Марина ще солодко спала, як раптом задзвонив її мобільний телефон.

Жінка неохоче відкрила очі й глянула на екран. Дзвонила її свекруха.

– Ну, зараз почнеться, – подумала Марина і слухавку не взяла.

Жінка потяглася, встала з ліжка і попрямувала на кухню.

Поставивши на плиту чайник, вона пішла у ванну.

Помивши голову, почистивши зуби, вмившись, Марина повернулася на кухню…

Телефон ніби аж кипів від пропущених дзвінків і гнівних повідомлень.

Марина зробила собі каву, приготувала бутерброди й спокійно вмостилася снідати.

– Відповім потім, не буду собі апетит псувати, – подумала вона.

Свекруха не заспокоювалася. Поснідавши, Марина вирішила все ж таки відповісти, бо розмовляти з Надією Іванівною на роботі вона не збиралася, а вже через пів години їй треба було виходити з дому.

– Люба моя! І скільки мені ще чекати?! – одразу почала свекруха.

– І вам доброго ранку, Надіє Іванівно. Ви щось хотіли?

– Ти чоловіка не загубила ще? – поцікавилася свекруха.

Марина застигла від здивування.

– Ні, я Євгена не губила. Не хвилюйтеся… – нарешті сказала вона.

– Смієшся чи що? Євгенчик вже тиждень вдома не живе, а ти, отже, й не переживаєш зовсім!

– Уявіть собі, не переживаю.

– І як це розуміти?

– Все дуже просто, Надіє Іванівно. Я достеменно знаю, що ваш син живе за місцем своєї прописки, тобто, у вас. Він саме так мені й заявив, коли позачергово збирав свою дорожню сумку. Так що переживати мені нема про що…

– А якщо його у мене немає?

– А його у вас немає? Ну, що ж. Значить, вам треба писати заяву.

– Смієшся? У мене він, звісно!

– Як я й говорила.

– Повертати чоловіка додому будеш?! – запитала єхидно свекруха.ї

– Ні, цього разу не буду! – раптом сказала Марина.
– В сенсі?

– Без сенсу… Точніше, не так! Безглуздо мені Євгена повертати. Я більше не хочу його бачити!

– Ти що?! Чого це ти не хочеш? Я не зрозуміла! Та мій син…

– Ваш син – чудова людина. Я це знаю. Принаймні, ви так вважаєте.

– Саме так! І чому ти вирішила його в мене залишити?

– Надіє Іванівно, він не валіза і не рюкзак, щоб я його у вас залишала. Він – дорослий, сорокарічний мужик, і саме він вирішив, що більше не хоче зі мною жити… Я не проти, хай не живе…

– Як це? Нехай не живе? Він же, слава Богу, ще живий…

– Слава Богу! Я мала на увазі, що нехай він більше не живе зі мною. А з вами нехай живе, звісно. Я бажаю йому довгих років щасливого та безтурботного життя.

– Марино, стривай… Я не хочу з ним жити. Забирай чоловіка назад!

– Як це, Надіє Іванівно? Він же найпрекрасніший у світі син. Чому ж ви не хочете з ним жити?

– Марино, по–перше, Євген дуже охайний…
– Чудово, Надіє Іванівно. Значить, ваша квартира тепер просто сяятиме…

– Мені вже не за віком щодня мити підлогу і протирати пил.

– Це я розумію. Нехай Євген вам допоможе…

– Євгенчик працює…

– Це, звісно, так… Але вже о шостій годині вечора він зазвичай приходить додому… До сну ще багато часу, ось нехай він і наведе порядок у вашій оселі. Не бачу проблем!

– Євгенчик – чоловік! Він не повинен мити підлогу…

– Так? Ну, тоді нехай найме когось, хто до його приходу наводитиме порядок у вашій квартирі.

– Ти ж знаєш, що він не так багато заробляє!

– Знаю звісно. Але ж ви самі сказали мені недавно, що це – не проблема, можна просто підтягнути пояси… От і підтягніть з ним пояси і виділіть на прибиральницю…

– Марина! З його зарплатою не розгуляєшся. Він проїдає більше, аніж заробляє.

– Звідки вам знати про це, Надіє Іванівно? Він же ж лише тиждень у вас прожив.
– Я підрахувала! Я ж із магазинів тепер не вилізу… Мій син дуже вибагливий у їжі… Я б могла на ці гроші місяць прожити…

– А й справді! З того часу, як він у вас оселився, я дуже заощадила… Ось і ще одна причина для того, щоб я й не думала про його повернення!

– Марино, май совість!

– Надіє Іванівно, зрозумійте мене правильно… Я вашого сина з дому не виставляла… І повертати його не буду… Сама то вже точно!

– Я втомилася стояти біля газової плити, Марино. Я маю приготувати йому сніданок, обід із двох страв та вечерю… Навіщо мені все це?

– Напевно, тому що Євген – ваш син?

– Марино, але Євгенчик, якщо мені не зраджує пам’ять, ще й твій чоловік!

– Це легко виправити… Я думаю над цим!

– Ти на розлучення подала?

– А що вас дивує? Ми одружені майже двадцять років… За ці роки у нас народилося двоє дітей… Ви пам’ятаєте, напевно, про те, що у вас два онуки?

– Навіщо ти зараз про це у мене питаєш?

– Я нагадую вам про те, що мені сумувати ніколи… У вихідний повинні приїхати Петро і Павло… Так що замислюватися про те, що Євгенчик не хоче зі мною жити мені ніколи.

– От, от, Марино… Приїдуть ваші діти, студенти, між іншим… І почнуть з’ясовувати, де їхній батько… Що ти збираєшся їм говорити?

