Ось і закінчилася церемонія одруження. Єдина донька Марини та Аркадія вийшла заміж і щаслива поїхала з чоловіком та його батьками жити у маленьке колоритне містечко.

– Матусю, там така природа! Батьки Вадима мають великий будинок, у нас навіть вхід окремий. І роботу я там знайду, ти ж мене знаєш, без діла сидіти не буду!

Так, Настя завжди була такою позитивною та захопленою, чого дуже не вистачало Марині. Ну ще б пак, вона тепер у свої сорок п’ять залишається одна. Аркадій ледь дочекався від’їзду доньки, щоб розпочати процес їхнього розлучення. Настя про це нічого не знала, їй вирішили сказати пізніше, щоб не затьмарювати її щастя.

Аркадій був чесний перед дружиною, хитрувати не став, сказав, що покохав іншу. Довго боровся із собою, хотів зберегти сім’ю, але у цій боротьбі програв. Почуття до нової коханої виявилися сильнішими.

І аніж жити з Мариною і турбувати себе і її, краще вже розірвати шлюб і дати їй можливість почати життя з чистого аркуша.

Легко сказати, почати спочатку. А якщо немає бажання? Якщо повна апатія та байдужість до всього?

Цей чистий аркуш відразу ж затьмарювався її душевним станом. Одне тішило, що Аркадій теж їхав із цього міста. Ну, а їй що робити тепер?

Як тільки вони розлучилися, Марина вирішила про все розповісти Насті. Але рішучість ця виявилася слабкою. Дочка в розмові чулася такою щасливою, такою захопленою від свого нового життя! І особливо від краси природи, яка її тепер оточувала: річка, гарні сходи й заходи сонця, садок, що потопає в зелені…

І після її розповідей Марина раптом ніби прийшла до тями! Життя на природі! Адже це й справді чудово! А що заважає їй купити будиночок у якомусь мальовничому селі, де завжди можна знайти усамітнення та відпочити душею від міського шуму?

Трохи грошей у неї було. Від батьків залишилися. З чоловіком вони поділилися за взаємною згодою – їй квартира, а він забирає свою “круту” машину. До речі, на ній він і познайомився зі своєю пасією, підвіз її якось пізно ввечері додому… І все. Доля зробила крутий віраж.

Марина знову повернулася думками до свого задуму. Швидко взявши себе в руки, вона переглянула всі газети, чи немає там оголошення про продаж будинку. Нічого відповідного не знайшлося, зате їй на очі потрапила реклама ріелторської компанії, яка займається продажем будинків у заміській зоні.

Туди вона і вирушила найближчого дня. Не любила нічого відкладати на згодом.

Прийняли її привітно і запропонували поговорити з їх досвідченим ріелтором, який найкраще розумівся на заміській нерухомості.

Чоловік одразу справив приємне враження, солідний, у віці близько п’ятдесяти років, він відразу зрозумів її проблему: мати змогу втікати від міської метушні, потрібен недорогий будинок у мальовничому місці, бажано біля річки чи озера.

Вони разом переглянули кілька варіантів і нарешті зупинилися на одному.

– Ось це те, що вам потрібно, – впевнено заявив ріелтор. – Продавець поспішає з продажем, бо їде за кордон. Хоче якнайшвидше продати, торгуватися не буде. Можемо подивитись хоч завтра.

І Марина, звісно ж, погодилася. Фотографії будинку та його околиць її вразили. Та й будинок не розчарував. Маленький, компактний, доглянутий довгий час був його власникам дачею.

Зайшовши всередину, Марина одразу ніби поринула в атмосферу затишку та гармонії. Маленька спальня, вікно з якої виходило в тихий зелений дворик, з вітальні – на ставок, а з крихітної кухоньки – на будинок навпроти і дорогу, що тікала в зелений луг.

– Ремонт не потрібний, заїжджайте і живіть, – сказав ріелтор на ім’я Сергій Дмитрович.

Марина подивилася на нього уважно, він не висловлював нічого такого, що могло б хвилювати в цій угоді. Навпаки, впевнений погляд, такий самий тон у розмові. І крізь цього проглядала професійна доброзичливість.

