Марина приїхала в рідне місто. Десять років там не була. Жінка вирішила зайти в гості до свого друга Миколи. Вони дружили ще в юності… Був вечір, коли Марина зайшла на подвірʼя. У вікні Миколи було світло, якесь тьмяне порівняно з іншими вікнами. Штори були розсунуті, на підвіконні стояла якась квітка. Марина піднялася на третій поверх і подзвонила у дзвінок. – Ви до кого? – запитав чоловік, відчинивши двері. – До Миколи, я Марина… – почала було жінка, але двері вже відкрилися. Марина глянула на того, хто вийшов на поріг, і застигла від несподіванки

 

Марина завжди любила Миколу, з самого дитинства. Тоді вони жили в одному будинку й навчалися в одній школі, тільки він на два роки старший.

Дитячі ігри на подвірʼї і взимку, і влітку. Поїздки на дачу разом, бо батьки дружили. Як же ж було весело, і як непомітно промайнуло і закінчилося дитинство!

Микола завжди був її лицарем і захисником.

А ось Славко навпаки ходив за Мариною хвостиком.

То шоколадну цукерку покладе в руку, то малюнок подарує неодмінно з трояндою.

Микола і тут був напоготові і відваджував Славка на правах старшого.

Ось наприклад, прийшла Марина в магазин, її відправили по молоко і кефір.

Купила все і тут згадала, що вдома хліб закінчується, а грошей не вистачає. Мама забула, мабуть, про хліб.

І раптом Микола підходить звідкись, питає, що Марина тут стоїть. Дізнавшись про проблему, одразу купує батон, бере в неї з рук пакет і проводжає до під’їзду.

– А ти навіщо в магазин приходив? – запитує Марина.

– Та хотів води купити, на тренування йду. Гаразд, візьму з дому…

І пішов у свій під’їзд. Треба ж собі води не купив, а їй на хліб витратився. Хіба ж не лицар?

На дачі вони грали у бадмінтон. Марина у рожевих штанях і футболці, а Микола у білих шортах і без футболки.

Засмаглий, м’язи так і грають на руках.

Але це чомусь бентежить Марину. Вона ляскає комара в нього на спині і приносить футболку.

– Вдягнися, кусаються ж, – каже вона, і Микола слухняно одягає футболку, від якої пахне так приємно, що Марині хочеться ще раз вдихнути цей аромат, але вона швидко відходить від Миколи.

Їй чотирнадцять, йому шістнадцять на той час уже.

Потім вони біжать купатися, Марина зашпорталася. Микола садить її на пеньок, дмухає на коліна і каже:

– Ходімо швидше у воду, там змиєш, а вдома помажемо чимось.

Вони плескаються в річці. Від Миколи їй летять райдужні бризки, Марина сміється, вивертається, втікає від нього. Але він її наздоганяє і каже:

– Не запливай далеко. Я за тебе відповідаю.

І вона повертає назад…

…Прекрасний час, про нього Марина завжди згадує з особливою теплотою. І все через Миколу. Його присутність у її житті тоді здавалася непорушною і само собою зрозумілою. А потім він поїхав…

Після школи батьки відправили його вчитися у інше місто. В останній день перед від’їздом вони гуляли допізна. Того вечора він її вперше поцілував. Обійняв за плечі і поцілував у щічку.

– Гарна ти дівчина, Марино, – сказав він їй. – Шкода розлучатися. Але я приїжджатиму на канікули. Будеш мене чекати?

Вона кивала у відповідь, усміхалася, а на душі сум. Вона відчувала, що вони назавжди прощаються.

Марина йшла поруч у своїй гарній спідниці, яка не прикривала її худенькі дівочі коліна.

Потім вони роз’їхалися: Микола на навчання, а Марина з батьками в інше місто, де батько отримав солідну посаду, велику квартиру, і в них почалося нове життя.

Так Микола загубився, залишившись тільки у дитячих спогадах…

…Марина повернулася у рідне місто через десять років. Приїхала просто так, за покликом душі.

Цього разу у них із чоловіком відпустка не збіглася, а їхати на море вона одна не захотіла. Син залишився з батьком, а її потягло у рідні краї.

Подвір’я було все в зелені. Новий дитячий майданчик, на якому гралися діти під наглядом бабусь.

Нікого з жінок вона не впізнала, спитати посоромилася. Стоїть під деревом і дивиться на вікна Миколи. Гардини щільно закриті, чи він удома?

