері на шляху на роботу. Бабуся вийшла зустріти їх на ґанок, тепло обійняла Полю, а на прощання сказала дочці:

– Яна вже чекає, сьогодні вдвох бігатимуть у дворі.

Внучки давно не бачились. Марина та Ольга перетиналися рідко, бо тепер жили надто далеко одна від одної, але їхні дівчатка товаришували з садка.

Вони з’явилися на світ з різницею всього в три місяці, завдяки чому легко знаходили спільну мову. Під час сімейних зустрічей діти із захопленням влаштовували спільні ігри.

Не було жодних причин хвилюватись. До цього дня.

– Мамо, правда, щось не так. Ти ж її знаєш. Вона зовсім не така. Її ніби підмінили. Якби ти чула її голос…

– Марино, та не зациклюйся. Може, занудьгувала, ти ж її мати. Заспокойся і працюй далі, я все контролюю. Ми за полуницею сходили, вони мультики дивляться зараз.

Лідія Василівна говорила спокійно, але в цьому спокої було щось відсторонене, що нагадує кубик криги в склянці гарячого чаю.

Вона ніби намагалася швидше відмахнутися від дочки, а не розібратися та розв’язати проблему.

Марина поклала слухавку, але осад залишився. Руки не тремтіли, проте кінчики пальців похолонули. Вона вдала, що зосередилася на таблицях і дзвінках, але кожні пів години дивилася на екран, перевіряючи, чи не надійшло нове повідомлення від доньки.

Поля більше не дзвонила. І чомусь це стривожило ще сильніше, ніж її прохання забрати раніше.

Марина ледь досиділа до кінця робочого дня. Увечері, коли вона приїхала до матері, Поля стояла біля хвіртки. Не стрибала, не бігла, не кричала: “Мамочко!”

Вона просто стояла, притиснувши рюкзак до живота. Сліз в очах не було, але погляд здавався якимось надто дорослим, не по роках серйозним. Без особливих емоцій дівчинка сіла в машину, якийсь час мовчала, а потім видала:

– Мамо, чому ти не залишила мені грошей? – голос Поліни ледве чутно здригнувся. – Я ж тихо сиділа, слухалася… Яна з’їла все одна.

Марина машинально кинула погляд в дзеркало. Поліна сиділа з опущеними плечима, дивлячись у вікно. Не плакала, але це було навіть гірше.

Дівчинка завжди була живою, балакучою, з цікавістю дивилася на світ, ставила сотню запитань за хвилину. Зараз у ній наче щось зламалося.

– Стривай. Що означає «з’їла все одна»? Хіба бабуся тебе не пригостила?

Поліна хитнула головою. Губи в неї затремтіли. У грудях Марини щось неприємно ворухнулося, дряпаючи серце.

Те саме почуття, коли щось йде не так, але ти ще сподіваєшся, що це помилка. У погляді відбилися злість і тривога.

– А, полуниця? Вона ж казала, що ви купили полуницю.

– Купили. Яні. Бабуся сказала, що Яні мама дала грошей, а ти мені ні.

– А ти просила поділитись?

– Я спитала, чи можна мені теж. А бабуся сказала: «Мама на тебе грошей не дала, тож нічого випрошувати».

Марина вчепилася в кермо міцніше. Майнула думка:
– Може, Поля все не так зрозуміла? Може, нічого страшного не сталося, просто непорозуміння?

Але голос Поліни звучав надто сумно, надто чітко, без натяку на фантазію. Дитина не стала б говорити такими фразами. Це було не дитяче перебільшення. То справді був факт.

Не чекаючи, поки емоції захлеснуть остаточно, Марина припаркувала машину та зателефонувала матері.

– Мамо, я щойно поговорила з донькою. Вона каже, що ти пригостила Яну полуницею, а їй нічого не дала! Це правда?

– Ну, так. Оля залишила мені трохи грошей, я на них і купила, – незворушно, навіть трохи роздратовано відповіла Лідія Василівна. – А ти нічого не лишила. Я що, з повітря маю все брати?

– Мамо, ти серйозно? Це – діти. Діти, мамо! Твої онуки! Ти правда вважаєш нормальним одній дати все, а іншій – нічого?

– А що ти хотіла? У мене що, гумова пенсія? Нехай кожна з вас відповідає за свою дитину. Наступного разу залишиш гроші – і твоя буде з полуницею.

Марина замовкла, та сіла за кермо. Повітря в машині раптом стало в’язким, задушливим. Кисню не вистачало.

Поруч сиділа п’ятирічна дівчинка, почуття якої щойно знецінила рідна людина. По той бік дроту шумно зітхала бабуся, яка вважала це нормою.

Бабуся, якій Поліна довіряла, щиро любила і була готова цілувати її й без жодної полуниці.

Поки сама бабуся не поставила одну внучку вище за іншу тільки через гроші.
Марина так і не знайшла потрібних слів. Просто поклала слухавку.

– Я більше до бабусі не поїду, – тихо сказала дівчинка. – Мені там сумно.

Мати кивнула. У горлі стояла грудка, яка заважала пояснити або виправдати те, що відбулося. Та й хіба тут потрібні слова?

Довіра дочки не просто тріснула. Воно звалилося! І тепер Марині доведеться збирати уламки. Не заради бабусі, а заради цієї маленької, скривдженої дівчинки, яка все зрозуміла сама, обпеклася і тепер може замкнутися у собі.