– Як що? Так чесно й скажу, що Євген знову від мене пішов пожити до вас, відпочити від сімейних обов’язків.

– Хлопчикам не можна хвилюватися.

– А наші сини і не хвилюватимуться з цього приводу. Вони вже звикли до того, що їхній батько періодично йде з дому. Ви не переживайте за них… Адже вони, коли ще вдома жили, так і говорили завжди: «Тато знову взяв відпустку від сім’ї!» Щоправда, вони давно вже натякали на те, що пора б його в безстрокову відпустку від нас відправити, а я все ніяк зважитися не могла на те, щоб більше Євгена після його «відпустки» додому не пускати… Я ж як міркувала?

– Як?

– Дітям батько потрібен. Нехай поганий, але батько.

– Ну, от, правильно ж ти все думала!

– Діти виросли, Надіє Іванівно. І за батька вашого сина не вважають. Ще б пак. Кожні три місяці він іде з дому. А коли живе зі мною, то абсолютно нічого не робить… Останні п’ять років так точно. Усі чоловічі справи він поклав на плечі Петра і Павлика. Зарплати його вистачає тільки на те, щоб його ж і прогодувати. І, як ви мені заявили, він ще й купу претензій ставить з приводу того, що сорочки його вчасно не напрасовані, пил не протертий, вечеря пізно приготована.

– Євгенчик – дуже спокійна людина…

– Не сперечаюся… Спокійним тоном, без емоцій він щовечора читав лекції мені й дітям з приводу того, що ми не відповідаємо його уявленням про ідеальну сім’ю.

– Так?

– Так! От недавно, наприклад, лежачи на дивані, він мені заявив, що знає, як зробити так, щоб наша сім’я стала дружною. Такою, як у його знайомих!

– І як же, якщо не секрет?

– Ми маємо піти в похід!

– Куди?

– У похід, Надія Іванівно!

– Взимку?

– Чесно кажучи, не питала. Можливо, він готовий і до літа почекати, поки наші сини на канікули додому приїдуть.

– А… Ну, тоді це нормально…

– Згодна з вами. Тільки ось ми з Петриком і Павликом влітку зібралися в гості до мого дядька. Давно ми у нього не були.

– І Євгена з собою візьміть!

– Не хоче Євген з нами їхати. Він дядька Миколу не любить. Втім, той відповідає йому взаємністю.

– Микола – дивна людина.

– Нормальна він людина. Хлопці його з дитинства обожнюють. І з ним якраз і в похід готові піти, і в кіно, і навіть з парашутом стрибнути. Що, до речі, вони й роблять, коли ми до дядька мого в гості їздимо… А от Євгенчик замість того, щоб з ними піти, лежить на дивані і жаліється, що нудно йому… Ну, то й навіщо ж ми його з собою повеземо?

– Мій син – не рюкзак…

– От я й говорю, що ваш син – цілком самостійна людина, яка вирішила, що більше не хоче зі мною жити. І я з ним повністю згідна. Нехай живе у вас. Ви – прекрасна мати, завжди його розумієте, ніколи не перечите… І вашої пенсії цілком вистачить на те, щоб його прогодувати у тому випадку, якщо наступного разу він від роботи втомиться і вирішить звільнитися…

– Він не посміє!
– Я б не стала на вашому місці на це сподіватися… Євген вже неодноразово скаржився мені на те, що його на роботі не цінують і не розуміють… Тож…

– Марина! Забери чоловіка назад! Я вимагаю…

Далі слухати голосіння свекрухи Марина не мала ані сил, ані бажання. Їй уже треба було виходити на роботу…

А завтра ще сини мають на вихідний приїхати, а це означає, що після роботи доведеться по магазинах бігати, та продукти закуповувати, щоб завтра з самого ранку готувати почати…

У неї в холодильнику одні легкі салатики та йогурти стоять. Краса яка! Але Петро і Павло це навряд чи оцінять… Ну, і гаразд…

Вони ж лише на два дні їдуть, а потім знову в інститут повернуться…

І знову у Марини почнеться щасливе й безтурботне життя. Як давно вона про це мріяла. І, нарешті, дочекалася.

Чудовий таки у неї майже колишній чоловік. Він так про неї подбав. Пора вже й на розлучення подавати. Далі тягнути немає сенсу!

…Увечері того ж дня Надія Іванівна розмовляла з сином.

– Євгенчику, тобі час повертатися до дружини…

– Навіщо це? – здивувався той.

– Сини ваші приїхати мають…

– Петрик з Павликом приїдуть? А мені яке діло?

– Ну, а як же ж, синку?

– Мамо, вони мене не поважають… Сміються мені в лице. А нещодавно заявили, що треба було батьком ставати раніше, коли вони ще малими були, а тепер уже пізно…

– У сенсі, синку?

– Ну, я як думав? Вони ще не виросли, їм мати потрібна, от нехай вона ними й займається. А я вже потім, коли вони підростуть, їх вихованням займуся. І ось недавно я й вирішив, що саме час. А їм, виявляється, мої поради не потрібні. У них дядько Микола є… Уявляєш?!

– Уявляю, синку. А до Маринки ж ти коли все ж таки повертатися збираєшся?

– Коли вона вибачиться, і додому мене покличе.

– Значить, ніколи. Ох, гріхи мої важкі, – зітхнула Надія Іванівна і пішла готувати вечерю собі й синові, поки він після важкого трудового дня відпочиває…

Невдовзі Євген отримав повідомлення в суд, Марина подала на розлучення. І ось тут він вирішив поговорити з дружиною, але вдома її не застав.

Вона взяла відпустку і поїхала до на море…

КІНЕЦЬ.