З тремтінням у колінах Марина піднялася на третій поверх, натиснула кнопку дзвінка, але їй ніхто не відкрив. Натомість сусідка визирнула з квартири навпроти. Її Марина теж не впізнала, раніше тут жила літня пара.

– Когось шукаєте? – запитала вона підозріло.

– Так, я до Миколи. Вони ж тут живуть?

– До Миколи? Він тут живе, так. Тільки нема його, з вудкою бачила зранку. На рибалку, мабуть, подався. А ви хто така?

Марина коротко пояснила, подруга дитинства, мовляв, і швидко спустилася вниз.

Зустрілися вони лише на третій день після першого візиту. Марина переживала за цю зустріч, не знаючи, що від неї чекати. Живе один, схоже. Отже, батьків не стало. А він що ж, неодружений, чи що?

Усі ці питання хвилювали її, тож свій візит вона відтягувала. Але нарешті наважилася. Не дарма ж вона приїхала сюди, оселилася в готелі, вже обійшла все місто, знайомі місця, була біля школи. Залишилася тільки зустріч з Миколою.

Спустився вечір, коли Марина зайшла на подвірʼя. У його вікні було світло, трохи тьмяне в порівнянні з іншими вікнами.

Штори розсунуті, на підвіконні якась квітка, яку вперше вона не помітила. Знову піднялася на третій поверх, подзвонила у двері.

– Ви до кого? – запитав чоловік, відчинивши двері.

Голос знайомий, а обличчя погано проглядалося.

– До Миколи. Я Марина… – почала було жінка, як раптом двері відчинилися, не давши їй закінчити.

Марина глянула на того, хто вийшов на поріг, і застигла від несподіванки.

Вона побачила його, точніше, зрозуміла, що це Микола, хоча на вулиці не впізнала б.

Виглядав її колишній мʼяко кажучи не дуже. Худий, зарослий, сутулий.

Марина розгубилася.

– Ну чого стоїш, заходь давай, – сказав Микола і відступив.

У квартирі пахло пилом і смаженою рибою. Тьмяні лампочки створювали атмосферу незатишного житла та занедбаності.

Старі меблі ще з тих часів, абияк поклеєні шпалери на стінах, на підлозі старий килим, весь у витоптаних дірах.

Микола посадив гостю на продавлений диван і натягнув сорочку поверх синьої майки.

– Ну розповідай. Навіщо завітала, Марино? – запитав він і закурив дешеву цигарку, підійшовши до кватирки.

– Та просто так. Вирішила ось місто дитинства та юності відвідати. Десять років не була, цікаво стало.

– А що тут цікавого? В куди краще місце грошей забракло з’їздити? – спитав він із сарказмом.

Марина промовчала, але в неї виникло єдине бажання – піти. І вона підвелася.

– Та годі тобі. Куди зібралася? Зараз поставлю чайник. Про себе розкажи. Як живеш, чим дихаєш?

– Може, ти про себе розповіси? Де батьки? І що взагалі з тобою сталося, Миколо?!

Він мовчки вийшов з кімнати, і вирушив на кухню. Там гримів посудом, мабуть, готував чай, і нарешті покликав її.

– Ходи, почаюємо. Кави нема. Зате ось, цукерки й печиво.

Марина не відмовилася, посоромилася, хоч чаю їй зовсім не хотілося. Але їй не терпілося дізнатися, що ж сталося з її колишнім другом, чому він так опустився, постарів, змінився.

З гарного хлопця перетворився на чоловіка, схожого на бездомного.

– Я втрапив в халепу, Марино, і велику. І знаєш через що? Через рибу, хочеш вір, хочеш ні.

Вона не вірила, їй здавалося, що Микола верзе якусь маячню.

Спочатку він заслаб і серйозно. Батьки забрали його додому, довго лікували. Інститут він закінчував заочно.

Ледь отримав диплом, але роботи знайти не міг довго. Два роки пропрацював на будівництві, але здоров’я знову почало підводити.

Але він пристрастився до риболовлі. І якось улов виявився чудовим! З чим він і прийшов додому на радощах.

Вони з матір’ю перечистили всю рибу, дещо вона посмажила, юшку зварила, решту в морозилку поклала.

Хороший був улов. А пізно ввечері, вже після вечері, вона попросила його винести відро зі сміттям.

Микола лежав на дивані, дивився якусь передачу і відмовлявся.

