Марина цілий день поралася на кухні. Вона наліпила вареників, поставила їх варитися і глянула на годинник.

– Де ж мій Віктор ходить? – подумала вона. – Вже пів години, як мав бути вдома…

В ту ж мить у коридорі почувся шурхіт і в квартиру зайшов її чоловік Віктор.

Він прийшов з якоюсь червоною спортивною сумкою в руках.

– Тільки постарайся не сваритися! – раптом сказав чоловік. – Вислухай мене, Марино, і постарайся зрозуміти.

Наші стосунки зайшли в глухий кут і мені потрібен час, щоб подумати, що робити далі.

Я переїжджаю жити до своєї матері. Речі заберу трохи згодом…

Марина аж присіла від почутого, не розуміючи, що відбувається.

– І не треба сліз! – твердо сказав Віктор.

– Мене цим ти не зупиниш.

Він взяв сумку, пару секунди потупцював на місці, подумки прощаючись із колись рідною квартирою, а потім вийшов, тихо закривши за собою вхідні двері…

Марина ще довго сиділа мовчки. Вона чомусь йому не повірила і дослухалася до кроків за дверима. Він же ж пожартував, він повернеться? Скаже, я розіграв тебе, а ти повірила, довірлива ти моя.

Останнім часом у них були дрібні сварки. Але в якій сім’ї їх немає?

Може, інша жінка з’явилася в нього, і він вирішив жити з нею?

Думка про коханку надала Марині сили. Вона ще побореться за Віктора!

Марина вирішила все дізнатися. Завтра вона поговорить із ним. Нехай пояснить, чому він пішов, врешті решт!

Дещо заспокоївшись, Марина зайшла на кухню, дістала ігристе.

Потім увімкнула телевізор, чи не на всю гучність. Їй хотілося розігнати тишу, що запала в квартирі. Треба терміново з кимось поговорити…

– Тетянко, а в мене новини! Хочеш, поділюся? Мій коханий чоловічок пішов тимчасово жити до своєї мами!

Я ось тут вдома намагаюся вдати, що все нормально, але не виходить.

Можеш заскочити до мене на пару годинок, а то я зовсім можу розклеїтися?

Так Марина скаржилася своїй подрузі по телефону.

Через пів години подруга вже дзвонила в двері.

– Ти як? – одразу запитала вона. – Що це в тебе телевізор так репетує?

Марина у відповідь тільки махнула рукою.

– Ясно… Ось купила. Я думаю, тобі це підійде.

Подруга простягла Марині ігристе.

Вони зайшли на кухню.

– Розповідай в подробицях, що накоїв Віктор, а я поки що приготую закуску.

Тетяна звично господарювала на кухні подруги. Марина все детально переказала.

– Я не знаю, що мені тепер робити. Як землю пішла з-під ніг. Думаю, завтра в нього все дізнатися. Може, у нього інша жінка? Ти нічого не знаєш? – Марина жалібно дивилася на Тетяну.

– А ти як хочеш – продовжувати з ним далі жити, чи розлучитися? – діловито запитала Тетяна, наминаючи великий бутерброд.

У неї завжди був хороший апетит.

– Ми три роки одружені. Машину недавно купили, квартира є. Здавалося б, живи й радій, а він… – не закінчивши фрази, схлипнула Марина.

– Ти що?! Плакати ще через нього надумала?! Квартира твоя. Віктор, як прийшов до тебе від мами, так назад до неї й пішов.

– Ми ж не сварилися, добре жили. У відпустку збиралися влітку поїхати разом. Я не розумію, чому він так зі мною вчинив, – крізь сльози говорила Марина.

– Тихо, – гладила її по спині Тетяна. – Розберемося. Нікуди він від нас не дінеться. Хочеш, я завтра сама з ним поговорю?

Марина з надією подивилась на подругу.

– Ти думаєш, він ще повернеться? – запитала вона…

Наступного дня Тетяна зустріла Віктора біля будинку його матері.

– Це тебе Маринка відправила стежити за мною, – строго запитав він її.

Тетяна почала запевняти його, що вона тут за власною ініціативою, хоче допомогти подрузі розібратися в ситуації.

– Ти розлучатимешся з Мариною? – спитала вона і пильно подивилася на нього.

– Поки що ні, – повільно відповів Віктор. – Поживу окремо. Наше спільне життя перетворилося на якісь сірі будні. Мені треба відпочити від сімейного життя. Так і передай своїй подрузі.

І він пішов…

…Минуло три місяці. Марина кілька разів пробувала поговорити з чоловіком, але він твердив, що йому ще рано повертатися.

– Подавай на розлучення. Скільки вже можна жити у невизначеності, – казала Марині її матір. – Чим швидше ти спекаєшся цього Віктора, тим швидше зможеш побудувати нову родину. Ти не розумієш, він тобі просто морочить голову.