Нарешті він відвіз її додому і сказав, що вона має час подумати, але максимум тиждень. Він підтримає цей варіант для неї. А що тут думати? Ціна її влаштовувала, будинок тим паче. І все ж таки Марина попросила чоловіка подруги подивитися в інтернеті і пошукати хоч щось, що може навести на сумніви щодо покупки цього будинку.

Але він нічого не знайшов крім того, що будинок продається «за непотрібністю колишньому власнику». І вона купила його. Заїхати туди допомогли подруга із чоловіком. Вони провели разом із Мариною вихідний у цьому райському куточку, залишилися задоволені й схвалили покупку.

У Марини в коледжі, де вона викладала, вже розпочалися канікули. Вона зібрала найнеобхідніше і переїхала в село майже на все літо. Подруга обіцяла доглянути квартиру.

Перед від’їздом відбулася довга розмова з Настею. Дочка плакала в слухавку і сказала, що батько сказав про розлучення.

– Я й сама збиралася, Настю, але він мене випередив. Не засмучуйся. Ти ж знаєш, що все, що робиться – все на краще. А я будинок купила в селі, – сказала Марина без жодного переходу, і це привело Настю до тями.

– Який будинок, навіщо? – Запитала вона, і розмова потекла в інше русло.

Новий будинок зустрів Марину привітно: залитими сонцем кімнатами, кваканням жаб на ставку і ароматами літа. Кущ бузку вже відцвітав, але в зеленій траві тут і там виднілися яскраві квіточки, назв яких вона не знала, ну крім бурштинових кульбаб, звичайно.

Але яка тут була благодать! На березі ставка був невеликий піщаний навіть не пляж, а просто куточок, з цього місця було легко зайти у воду, викупатися, торкаючись ногами водоростей, а потім позасмагати. І це за п’ять хвилин ходьби від будинку. Ні, що не кажи, а після міського шуму та метушні це справжній рай.

Але, напевно, і в райських кущах бувають все ж таки свої хоч і маленькі, але недоліки. По сусідству з Мариною з одного боку жив сусід, який з раннього ранку торохтів мотоциклом, вирушаючи до міста на роботу.

А з іншого боку ще гірше: самотня жінка на ім’я Галя з величезним волохатим псом. І цей пес, був суцільною карою: він злісно гавкав на все, що рухалося довкола.

Виняток не становили ні пролітаючі повз пташки або їх зграйки, ні рідкісні перехожі, що проходили повз, ні господиня, яка виходить з дому. Про котів, які пробігають повз їхній двір, і говорити нічого. Пес заливався таким грізним гавканням, що після цього довго дзвеніло у вухах.

Марина терпіла довго, але погано засинаючи пізно ввечері і рано прокидаючись на зорі від його несамовитого гавкоту, вона все ж таки вирішила поговорити з сусідкою, з якою ще й познайомитися не встигла.

Вона спекла пиріг з яблуками та корицею в старій, але справній духовці, накрила його серветкою і сміливо попрямувала до сусідського будинку.

Пес на щастя був закритий, бо невідомо, чим би справа скінчилася. Він підстрибував, рвався до хвіртки, біля якої мужньо стояла Марина, і заливався гавканням. Нарешті господиня відчула недобре і вийшла до неї, підозріло вдивляючись у її обличчя.

– Доброго дня, Галю, – голосно сказала Марина, перекрикуй гавкіт пса.

– І тобі всього доброго, – відповіла та, взявши руки в боки. – Що треба? Говори, бо в мене там суп на плиті.

– Та я ось, пиріг спекла, хотіла вас почастувати. Візьмете? – Вона простягла смачний пиріг сусідці.

– Навіщо? – Не зрозуміла та.

– Ну, чаю поп’єте, або приходьте до мене. У мене поп’ємо, познайомимося.

– Ніколи мені шастати, – трохи пом’якшавши, сказала Галя. – Заходь давай, я чайник поставлю. Суп грибний будеш? – спитала вона по дорозі до будинку.

– Грибний буду, – охоче відгукнулася Марина.

У будинку у сусідки виявилося досить чисто, пахло і справді грибами, аж слинки потекли. Пиріг поставили на стіл, і Галя посадила Марину на високу добротну табуретку до столу. Вона розлила суп і сіла навпроти.

