– Чого повернулася? – мама тримала двері і всім своїм виглядом давала зрозуміти, що не хоче впускати дочку. – Нажилася я так розумію? П’ять років не цікавилася як там мама, а тепер стоїть така з сумками.

Юля стримувала сльози, щоб не розплакатися. А хотілося. Хотілося прямо з порога сказати матері, що вона мала рацію і Микола, справді, негідник. А вона не пускає.

– Ма-а-ам.

– Що мам?

Юля раптом розізлилася і спробувала увійти до квартири.

– Тут і мій кут є, за законом мені належить.

– Бач, – Марина прибрала руку і притулилася до стіни, пропускаючи дочку, – коли йшла, не питала, чим я за твій кут платитиму.

– Мамо! – Юля скинула взуття.

Плечі дочки мимоволі здригнулися.

Мама згадала, що дочка завжди, перед тим як розплакатися, завжди так робила. Стрималася. Так хотілося обійняти, притиснути та сказати, що все позаду. Не можна. Потрібно бути суворим до останнього. Не слухає ж ніколи.

Дочка пройшла до своєї кімнати і зачинила двері.

Маму це зачепило ще більше: “Свій кут. Навіщо вона так. Ну і гаразд, нехай живе”. З моменту відходу нічого в кімнаті доньки не змінилося. Мама лише робила прибирання.

Ранок зустрів сонцем і радісним цвіріньканням. Марина відчинила вікно і вперше за довгий час вільно зітхнула. Як гора з плечей.

Юля відчинила двері до своєї кімнати і ще довго не виходила. За ранковою кавою обидві мовчали.

Мама стримувалась, а так хотіла почути, як і чим жила дочка всі ці п’ять років.

Юля вмилася, зібралася і мовчки пішла.

– Не час. Не час розмов. А коли час? – думала мати.

Не час. Так і з чоловіком сталося, виповнилося дочці вісімнадцять, школа позаду, попереду світле майбутнє, і що? Чоловік зібрав чемодан і пішов. Просто пішов, не до якоїсь там жінки, а просто пішов. І на просту розмову часу не знайшлося. За рік пішла дочка. В інституті зустріла хлопця, зібрала сумки та пішла.

Марина сиділа за кухонним столом і думала, чому це сталося з нею і навіщо. Все ж у цьому світі навіщось. А відповіді на запитання не було. Годинник на руці поспішав. Час на роботу.

Дочка так само мовчки жила у своїй кімнаті вже третій день. Марина у вітальні. Адже дуже давно вона поривалася зробити з кімнати доньки собі спальню, навіть спальний гарнітур вибрала. Стрималася. Усе сподівалася, що дочка повернеться. Усі п’ять років сподівалася. Як відчувала, що кохання у доньки не складеться. Так і сталося.

Першою розпочати розмову мама не хотіла. Переживала, щоб не відштовхнути доньку. Надто тонкою була нитка, що з’єднує їх зараз.

Юля зробила перший крок сама.

– Мамо, ти мала рацію, – тихо сказала за вечерею дочка.

– Х-х, – подумала мама, але вголос не сказала, – я так і знала!

– Він виявився негідником. Безкоштовна хатня робітниця – дуже зручний варіант для життя. Без зобов’язань, без усього, розумієш… він не збирався на мені одружитися. Йому не потрібна була дитина.

Юля мовчала, мовчала і мама. Говорити щось зараз було не доречно.

– Мені стало так самотньо. Я почала почуватися непотрібною і сказала Миколі про це. А він знаєш що… сказав, що не любить мене і якщо мене щось не влаштовує, я можу йти на всі чотири боки. Він сміявся мені в обличчя… уявляєш?

Юля відкинула голову, і плечі її здригнулися.

Марина одразу встала і підійшла до дочки. Обійняла одразу, без сумнівів та затримок. Їй так хотілося плакати в голос. І плакати з дочкою на пару. Стільки накопичилося за п’ять років.

“А я тобі казала, що всі чоловіки одного хочуть, а ти мені не вірила. Ось! Я мала рацію”, – повторювала про себе мама.

Їй так хотілося плакати від відчуття втрати. Бабусею, вона могла вже стати бабусею і колисати онука чи онучку. Слухати тихе сопіння дитини. Купувати повзунки та брязкальця.

Але Марина мовчала. Вона почала дякувати Богові, що повернув дівчинку додому. Нехай пізно, але дочка зрозуміла, зрозуміла.

– Знаєш що? – мама трохи відсторонилася від дочки, – а давай сходимо сьогодні в кіно, сто років не була ніде.

Дочка закліпала мокрими віями.

– Пізно вже.

– А нам на нічліг не проситися. У нас же є свій кут, – жартувала мама. – Добре, що ти повернулася до мене. Знай, я завжди на тебе чекаю. З добрими звістками, з поганими новинами. Я чекаю. І чекатиму завжди.