Марина нікого не чула, вона продовжувала жити, вдаючи, що вона одружена, а Віктор, ніби в якомусь відрядженні.

Якось Марині зателефонувала мама і попросила про допомогу.

– Твого двоюрідного дядька не стало. Він залишив мені досить велику суму. Так ось. Я хочу вкласти ці гроші у купівлю квартири. На однокімнатну квартиру не вистачить, доведеться брати кредит, але, я вважаю, краще вкласти гроші в нерухомість. Ти допоможеш мені з вибором?

Марина із задоволенням цілий місяць бігала на оглядини квартир. Нарешті їй трапився гідний варіант. Угоду купівлі-продажу оформили швидко.

– Тепер, доню, потихеньку зробимо ремонт і можна буде здати в оренду. Так і кредит закриємо. Ось тобі всі ключі, займайся квартирою. І від свого чоловіка, який втік, відвернешся…

…Марина з головою пішла в приємні турботи. Після роботи вона бігла на нову квартиру, щоб перевірити, як ідуть ремонтні роботи. Іноді туди напрошувалася й Тетяна.

Марина не помічала, що подруга їй заздрить. Цілий місяць Марина була настільки зайнята, що в неї не залишалося часу думати про те, коли ж повернеться її чоловік.

З подивом вона зрозуміла, що слово розлучення її більше не лякає.

Якось Марина зненацька зустрілася на вулиці з Віктором.

– Привіт. Чув, що ти купила квартиру. Вітаю. Як ти? – спитав він.

– Привіт. Нормально. Якщо ми вже зустрілися, то хочу одразу запитати – що ти збираєшся робити далі? Так і житимеш у матері? – Марина зрозуміла, що вона байдужа до нього.

– Марино, ти тільки не злись. Я зустрів іншу жінку. Нам треба вирішити, що робити зі спільним майном, – так само коротко й без емоцій відповів чоловік.

Його слова нічого не торкнулися в її душі. Ці кілька місяців, які вона прожила сама, змусили її змиритися з думкою, що вона вже не повернеться.

Але її обурило питання про майно. Він навіть не згадав про роки, прожиті разом. Ну і добре.

– А що тут вирішувати? Все спільне майно ділитимемо навпіл. Я влаштовувати сварки із цього приводу не збираюся.

– От і добре, – задоволено сказав Віктор.

Наступного дня вони подали заяву про розлучення.

– Марино, з приводу спільного майна. Мені буде зручніше, якщо ти мою половину за загальну квартиру віддаси грошима. Не хочу зв’язуватися із частками у квартирі.

– Не зрозуміла, яку спільну квартиру? Ти купив квартиру, а мені не сказав? – Марина навіть розгубилася і з цікавістю подивилася на поки що свого чоловіка.

– Не вдавай, що ти не розумієш, про що я говорю. Це ж ти недавно купила. І купила її в шлюбі зі мною, а за законом все, що куплене в шлюбі, ділиться навпіл. От я й хочу, щоб ти мені виплатила мою частку грошима, – з натхненням сказав Віктор.

Марина здивовано дивилася на нього, а потім посміхнулася.

– Не дочекаєшся! Я не збираюся давати тобі ніяких грошей!

– А я так і знав, що ти почнеш викручуватись, щоб не ділитися. Тільки все одно доведеться. Я просто так це не залишу!

Марина не розуміла, як вона могла так помилятися. Адже вона кохала свого чоловіка. Може, його свекруха заплутала своїми навіюваннями?

– Який ти дрібʼязковий! Ти думав, що, не оформляючи розлучення, ти зможеш забрати в мене половину всього?

– А я знав, що ваш родич залишив вам гроші. Тетяна проговорилася. А ви квартиру купили, як вдало все вийшло. Тільки не треба мене благати, щоб я відмовився від своєї частки! Цього не буде, не сподівайтеся!

Віктор ще щось говорив, але Марина його вже не слухала.

Смішно буде подивитися на нього, коли він дізнається, що квартира за документами належить її матері.

– Вікторе, сядь, – майже сміялася вона. – Все оформлено на мою маму! А тепер можеш починати ділити дірку від бублика!

–Ти брешеш, – все ще не вірив Віктор. – Квартира куплена у шлюбі, і я подаю папери!

– Подавай. Хотіла машину тобі залишити, але тепер ми її поділимо. Я візьму грошима, не хочеться виділяти частку, – сказала вона його словами. – До зустрічі в суді, великий комбінатор!

Віктор таки подав у суд на поділ майна і втратив машину.

Її довелося продати, щоб віддати половину Марині.

Віктор ходить пішки, їздить на автобусах і ображено згадує свою колишню дружину.

– Яка ж вона меркантильна! – похмуро думає він дивлячись і вікно маршрутки. – І як тільки доля нас звела?

КІНЕЦЬ.