Як же ж Микита її кохав… Стояв під вікнами пізніми вечорами, тішився, якщо вдавалося побачити її силует.

Вона здавалася йому неприступною та недосяжною.

Його розчулювала її тендітність. І він шаленів від ніжності й кохання.

На шкільному новорічному вечорі Микита запросив її потанцювати.

Христина була нижчою за нього, танцювати з нею було незручно.

Він тремтів, лоб спітнів. Він не міг впоратися з хвилюванням і соромився, розуміючи, що вона це відчуває.

Коли музика затихла, Микита відсторонився від Христини і, нарешті, зміг видихнув.

Його дивувало, чому інші хлопці не закохані у неї.

Сашкові, наприклад, подобалася висока Світлана з довгими сильними ногами.

Коли Світлана бігала по стадіону на уроках фізкультури, на голову височіючи над іншими дівчатами, її волосся, зав’язане у хвостик високо на потилиці, маятником метався з боку в бік.

Для Микити ідеалом жіночої краси була тендітна Христина. Вона була його мрією…

Мама Микити не поділяла пристрасті сина до цієї дівчинки.

Симпатична, але квола якась. Вона поділилася з батьком своїми побоюваннями.

-Із цим треба щось робити. Потрібно відвернути його від цієї Христі. Не пара вона йому. Не зрозуміло, що в неї в голові.

Якась неземна, надто тендітна. Яка з неї дружина та хазяйка? Вмов його поїхати вчитися в інше місто. Аби подалі від неї…

Батько підтримав, поговорив із сином по-чоловічому.

Сказав, що у тому місті більше можливостей, після інституту на нього чекає велике майбутнє.

Що вони готові навіть сплачувати за навчання, якщо він не вступить на бюджет. І Микита погодився.

Над ліжком у гуртожитку він почепив фотографію Христини, збільшену із загального знімку класу.

Але Христина залишилася вдома, а Микита був ще дуже молодий. Він набирався чоловічого досвіду, зустрічався з дівчатами, а образ тендітної однокласниці зберігав у своїй пам’яті та у снах.

Потім він зустрів Марину. Микиту не трясло від дотику до неї, голова залишалася ясною. Вони розуміли один одного з півслова. З нею було легко й надійно. І образ Христини відсунувся на задвірки пам’яті…

Після закінчення інституту Микита одружився з Мариною і залишився в тому місті. Мама раділа вибору сина. Все ж краще, аніж ця незрозуміла Христина.

Через рік у Микити з Мариною народилася донька Софійка. Микита просто обожнював маленьку.

А Христина далі залишилася мрією із давньої шкільної юності…

…Марина приготувала смачнющу грибну юшку. Микита гарненько повечеряв і сів на диван перед телевізором.

Раптом на тумбочці задзвонив його телефон. Микита взяв слухавку.

-Батько заслаб… – почувся в телефоні тихий голос матері. – Будуть класти його. Приїжджай…

Софійка трошки заслабла, і Марина з донькою залишилися вдома. Та й не до них там буде.

Микита швидко зібрався і в той же вечір помчав у рідне місто один.

Місто проводжало його вогким дощем, а рідне місто зустріло сонячною теплою погодою та золотим листопадом. Батько тримався, переживанням не піддавався.

Процедури пройшли успішно. Мама цілими днями чергувала біля батька, і Микиту було залишено самому собі. Все минулося, і йому можна було повертатися додому, до своїх дівчаток, як він називав дружину та доньку.

З лікарні Микита йшов додому пішки. Переживання за батька відпустили, настрій покращав. Ішов, шарудячи жовтим листям під ногами, вдихаючи свіже повітря з неповторним запахом осені.

Попереду зупинилася молода жінка. Вона нахилилася до дитини, щось поправила. Микита придивився до неї і застиг від несподіванки.

Серце радісно стрепенулося, впізнало її швидше, аніж Микита.

-Привіт, – сказав він, підійшовши.

Христина випросталася, впізнала його, посміхнулась. Микита розглядав знайоме вузьке обличчя з тонкою прозорою шкірою, той самий відсторонений сумний погляд.

-Привіт. До батьків приїхав? У відпустку? – запитала Христя.

-Батько у лікарні.

-Щось серйозне? – в очах Христини зʼявилося переживання.

-Вже все добре. А ти як? Твій? – він кивнув на коляску.

-Моя.

У тому, як вона відповіла, Микита відразу вгадав, що вона незаміжня.

Стало так шкода її, що йому захотілося взяти її вузьке обличчя в долоні і поцілувати на вулиці. Він проводжав її додому, розпитував про однокласників. Розповів про себе, не дочекавшись її запитань. Допоміг занести дитину у під’їзд. Христина жила там же. Батьки залишили їй квартиру і переїхали у село, де мали будинок.

-Заходь якось, – сказала вона на прощання.

