Марина вступила до університету в Києві. Мріяла ще з сьомого класу. Навчалася, готувалася. Та й батьки готувалися, бачачи, як дочка йде до своєї мрії. Гроші на навчання відкладали, раптом на бюджет не вступить, то платно доведеться. Та й на житло треба. Є у Києві тітка, але її турбувати не хочуть. Все начебто правильно.

Але Марина вступила сама. За навчання платити не треба. Знайшли квартиру невелику, ніхто не заважає. Та й Марина дівчина спокійна, хороша. Для неї навчання – найголовніше. Сама собі господиня і до навчання готуватиметься в тиші, ніхто не заважає.

Рік минув спокійно. А наступного року до того ж університету вступила її родичка, дочка двоюрідної сестри матері. Стала жити у гуртожитку. Але її мати була цим дуже незадоволена. Та й у гуртожитку на дівчинку скаржилися.

Марина та Іра раніше були тільки знайомі, бачилися дуже рідко. Жили далеко один від одного. За віком та спорідненістю начебто й сестри, але навіть подругами не були. Та й в університеті не перетиналися. Але мати Іри дізналася, що Марина вчиться, там же, де її дочка. І живе не в гуртожитку, як її донька. Зателефонувала матері Марини. Домовилися, і одного недільного ранку тітка Олена та Ірина з’явилися на порозі. Марина відчинила двері. Вона не очікувала побачити родичів так рано. Мала прийти господиня квартири, а тут вони, та ще й з валізами.

– Тітка Олена?

– Племінниця ми до тебе. Посувайся.

– А ви надовго?

– Ми вчитися. Ти так не хвилюйся. Я виїду. Тільки Ірочка залишиться. Добре, що ти є. І житло, і з навчанням допоможеш, підтягнеш її. І придивишся!!! Ти ж старша. Не перший рік тут.

– Я подзвоню мамі та господині квартири.

– Нікому не треба дзвонити. Мама знає. Чай став, снідати час. Іринка на сніданок любить млинці чи сирники. Вона у мене звикла добре харчуватися. Зрозуміло?

– Ясно. Тільки млинців нема. Сирників також.

– Ну, вона сама тобі розповість. А так вона не дуже перебирає. Їсть все.

Марина дістала батон, ковбасу. Поки грівся чай, зробила бутерброди.

– А що масла немає?

– Я не їм масла.

– Ну, тепер у тебе Іринка буде. Вона дівчинка скромна. А я продукти вам привозитиму.

Поки справа не зайшла надто далеко, Марина пішла подзвонити мамі. Вона звичайно була в курсі, але не думала, що так швидко.

– Олена з Ірою у тебе збираються жити?

– Тільки Іра. Тітка Олена налаштована рішуче. Речі вже привезли.

– Марино, вони родичі. Та й платити можна наполовину менше. Дай їй ліжко, я поговорю. І господині я також все поясню.

Тітка Олена, поговоривши з матір’ю Марини, почала розбирати сумки.

Після від’їзду тітки Олени Іра поводилася по іншому. То була зовсім нескромна дівчинка. Приходила пізно, продукти не купувала, не готувала, не прибирала за собою. Що знайшла у холодильнику – те й поїла. Розмовляти про це вона не хотіла. Марина почала готувати тільки для себе. Продуктів тітка Олена не привозила. Іра вечорами невдоволено хлопала дверцятами холодильника. А потім взагалі почала з’являтися дуже рідко. Якось Марині подзвонила тітка Олена.

– Я не скаржитимусь твоїй матері, думаю ти мене сама зрозумієш. Чому моя дочка не доїдає? Я їй щотижня висилаю гроші на продукти, а ти її не годуєш. До того ж вона щомісяця сама возить сумки з картоплею та м’ясом.

– Які гроші? Які продукти? Вона нічого не купує. Я її бачу лише раз на тиждень, а то й рідше. Вона заходить іноді. Я за квартиру з неї більше не беру. Розмовляти вона зі мною не хоче. В принципі, вона мені не заважає, але я їй у няньки не наймалася.