Ну, жіночі розмови завжди про те саме: як живеш, звідки приїхала і чому, чи є чоловік, діти і все в такому дусі. Сама Галя все життя жила тут одна після поминок батьків. Із сусідом, який із мотоциклом, майже не спілкуються.

– Я мужиків не люблю, – заявила вона. – Ось батько мій був справжній кремінь, характер, сила! Нині таких не знайти. А той, що з тобою приїжджав оглянути будинок, твій?

Довелося пояснити, що рієлтор. І нарешті Марина дочекалася запитання: “Ну і як тобі тут у нас?” Вона набрала більше повітря в груди і відповіла:

– Чудово. Повітря, ставок, природа. Дуже подобається. Адже в місті самі знаєте, асфальт навколо, навіть у парку. Я в центрі живу, і так гамірно там: і вдень і вночі все машини, машини…, – вона посміхнулася і продовжила, – а тут їм на заміну песик ваш. Теж спати не дає.

Сказала і злякано глянула на Глафіру, як та відреагує.

– Та шалений пес, знаю. Ти не звертай уваги, сусідко. А на ніч, так вже й бути, у сараї його триматиму. Домовилися?

Довелося з радістю погодитись. Галя розлила чай і нарізала запашний пиріг. Після чого Марина запропонувала:

– Наступного тижня я в місто хочу з’їздити. Може, вам привезти чогось? Щось потрібно?

Галя трохи подумала і сказала:

– Рецепт дам, пігулки привезеш від тиску. Прихоплює іноді. І ось цього, що в тебе в пирозі пахне так…

– Кориця, – підказала Марина. – Привезу, звісно.

– Я теж пекти люблю. І давай уже на ти, досить «викати». У нас на селі не прийнято.

Так відбулося це знайомство, і цієї ж ночі Марина нарешті виспалася. Гавкіт песика, що чувся із сараю, був тихим і досить рідкісним. А вранці вона вирушила у місто. Якоїсь миті Марина раптом зрозуміла, що скучила за «цивілізацією». Їй не вистачало її улюбленої ванни з лавандою.

Душ та маленький туалет у будинок колишній господар зробив. Але прийняття ванни було для Марини особливим обрядом. Захотілося прикупити якихось продуктів, сільський магазин у товарах був все ж таки обмежений. Ну і так, дрібниці: шампунь, лак для волосся. Так, до речі, і в перукарню не завадило б зайти.

На все про все в Марини пішло два дні. Побігала вона шумним містом, скуштувала його метушні. А проходячи повз ріелторську контору, вирішила в неї зазирнути. Сергій Дмитрович був на місці і, здавалося, зрадів, побачивши її.

Тут же ж підвівся зі свого робочого місця і підійшов до Марини.

– Ну як вам на новому місці? – спитав він, потискаючи її руку відразу двома долонями.

Приємний жест.

– Все добре, був дощ, дах не тече, мишок немає. Тож я задоволена.

Поговорили хвилин десять, і вона почала йти, але при цьому вловила в погляді чоловіка щось особливе, схоже на жаль. Але на пальці в нього красувалася обручка, і Марина не надала цьому погляду особливого значення. Попрощалася та й пішла.

Через день повернулася в село. Галя пригостила її пловом, подякувала за покупки і особливо за ласощі песику, жувальні кісточки.

– Він у мене до такого не звик, але дякую, що подбала. Приструняю його тепер на ніч.

І справді, песик раптом стала поводитися тихіше. Марина насолоджувалась відпочинком, щодня ходила на озеро купатися. Якось у вихідний зустріла на березі сусіда з вудкою. Привіталася, він кивнув у відповідь. А ввечері заніс їй рибу.

Хороші люди, прості, не зліі. Марина не пошкодувала, що купила цей будинок, вклалася. Яка-не-яка, а все ж інвестиція. Донька раділа за неї, обіцяла приїхати у гості. З розлученням батьків вона якось примирилася вже, хоч у душі й не схвалювала, особливо батька-зрадника.

Того вечора Марина сиділа у своєму улюбленому кріслі-гойдалці. З вікна в сутінках поблискував ставок в останніх променях, навперебій квакали жаби, що створювало якусь особливу атмосферу. Вони Марину не дратували. І раптом почула звук машини, що під’їжджала, гримнули дверцята.