Микита подумав, що міг би зараз піднятися до неї, але промовчав. Як і раніше, вона була для нього недоступною. Не міг він просто напроситися до неї на чай.

Вранці вони з мамою знову поїхали у лікарню. Батько виглядав набагато краще, навіть жартував. Мама залишилася з ним, а Микита купив букет троянд і поїхав до Христини. Вона не здивувалася, тільки попросила не галасувати, донька спала.

-Їсти хочеш? Чи чаю? – запропонувала вона на кухні, ставлячи квіти у вазу.

-Нічого не хочу. Мама так вже годує…

Близькість Христини на маленькій кухні дуже хвилювала. Микита знову, як і раніше, відчував трепет і ніжність. Христина поставила вазу із квітами на стіл. Обличчя її опинилося дуже близько.

Він не витримав, нахилився і доторкнувся до неї губами. Христина на мить застигла, а потім розвернулася до нього, обвила тонкими руками його шию і притиснулася, немов тростинка до потужного стовбура дерева. Він легко підняв її і посадив на край столу.

З кімнати почувся плач дитини. Христина відштовхнула Микиту, зістрибнула зі столу й побігла до доньки.

Микита труснув головою. Він зробив глибокий вдих і вийшов з кухні. Христина стояла посеред кімнати з маленькою донькою на руках. В очах дівчинки ще блищали сльози.

-Я піду, – сказав Микита хрипко.

Христина кивнула і з донькою на руках вийшла в коридор провести його. Він уже відчинив двері, коли почув тихий голос за спиною:

-Вона рано лягає і спить спокійно. Приходь після десятої.

Микита різко озирнувся, ніби не дочув. Христина дивилася з якимось розпачем та надією.

Він ішов по вулиці і намагався розібратися у своїх почуттях. Якби він почув це багато років тому, то стрибав би з радості.

А тепер він розумів, що його життя не залишиться незмінним, якщо він піде до неї ввечері. І навіщо? Зараз він докоряв собі за свою нестримність.

Якби не дочка, вона б була з ним. А раніше здавалася йому неприступною. Чи тільки для нього вона була такою? Микита згадав Марину. З нею все зрозуміло, легко і просто.

Вдома Микита прийняв душ і випив кави. У голові прояснилося, наслання зникло.

Він вирішив, що нікуди не піде, та й що скаже мамі. Й відразу починав сумніватися у своїй рішучості, варто було згадати погляд Христини, сповнений відчайдушної надії.

Прийшла втомлена мама, розповіла, що батько добре поїв, що йому краще.

-І, дякувати Богу, поживе ще. Так що ти можеш їхати до дружини та доньки. У тебе робота, своїх справ повно. Вибач, що паніку підняла, зірвала тебе до нас.

Ось так зважилися всі його сумніви. Микита поїхав у ніч. Перед від’їздом забіг до лікарні попрощатися із батьком.

Подарував у прийомному медсестрі коробку цукерок, і вона провела його до палати. Батько виглядав бадьорим та спокійним.

-Вже їдеш? – запитав він.

-Так. Робота чекає. І Софійка слаба. Марині дзвонив, сказала, що температура нарешті спала.

-А чого нам не сказав? Навіщо кинув їх там самих? Ех, мати таке підняла, – засмутився батько.

-Зате вас побачив. Мама дуже хвилювалася за тебе. У мене поїзд за годину. Ми приїдемо разом, коли тебе з випишуть, – пообіцяв Микита й поцілував батька на прощання.

Лежачи на полиці в купе вагона, Микита уявив, як Христина поклала доньку спати, як стоїть біля вікна і вдивляється в темряву двору, чекає на нього, щоб відкрити двері, попередивши дзвінок.

-Це не зрада, – умовляв він себе. – Це не я був там, на кухні, а той закоханий хлопчик, який млів від виду, від запаху та тендітності Христини. А я люблю Маринку й Соню…

Думки його переключилися на дружину й доньку. Незабаром він заснув під стукіт коліс і погойдування вагона.

Рано-вранці він приїхав додому. Марина вже встала і готувала кашу Софійці. Не чекала на нього так рано, зраділа. Потім прокинулася донька і кинулась до нього на руки з криком:

-Татусю!

Він обійняв її, вдихнув рідний дитячий запах і щасливо посміхнувся.

-Мій дім, моя сім’я, де на мене чекають, де мені раді. Все просто і зрозуміло, – подумав Микита.

На новорічні канікули всі троє приїхали до батьків. Коли гуляли, зустріли Христину з донькою. Микита трохи відстав від Марини з Софійкою, привітав Христину зі святами й пішов наздоганяти своїх дівчаток.

Зараз він не розумів, чому так кохав Христину, що так і ній зачепило його?

Він жалкував за свою нестримність восени, і радів, що не зрадив свою сім’ю…

А Христина залишиться в пам’яті світлим образом першого кохання, якому не судилося повторитися…

КІНЕЦЬ.