Марина засміялася крізь сльози. Смішно, вона ніколи б і не подумала, що литиме сльози через те, що пропало три картоплини. Може, підморожені були, може, одразу купила такі, але результат один – у відро для сміття. І краще викинути на смітник, сходити, інакше запах розійдеться по всій квартирі.

Марина зачинила дверцята шафи, де лежали овочі, і сіла на табуретку, опустивши руки. Три картоплини, вона відклала минулого тижня на суп. Грошей до наступної виплати дитячих треба було чекати ще днів сім, щонайменше, і жінка все підрахувала. Розподілила продукти так, щоб вистачило на перше та друге. Андрійко їв добре, тому і їй, молодій матусі, теж треба було харчуватися щонайменше тричі на день.

Три місяці тому вагітна Марина разом із чоловіком поїхали у місто. В Сергія там була невелика квартирка на околиці.

Тітка Марини була проти цього шлюбу. Але дівчина не послухала. Зібралася Марина і поїхала з Сергієм народжувати сина у місті.

І сталося все швидко. Швидко розписалися, швидко пролетів місяць, дещо купили з чоловіком до народження дитини. Швидко, особливо не вивчаючи асортимент, довго не розглядаючи, і з’явилися в маленькій квартирці: ліжечко, підгузки на перший час, одяг, та інше по дрібниці. І душа раділа від радості і щастям світилися очі.

Але одного вечора Сергій не повернувся з роботи додому. Чоловік підробляв у таксі. Марині повідомили, що коли він вже повертався додому з ним сталася біда.

Марина провела в останню путь чоловіка. І того ж вечора вона поїхала на швидкій до пологового будинку. А повернулася Марина вже до порожньої квартири з сином.

Гроші закінчувалися, треба було ухвалювати якесь рішення.

Молода мама розуміла, що з немовлям на руках вона не зможе працювати, вирішила подзвонити тітці.

Дзвінок тітці не дав нічого. Вона мов кам’яна стіна, холодно і байдуже відповіла в трубку:

«А я тобі казала…»

І Марина почала вирішувати все сама. Гроші текли крізь пальці. Документи видавалися скрізь із неймовірною затримкою. Скрізь треба було чекати на встановлений законом термін. Коли залишилося зовсім небагато готівки, вона зрозуміла, що настав час щось вирішувати, щоб не залишитися голодним. Меню було складено, продукти закуплені, залишалося тільки дотримуватися плану. А тут ця картопля підвела.

Андрійко прокинувся, почав відкривати рота і морщитись, набираючись сил заплакати. Марина почула метушню, швидко витерла сльози та підійшла до сина.

– Ходімо, погуляємо та викинемо сміття! – усміхнулася вона синові і почала його годувати.

Спускаючись сходами, Марина звернула увагу на чоловіка, який піднімається з сіткою картоплі.

– Вибачте, а ви тут живете? – звернулася вона до незнайомого чоловіка.

– Тут, на п’ятому.

– А я на третьому, у сорок сьомій. Скажіть, а ви не могли б мені позичити три картоплини, я повернула б через тиждень.

– Три? – здивувався чоловік.

– Та мені на суп, моя пропала, ось пішла викидати, – раптом Марина почервоніла, показуючи в докази пакет. – Вибачте, дарма…

– Нічого страшного… Зачекайте, то в сорок сьомий Сергій живе.

– Так, жив, я поховала його. Я Марина, дружина.

– Не знав, не знав. Я додому сітку занесу, відсиплю вам картоплі, а потім буду спускатися, зайду.

– Добре дякую вам! – зраділа Марина.

– Уявляєш, дружину Сергія зараз зустрів, картоплі попросила позичити? – Ігоря у дверях зустріла дружина.

– Ти чув про Сергія? – з хвилюванням спитала Ніна.

– Так, вона мені щойно сказала.

– Бідолашна, дитина тільки народила. Що попросила? – перепитала дружина.

– Три картоплини.

– Три?

– Так, я теж здивувався, може, в магазин не може сходити, а може грошей немає.

– Скоріше грошей, Ігоре, уявляєш скільки витрат було. Давай і картоплі і крупи покладу, занеси.

– Так, давай, звичайно.

Сусідка з майданчика, що зайшла на хвилинку до Ніни, теж кивнула.

– І я зберу щось, треба допомогти дівчинці, раптом, як і у Сергія, родичів немає.

Ігор простяг Марині пакет.

– Тут і картопля, і так трохи крупи.

– Що ви, не треба, і картоплю віддам.

– Ні! Не треба чого ти, не чужі люди, сусіди! Ми не збідніємо, якщо що треба, не соромся, приходь. Я Ігор, із п’ятдесят першої.

Марині було ніяково.

За п’ять хвилин у двері подзвонили. Марина відчинила.

– Я це. Антоніна Олександрівна, із п’ятого поверху. Візьми олію ось, борошно, цукор, бери, – сусідка поставила все біля порога, не чекаючи, коли Марина з Андрійком на руках щось зробить чи скаже. — А треба посидіти з дитиною, то не роздумуй, принось, я завжди вдома. П’ятдесят третя квартира.

Марина і рота не встигла відкрити, тільки й вигукнула сусідці, що піднімається до себе: – «Дякую!»

І помчала чутка по району, і довго ще приходили люди, зовсім не знайомі Марині, приносили продукти, дитячий і дорослий одяг, підгузки. Марині вже було ніяково. Але вона всім усміхалася і не хотіла образити відмовою.

А якось увечері прийшла молода жінка.

Марина відчинила двері. Жінка була в старому пальті, старенькій шапці, а в руці у неї був пакет із трьома картоплинами.

– Візьми! Тобі потрібніше, мені про тебе двірник наш розповів.

Марина посміхнулася і запросила жінку увійти.

Виявилося, що Ольга сама в тяжкому становищі, але повз чуже лихо не пройшла. Поділилася.

Марина відчинила шафу і показала їй запаси.

– Мені вже стільки принесли, що я сама готова допомагати іншим. Дякую тобі. Потрібні підгузки?

– Потрібні, – опустила очі у підлогу Ольга.

– Ну і добре, – сказала Марина. – Ти мені три картоплини, а я тобі підгузки. Тримай.

Добро часто в малому: в теплому слові, в посмішці, в простій дії, що не потребує зусиль. Але ця частинка доброти може не просто обігріти чи нагодувати, вона здатна врятувати комусь життя.

КІНЕЦЬ.