– Хто б це міг бути? – тільки й встигла подумати вона, як раптом почула спочатку кроки по доріжці, а потім стукіт у двері, в які передбачливий колишній господар вставив вічко.

Марина подивилась у нього і ахнула. В світлі лампи над дверима вона впізнала… Сергія Дмитровича.

Жінка одразу відкрила, і той обережно зайшов у хату. Спочатку Марина не зрозуміла, в чому річ, він якось дивно прихилився до одвірка. Але незабаром стало ясно, що він просто… Трохи веселий…

– Що з вами? – трохи злякано запитала Марина. – Щось сталося?

– Ви мені склянку холодної води не наллєте, – попросив він і, жадібно випивши, сказав: – Погано все. Дуже погано…

Марина оторопіла від почутого.

Вона провела його у вітальню, посадила на диван і пішла заварювати каву.

А Сергій усе щось говорив, начебто виправдовувався. Вона підсунула табуретку, накрила рушником і поставила йому чашку з кавою. Сама сіла на стілець, тримаючи свою в руках.

Каву він пив обережно, погляд трохи прояснився і чоловік сказав чітко:

– Я, Марино Олексіївно, залишився зовсім один. Дружину поховав два тижні тому, син далеко живе. Дві серйозні угоди зірвав, начальниу незадоволений. Машину розбив днями.

– А на чому ж ви приїхали, та ще й у такому вигляді? – запитала Марина.

– На таксі. Водій чекає, не хвилюйтесь. Скажете, йди, я поїду. Нема проблем. Але мені просто дуже важко, а ви були такі щасливі, коли сюди прийшли, пам’ятаєте? Ось і мені захотілося…

За вікнами несамовито гавкав пес, на чужу машину, мабуть. На нього сварилася Галя, намагаючись заспокоїти. Все це заглушувало квакання жаб за вікном, а Марина дивилася на свого непроханого гості і не розуміла, що він тут робить, чому зі своїми прикростями прийшов саме до неї.

Запитала, що трапилося з дружиною. Виявилося, що вони разом не жили, просто розлучені не були. Не стало, бо серце. І все покотилося в якусь прірву, він не знає, як далі жити.

«От батько мій був справжній кремінь, характер, сила! Нині таких не знайти», – згадалися чомусь слова Галі.

Вона дивилася на Сергія Дмитровича, і їй було його шкода, щиро, по-доброму.

Він поїхав, трохи прийшовши до тями. Водій за цей час навідувався кілька разів і нарешті дочекався свого пасажира. Сергій залишив їй свій номер телефону і сказав:

– Ви, Марино Олексіївно, навіть не уявляєте, як я буду радий вашому дзвінку.

Настала зима. Життя в цьому замкнутому, маленькому маленькому світі текло спокійно і розмірено, ніби застигаючи на якийсь час. А зима дбайливо загорнула село пухнастим сніговим покривалом.

Марина була у чотирьох стінах свого улюбленого будинку. Вона поринула в атмосферу тепла та затишку, гармонії та любові до того, що оточувало її. У будинку пахло смачною їжею та ваніллю свіжоспечених булочок. За вікном гавкав на когось невгамовний пес.

А вона чекала, коли над дверима дзенькне мідний дзвіночок і зайде він, Сергій, принісши з собою усмішку, любов, свої теплі обійми.

Тоді, півтора роки тому, вона довго сумнівалася, чи дзвонити йому чи ні. А коли розповіла про свої сумніви Галі, та відповіла:

– Цього тобі, люба моя, ніхто підказати не може. Тільки своє серце слухай. Хочеш, у песика мого спитаємо? – сказала вона, ніби жартома, і голосно гукнула прямо з кухні: – Кажи, так чи ні?

І той залився дзвінким гавканням, а Галя засміялася: – Ось тобі й відповідь.

---

Тепер вони рік як разом. Цей будинок ніби звів їх, познайомив, подружив, подарував любов нарешті. Спочатку Марина просто підтримувала Сергія. На роботі в нього все поступово налагодилося, і він сказав, що вона вдихнула в нього нове життя.

А невдовзі зробив пропозицію!

На реєстрацію приїхали і її донька з чоловіком, і його син. Нова, велика родина.

Тож і в сорок п’ять років життя іноді тільки починається…