Посварилася з братом, бо його хитра дружина вирішила зробити з мене безкоштовну няньку для їхньої дитини. Посварились і бог з ним, не шкода абсолютно, якщо брат тепер у рот дружині заглядає і своєю головою думати відмовляється, то мені з ним і спілкуватися нема про що. Тільки маму шкода, вона завжди засмучується, коли ми сваримося.

Дружина брата Марина мені спочатку сподобалася. Мила така була, неконфліктна, непогана співрозмовниця. Але чим краще я її впізнавала, тим гірше ставала моя думка про неї. Панночка ця дуже любить плітки та інтриги. А ще бреше без сорому, тому я з нею свого часу спілкування згорнула і розвертати назад не збиралася.

Два роки тому у брата з дружиною з’явився син, мій племінник. На той момент ми з Мариною вже не спілкувалися, була пара неприємних моментів, після яких я вважала за краще триматися на відстані. Тим більше коли зрозуміла, що у брата щодо дружини відключається критичне мислення. Марина для нього завжди має рацію.

З братом я спілкувалася окремо від його дружини й стосунки у нас були непогані. Тому я була в курсі, що з грошима справи у них не дуже. Три роки тому наша мама продала квартиру бабусі та поділила між нами з братом ці гроші. Я взяла в іпотеку однокімнатну квартиру, а брат із Мариною отримали ще якусь допомогу від її батьків і взяли відразу двокімнатну.

Наразі і я, і брат сплачуємо іпотеку, але в брата ще й дружина з дитиною, та й платіж вищий. Тому йому доводиться складніше. Я йому співчувала, але допомогти нічим не могла.

Нещодавно Марині запропонували вийти на роботу, але була певна проблема – треба було кудись діти дитину. Садок поки не дали, наша мама на пенсії, але в неї інвалідність, і стан здоров’я не такий, щоб залишати з нею дитину, а у Марини батьки ще працюють.

Було вирішено, що для дитини братимуть няню. Погодилася якась бабуся, яка була знайомою батьків Марини. Я пораділа, що братові стане легше у фінансовому плані, та й забула про цю історію, поки одного чудового ранку не пролунав дзвінок від Марини.

– Слухай, виручай дуже прошу! У нас нянька захворіла, а в мене сьогодні просто жах, важлива нарада на роботі, ми проєкт захищаємо. Якщо мене не буде, то все, потрібно шукати нове місце роботи, – мало не плакала в трубку Марина. – На тебе остання надія!

– Привозь, – зітхнула я. Як би я не ставилася до Марини, але вона дружина мого брата, а їхня дитина — мій племінник.

Я працюю віддалено, тож проблем із відпорошенням у мене не було. Хоча працювати, коли в тебе маленька дитина на руках, однаково складно.

Марина прилетіла вся розпатлана, швидко сунула мені в руки дитину, сумку з усіма потрібними речами, на бігу подякувала і втекла. Я ще раз зітхнула і почала розважати племінника.

День пролетів швидко, бо я розривалася між комп’ютером та дитиною. Спокійно попрацювати я змогла, коли поклала його спати по обіді. Увечері я вже хвилини рахувала до приходу Марини.

Вона прийшла з тортиком, подякувала і запитала, чи не зможу я ще й завтра виручити їх.

– Я вже почала шукати нову няню, але це справа така, довга. Адже не віддаси дитину будь-кому, правильно? – говорила Марина, а в мене в душу закрадалося погане передчуття. Але я погодилася ще день посидіти з племінником.

День розтягнувся на тиждень, а нянька ніяк не знаходилася. Я зрозуміла, що не знайдеться, бо навіщо, якщо тут є безкоштовний варіант, який не відмовляє. Цю хибну практику я вирішила припинити. У п’ятницю я сказала Марині, що це був останній день моєї допомоги, більше вони поки що на мене не можуть розраховувати. Марина погодилась, сказала ще раз дякую і пішла.

А в понеділок знову вранці пролунав дзвінок у двері. Я одразу відкривати не стала, бо припускала, хто там може бути. І я не помилилась. Там була Марина з дитиною. Двері я вирішила не відчиняти, вдавши, що мене просто немає вдома.

Дружина брата била і дзвонила у двері, дзвонивши мені й на телефон, але я не піддавалася. Хвилин за двадцять вона пішла, а я полегшено видихнула. Терпіти це було важко.

Вдень мені зателефонував незадоволений брат.

– Ну, і як це розуміти? Тебе допомогти попросили, а ти так Марину підставила, – з місця у кар’єр почав наїжджати на мене він. – Їй довелося відпрошуватись, а на роботі за це по голівці не погладять. А що завтра робити?

– Поняття не маю, що вам із вашою дитиною робити, – щиро відповіла я. – Я Марину ще минулого тижня попередила, що лавочка прикривається.

Брат на секунду розгубився, але потім видав, що так все одно не робиться. Ну, матиму на увазі, що жодна добра справа не залишається безкарною. А ввечері мені зателефонувала Марина, яка стала вмовляти мене ще тиждень їх виручати.

– Ну ти все одно цілий день вдома сидиш! Яка тобі різниця? – вигукнула вона.

– Так і ти попросися на віддаленні попрацювати, подивишся, як легко працювати з дитиною на руках.

Потім слухавку перехопив брат, почав вимовляти, що я зовсім не хочу увійти в їхнє становище. Мовляв, я маю можливість посидіти з племінником, щоб Марина могла попрацювати, а я вередую.

Послала я це продумане сімейство лісом. І рибку їм з’їсти, і кісточкою не подавитись. Марині працювати треба, а мені не треба. Те, що вони за няню не хочуть платити, це зрозуміло. Але я тут до чого? Наче мені роботою дорожити не треба й іпотеку платити теж не треба. Молодці такі, такому нахабству повчитись у них треба.

А брат вже мамі бідуватись встиг, яка я погана, як я їх підвела. І вистачило нахабства ще таке сказати – я їх підвела. Просто хтось від жадібності зовсім осліп.

КІНЕЦЬ.