– Завтра вранці перед роботою винесу, – сказав він.

– Так запах же ж, Миколо. Ну що тобі важко, чи що?

Він все ж таки додивився передачу, потім узяв відро і вирушив на вулицю. На цьому його спокійне життя закінчилося…

Біля самих сміттєвих контейнерів уже о першій годині ночі під тьмяним ліхтарем була сварка.

Двоє чоловіків щось хотіли від жінки.

Микола не розгубився, підбіг і спробував допомогти…

– Не стало його, одним словом. А довести нічого не зміг, ні свідків, ні тієї жінки. От і отримав по повній…

Вийшов раніше, але поки був там, мама з татом пішли один за одним… Спершу вона, потім він.

Повернувся в порожню квартиру, добре хоч не забрали.

Марина розплакалася. Ця історія їй здалася настільки неймовірно несправедливою, що вона не могла впоратися ні зі своїми почуттями, ні з емоціями.

Красень Микола, лицар її дитинства сидів перед нею іншою людиною, у якої життя, здавалося, скінчилося.

А могло бути й щасливим, і вдалим, якби він… Точніше, якби його мати не наполягла на виносі цього сміття…

Одне прохання, один крок – і життя зіпсовано. За що йому така доля? За що?!

– Ти хоч не гульбаниш? – запитала Марина. – Де працюєш?

– Всяке буває. А працюю сторожем. У робочий день ніколи не гульбаню. Сьогодні ось хотів, а тут ти прийшла. Будеш? У мене є біленька.

– Ні, Миколо, дякую… Піду я, пізно вже…

Він її не затримував. Провів до дверей і сказав на прощання:

– А я тебе завжди згадував. Ти ж закохана в мене була дівчиною, га? Була б ти поряд тоді, я гори звернув би. Себе б витягнув з цього всього. А так… Заради кого старатися? Життя зіпсовано, ні і грець із ним. Ну бувай. Будеш у нас знову, заходь…

Марина записала його номер телефону і пішла з важким серцем.

І все ж таки вона не залишала Миколу, дзвонила йому, хоч раз на тиждень, але обов’язково.

Незабаром його голос став впевненішим, він сказав, що знайшов роботу, повернувся на будівництво.

Гульбанити зовсім полишив, зайнявся спортом.

А ще через рік на весілля запросив. Марина ледве вмовила чоловіка поїхати разом. Він довго відмовлявся, але, знаючи всю цю історію вирішив все ж підтримати дружину.

Миколу було не впізнати! Здоровіший став, погарнішав. В очах іскри з’явились.

Поруч із ним жінка, чимось схожа на його маму, якою Марина запам’ятала її.

Привітна, хазяйська. Бухгалтеркою працює. Вони запропонували Марині з чоловіком у них пожити, але ті все ж віддали перевагу готелю.

Весілля в кафе було скромним. Кілька людей було запрошено: троє з його роботи, її батьки і Марина з чоловіком.

Але стіл був хороший, і закуски, і гаряче смачне, й ігристе під десерт.

Марина була щаслива, що зміг, зміг Микола підбадьоритися, взяти себе в руки, вибратися. У добротному чорному костюмі з краваткою, у лакованих черевиках.

І Надія його з зачіскою, у довгій сукні із золотавим відливом. Ну, прямо казкова пара!

А Микола відвів Марину вбік і сказав:

– Спасибі тобі. Твоя поява тоді таку бурю в мені сколихнула! І вирішив я, що маю право стати людиною знову. На згадку про батьків, про наше дитинство, про тебе. Одним словом, витягнув я себе. Тебе зустрів і…

Марина обійняла його за плечі. Від нього знову пахло чимось приємним, як від тієї футболки у дитинстві. Вона поцілувала його в щоку й сказала:

– Тримайся, Микольцю. У тебе тепер життя тільки починається, і Надія твоя чудова, і я не залишу тебе. Дружитимемо сім’ями!

Так і вийшло. Зідзвонювалися часто.

Надія від розмов не відмовлялася, а потім і донечку крихітну їй почали показувати на екрані.

Мариною назвали.

І як же ж Марина раділа за них, за їхню родину, за Миколу.

Все можна подолати у житті, був би стимул і бажання.

Микола зміг, і Марина була щаслива в глибині душі.

Недаремно її того року так тягнуло на батьківщину! Ох, не даремно!

КІНЕЦЬ.