Марина останнім часом ходила сумна, посміхалася рідко. Куточки губ опустилися, у рота залягли сумні складки. Не могла відкинути сумніви, перестати накручувати себе.

З недавніх пір Вадим став затримуватися часто на роботі, у вихідні теж йшов з дому під різними приводами. А вона сиділа вдома і чекала, кусаючи губи і нервуючи.

-Може, я придумую все? Але раніше чомусь не затримувався. Чому він без мене скрізь ходить? – задавала вона собі нескінченні питання.

Осінь з холодними вітрами, косими дощами і ранніми сутінками додавала туги. Вдома холодно і самотньо.

Вадима дратували підозри дружини. Але жіноче серце не обдуриш. У суботу він поїхав мити машину, ще з якихось справах. Марина вирішила пройтися по торговому центру, змінити обновку для підняття настрою.

Важке, сіре небо нависало над містом, того й гляди почнеться дощ. Пішки вона пройшла до торгового центру. Повільно ходила від магазину до магазину, розглядаючи, прицінюючись, але приміряти і вибирати не хотілося.

Виходячи з ювелірного відділу, вона зіткнулася з дівчиною в яскраво-жовтому пальто. У тієї з рук випав телефон і зі стуком упав на плитки підлоги. Обидві разом ахнули і нахилилися за ним.

Марина вибачалася, заклопотано питала, чи не розбився. Дівчина перевірила, телефон працював, скло вціліло. Марина, не знаючи як загладити свою провину і незграбність, зробила комплімент її яскравого кольору сонця пальто і вишуканому аромату парфумів.

-Так пахнуть тільки дорогі жінки, – прийшло їй на думку.

-Та що ви. Парфуми звичайні, – посміхаючись від задоволення, сказала дівчина в жовтому пальто і сказала назву.

Марина спробувала повторити її про себе, щоб запам’ятати, але вона тут же вилетіла їй з голови.

-Ходімо в парфумерний, я покажу вам ці парфуми, – несподівано запропонувала дівчина.

Марина не встигла відмовитися, попленталася слідом, відчуваючи себе непоказною поруч з блондинкою в жовтому пальто.

-Треба ж було мені сказати про парфуми. Як я буду виглядати в старому пальті і з дорогими парфумами. Смішно, – думала вона, дивлячись в жовту спину дівчини.

А та вже входила в магазинчик, пахнучий різними ароматами.

-Мене Лєра звуть, – сказала дівчина, озирнувшись.

Марина назвала себе.

І навіщо йду? – про себе подумала вона.

Блондинка вже йшла вздовж стелажів з парфумами.

-Ось, – зупинилася Лєра і взяла з однією з полиць відкритий пузатий флакон з рожевим вмістом.

Вона бризнула на хустку з флакона, помахала нею перед обличчям і простягнула Марині.

Марина вдихнула приємний запах і від задоволення прикрила очі.

-І не такі вже дорогі, – говорила в цей час Лєра.

Марина відкрила очі і подивилася на цінник.

-Дійсно.

-А ось ці мені теж подобаються. Але вони більше для літа підійдуть, – Лєра простягнула Марині наступний пробник.

Щось смутно знайоме спливло в пам’яті, невловиме і вислизаюче. Серце відгукнулося тривожної тугою, наче його тягнуть за ниточку кудись назад, щось там таке було, що пахне ось так же.

-Ні. Я, мабуть, куплю ваші парфуми. Ми навряд чи ще колись зустрінемося, не страшно, якщо я буду пахнути, так само, – Марина кисло посміхнулася.

Та щось засіло їй в голові – ні згадати, ні відігнати.

-Я рада, що допомогла. Приємно було познайомитись. Мені потрібно дещо то купити своєму хлопцеві. У нього день народження через кілька днів, – Лєра хотіла вже піти, але Марина несподівано для самої себе зупинила її.

-А хочете, допоможу з подарунком? Що ви хотіли подивитися, запонки? Може, краще сорочку і краватку? У нього які очі? Який розмір? – квапливо питала Марина.

Лєра на мить задумалася, потім посміхнулася.

-Хороша ідея. У нього сірі очі, він високий, великий, а розмір… Я не знаю. – Розгублено знизала плечима Лєра.

Марина застигла від здогадки. Занадто багато збігів.

-Сірі очі, великий, високий. Хлопцем назвала, значить, молодий. День народження скоро. І запах…

З далекого куточка спогадів сплив літній ранок. Вона завантажувала білизну в пральну машину. Від сорочки Вадима війнуло ледь помітним запахом парфумів. Саме тих, які Лєра запропонувала понюхати, сказавши, що вони підходять для літа… Якимось дивом він застряг в пам’яті. Вадим став затримуватися вечорами якраз тоді.

-Занадто багато збігів…

Ледве змогла приховати неприязнь до дівчини в жовтому пальто. Вона не помітила, як увійшла в магазинчик, в якому тиждень тому купила чоловікові сорочку і краватку.

-Ось. Думаю, розмір підійде і колір до очей. А краватка… – Марина вдала, що вибирає, взяла темно сіру в рідкісну тонку смужку під колір сорочки.