Говорити з Лідією Василівною було марно, але Марина не збиралася здаватися. Після повернення додому жінка зателефонувала до сестри. Вони завжди непогано ладнали з Ольгою. З нею можна було спокійно обговорити ситуацію.

– Слухай, а Поля нічого не вигадала? – Ольга щиро розгубилася. – Я справді залишила трохи грошей, була справа. Але я не казала, що тільки на Яну.

– Я взагалі про це не подумала. Просто сунула їй, щоб про всяк випадок були. Може, Поля щось не так зрозуміла, чи перебільшила?

– Ще раз тобі говорю. Вона купила твоїй дочці полуницю. А Поліна сиділа поряд і дивилася. Уявляєш, як вона себе відчувала?

– Господи, якщо це правда… Стривай, я поговорю з Яною. Вона розповідала, що бабуся її пригостила, але про Полю – жодного слова.

За пів години Яна сама зателефонувала Поліні. Говорила тихо, соромилася, почувала себе винною. Просила вибачення.

Яна, звісно, ​​знітилася, не поділившись, але пояснила це тим, що чекала справедливого ​​поділу ягід з боку бабусі.

Дівчата помирилися. Яна може і розгубилася, але дитячі серця рідко затримують образи. А ось у Марини всередині все, як і раніше, кипіло.

Наступного дня вона зателефонувала матері. Не кричала, говорила твердо, спокійно, але в душі все клекотіло.

– Мамо, ти справді не розумієш, як це виглядало збоку? – Почала вона. – Ти посадила поряд двох дівчаток.

– Одну нагодувала, іншій – не дала нічого. Вони ж не розуміють, хто тобі скільки лишив. Для них ти бабуся, а не бухгалтер.

– А чому я маю купувати їм все однаково? – уперлася Лідія Василівна. – Оля гроші дала, ти ні. Ось результат. Я що, зобов’язана доплачувати зі своєї кишені? У мене з цим не густо.

– Ти не зобов’язана. Але ти доросла людина, авторитет для них. У тебе дві онуки. Ти могла поділити все навпіл, чи взагалі не брати цю чортову полуницю.

– Але ти обрала продемонструвати їм, що кохання продається. Що в кого мама щедріша – той все й отримає. Ти гадаєш, це нормально?

– Це ти все так бачиш. Я все зробила логічно. Мені передали гроші – я потішила онучку. Не передали – не потішила. Ти теж могла залишити небагато. Це твоя провина!

Марина замовкла. Мати ніби збудувала між ними глуху стіну. Лідія не чула та не хотіла чути доньку. У її голосі не було ні провини, ні каяття. Тільки інкасаторський розрахунок, за яким ховався холод.

– Добре, – сказала Марина. – Якщо ти не бачиш у цьому нічого поганого, онучку ти більше не побачиш. Я не віддам свою дитину туди, де їй погано. Де їй показують, що вона гірша, просто тому, що її мама не засунула купюру.

– Ну й добре, – відрізала мати. – Якщо ти така уразлива.

Марина повісила слухавку. Дивно, але їй полегшало. Сум залишився, проте всередині ніби щось стало на місце, ввійшло в паз. Вона нарешті спокійно висловилася, а не проковтнула образу.

Лідія Василівна дуже швидко забула про те, що сталося. Вже за тиждень вона знову кликала внучку до себе.

– Нехай приїжджає, я їй млинців напечу, – голос бабусі звучав так, ніби нічого не сталося. – Полінці вже, мабуть, сумно без мене.

Марина слухала матір, недовірливо підвівши брови. За цей час вона багато разів прокручувала в голові той вечір, розмову з дочкою, свій зрив, холодний тон бабусі. Лють змінилася тихим, ясним усвідомленням.

– Ні, мамо, – відповіла вона спокійно. – Поки ти не зрозумієш, у чому твоя помилка, ми не приїдемо. Я не віддаватиму дитину туди, де їй роблять боляче.

Лідія Василівна шумно видихнула у слухавку. Марина подумки уявила, як та закочує очі.

– Знову ти зі своїми образами… Ви все роздуваєте. Була дрібниця, а зробили трагедію всесвітнього масштабу.

– Ні, мамо. Це була не дрібниця. Це була демонстрація нерівності від того, кому Поліна довіряла. Для дорослого таке, може, й нісенітниця, а от для п’ятирічної дівчинки – ні. Якщо ти не готова це зрозуміти, краще не продовжувати.

Після цього дзвінки припинилися. Декілька тижнів – тиша. Ні натяків, ні вибачень.

Якось бабуся зателефонувала Поліні. Дівчинка глянула на екран, потім перевела погляд на Марину.

– Я не хочу з нею говорити, – тихо сказала вона. – Можна не відповідати?

Марина стримано кивнула, присіла поряд із дочкою, та обійняла її за плечі. Не намагалася притиснути, не напирала. Просто була поряд.

– Звісно, ​​можна. Ти маєш право не розмовляти з нею. І не повинна прощати просто тому, що це бабуся.

Поліна поклала телефон назад на стіл. З погляду було видно: вона не злякана, рішуче налаштована. Марина видихнула з полегшенням.

Вона пишалася дочкою: схоже, та вже з юного віку усвідомлювала свої почуття, вміла висловити їх і не давала прогнути себе.

Витівка бабусі стала цінним уроком, адже гіркий досвід – теж досвід…

Ось така ситуація мала місце бути в цій родині. Невже є такі бабусі? Такий вчинок для дорослого був би образливим, не кажучи вже про малечу. Що скажете з цього приводу?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.