– Я вірю своїй дочці. Ну якщо не хочеш по-доброму, то доведеться й матері про тебе розповісти.

Але мама Марини все знала. Дочка їй постійно розповідала про свої успіхи та родичку. І коли Олена зателефонувала їй, та вже була готова відповісти.

– Якщо тобі не подобається, як улаштована дочка, то знайди їй житло сама. Вас ніхто не кликав та не запрошував. А краще сама подивися, як вона живе.

Вранці в суботу пролунав дзвінок у двері.

– Нагулялися, тепер спите до обіду, – почала вона з порога.

– Тітко Олена, сім ранку. Який обід? Що трапилося?

– Дочка моя де? Дочко, виходь маму зустрічати.

– Вона рідко тут буває. Я ж вам це давно казала.

– Та що ти мене обманюєш? Це ти її випроводила, щоб розважатись. Ану пусти.

Олена обійшла всю квартиру, на балкон визирнула. Нікого, крім Марини, не було. Марина вже поставила чайник.

– А де Іра?

– Я не знаю. Вона мені не повідомляє. А ви їй зателефонуйте. Вона вам скаже, що вдома. Тобто тут.

Олена зателефонувала. Телефон доньки довго не відповідав, а потім Іра почала обурюватись, що мама так рано дзвонить.

– Мамо, ну де мені бути. Звичайно, я вдома. Давай бувай, Маринку розбудиш своїми сварками. І гроші мені знову потрібні. Продукти дуже дорогі, а Марина нічого не купує. Тільки я її й годую. Усі продукти вже з’їли.

– Зараз же додому!

– Мамо, ти що?

– Я тобі покажу мамо, я тобі покажу що. Швидко сюди! Ми з Мариною чай п’ємо.

Олена сиділа засмучена. Звідки їй знати подробиці.

– Марино, ти мене вибач. Насварилася. Там продукти. Треба у холодильник все.

– Не треба. Зараз Іра прийде і розберемося куди продукти. Може, вона з собою візьме.

– Куди?

Іра прийшла за годину, і не одна. Молодий чоловік, високий і худий, заявив, що вони вирішили одружитися. Тоді Олена почала сваритися на дочку про навчання, освіту та інше.

– Мамо, не сварися. Я вагітна. І я вже місяць як не вчуся.

Олені стало зле.

– І де ви живете?

– Коли де.

– Як це?

– Ну, його батьки проти. Він же студент. Зараз кімнату винаймаємо. Ти ж мені на продукти гроші надсилаєш.

– Грошей більше не буде! Продуктів теж! Додому поїдеш.

– А як же Павло?

– Ах, Павло! Батько!

– Мама!

– Якщо любить – приїде до нас. А ні, то на аліменти подаси.

Мати та дочка довго з’ясовували стосунки. Молода людина вирішила тихо піти. Марина теж пішла до кімнати. Слухати їхні розбирання не було сенсу.

Олена поїхала. Дочку вона забрала із собою.

– Марино, пробач мені і цю не розумну. Не ображайся. Я там тобі продукти залишила, їж. Не везти все назад. Тобі одній надовго вистачить. Не вивчиться таки моя дочка, – сумно сказала вона. – Хотіла щоб донька освіту здобула, а вона… А ти вчись. Ти молодець.

Тітка Олена іноді приїжджала у справах. Завжди заходила до Марини. А Марина їздила до неї у гості. Розповідали новини, привозили невеликі подарунки. Вони дуже потоваришували. Олена розповідала про свого онука. Її Іра поїхала, дитину залишила їй і поїхала.

– Ось чому вона не така, як ти? На весілля запросиш?

– Запрошу. Тільки мені ще треба вчитися.

– Вчися.

Як багато родичів яких хочеться відправити подалі. Їх відправляєш, а вони знову повертаються. Але бувають інші. Хороші родичі.

КІНЕЦЬ.