-Так! Це те що треба. Велике спасибі!.. Дівчино! – Лєра покликала продавчиню в залі.

Марина зрозуміла, що з неї вистачить. Якщо вона зараз залишиться, то видасть себе, наговорить зайвого або влаштує скандал, виставить себе на посміховисько. Вона розвернулася і швидко пішла до виходу, поки Лєра розмовляла з продавчинею. Вона бігла по торговому центру, зачіпаючи проходячих повз людей.

Перед самим виходом побачила краєм ока щось жовте. Зупинилася перед манекеном з жовтим шарфом. Як в маренні, нічого не розуміючи, вона моментально купила шарф і побігла додому. Холодний дрібний дощ трохи остудив її. Пішла повільніше, намагаючись віддихатися.

-Що я роблю? Придумала все, накрутила себе. Треба було спитати, як звуть її хлопця. Сказала б, – лаяла себе Марина по дорозі. – Ні. Таких збігів не буває…

Рішення прийшло саме собою, немов хтось підсунув, вклав в її голову думку, що треба зробити.

-Ото сміху буде. Він зрозуміє, що я здогадалася. Цікаво, як викручуватися буде.

Марина потягнула на себе ручку скляних дверей салону-перукарні і записалася на ранок п’ятниці, якраз в день народження Вадима.

Все складалося вдало. Гостей вирішили не запрошувати. Вадим проставиться на роботі, а ввечері посидять удвох в затишній домашній обстановці.

Цілий день на роботі в п’ятницю Марина ходила збуджена, немов день народження був не у чоловіка, а в неї. Після салону всі робили компліменти її новій стрижці і кольору волосся. Вона немов помолодшала, посвіжішала.

-Ще б схуднути, – думала вона, згадуючи струнку Лєру. Чоловіки і жінки оглядалися, коли вона проходила по коридору офісу, залишаючи за собою шлейф карколомного аромату.

Вдома накрила стіл, приготувала м’ясо, ігристе. Одягла темно-коричневу спідницю, бежеву блузку і на шию пов’язала яскраво-жовтий шарфик. На стілець поставила подарунковий пакет, в якому лежала блакитна сорочка і сіра в смужку краватка.

Коли в дверях заскреготав замок, Марина ледве заспокоїла хвилювання, видихнула і вийшла в коридор. Вадим чіпляв довге чорне пальто на вішалку, коли побачив… Він сіпнувся. Його обличчя витягнулося, погляд заметушився в сум’ятті від волосся дружини, постриженого до плечей і під колір піску на морському березі і жовтого яскравого шарфа на шиї…

-З днем народження! – Марина підійшла, підвелася навшпиньки і поцілувала в губи, відчувши, як напружилося його тіло.

-Впізнав парфуми, – з гіркотою подумала вона.

-Ти… Зробила нову зачіску? – сказав Вадим, дивлячись розгублено на дружину.

-Подобається? – Марина невинно посміхнулася. – Мий руки і пішли до столу, там тебе чекає ще сюрприз, – багатообіцяюче сказала вона.

Вадима не було досить довго. Коли вийшов з ванної, Марина помітила, що він прийшов до тями, заспокоївся.

-Ти маєш гарний вигляд. Тобі личить, хоча раніше теж було непогано, – зробив він комплемент, сідаючи навпроти дружини.

-Я покладу м’ясо. Мені здається, воно сьогодні особливо вдалося. – Марина підвелася і поклала на тарілки соковиті шматки і трохи легкого салату.

-Дорогий Вадим. Я дуже тебе любила. Мені здавалося, що зради ніколи не встануть між нами. Почекай, – зупинила вона, помітивши, що він хоче зупинити її. – Тепер у тебе два комплекти однакових сорочок: вдома і у Лєри. Зручно, чи не так? Я не буду помічати чужих парфумів на твоїй сорочці. А ти, швидше за все, не будеш бачити різниці між нами.

-Як ти… – видихнув він.

-Випадково. Але випадковості не випадкові. Правда? – вона встала. – А мені ти простив би зраду? – вона говорила крізь сльози, яким не давала виходу всі ці дні. – Я не хочу з’ясовувати стосунків. Зроби, нарешті, свій вибір. – Марина вийшла в коридор.

Вадим здригнувся, коли грюкнули вхідні двері. Він очікував криків, істерики, але не такого. Сидів за столом, не доторкнувшись до м’яса, підперши голову руками. Потім ходив по кімнаті з кутка в куток.

Про що він думав? Чоловіків тягне до нового, збуджуючого пристрасть і цікавість. Але з часом все нове стає звичним, пристрасть проходить. І що? Повертатися? Можна, якщо на той час місце не займе хтось інший. Або робити новий забіг на коротку дистанцію.

Вадим вийшов в коридор, дістав з кишені пальто телефон. Довгі гудки. Хотів натиснути відбій, коли гудки припинилися.

-Марина. Я зробив вибір. – Вадим завагався. Трубка мовчала. – Пробач мене і повертайся. Ти де?

-Я тут, – почулося з-за дверей.

Ключ повернувся в замку, і Марина в накинутому на плечі пальто, яскраво жовтому шарфі, оповита карколомним ароматом парфумів зробила крок в квартиру…

КІНЕЦЬ.