Марина повернулася з дачі після вихідних. Вона була якась похмура і мовчазна. Її чоловік Андрій намагався запитати, що не так, але Марина мовчала… Пройшло пару днів. Марина прийшла з роботи раніше. Вона присіла навпроти чоловіка ​​на кухні й опустила погляд. – Андрійку, я йду від тебе, ти вже вибач… – раптом сказала Марина і густо почервоніла. – У якому сенсі? – не зрозумів Андрій. – Піду речі зберу, – Марина різко встала і попрямувала до дверей. – Стривай, Марино! – вигукнув здивований чоловік. – Я ж сказала, що йду від тебе! – голос Марини ставав роздратованим. – Назавжди! – Ти що таке говориш?! – Андрій не розумів, що це робиться.

Дружина часто говорила про чоловіків своїх знайомих – сивина мовляв, у бороду, і втрачають контроль.

Андрій Васильович ніяк не міг зрозуміти таких чоловіків.

Він сам прожив з Мариною тридцять років, і навіть таку думку допустити не міг, щоб піти кудись від неї.

Або вихований він так був, що поки шлюб не офіційний, можна і подумати, і вибрати, а як тільки ви одружилися, то вже ні-ні.

А може просто приводу в Андрія не було подивитися в чужий бік?

Ну а найголовніше – не зміг би він залишити сина без батька. Це завжди Андрій вважав святим.

Та й на дружину гріх було скаржитися – вдома завжди чисто й затишно, на балконі цілий рік квіти пахли, готувала як у ресторані, всю сім’ю одягала з голочки, чоловіка без уваги не залишала надовго.

Ну, а що ще чоловікові треба?!

І вже про що Андрій ніколи навіть думки не міг допустити, це про те, що Марина вчинить так, як ті самі, про кого вона говорила – «біс у ребро».

Хоч бороди сивої в неї й не було, а от біс поплутав так, що й ухилитися від такого не змогла.

Дім спорожнів, похолов, наче він поховав рідну людину.

Андрій вмить залишився самотнім і непристосованим до такої самотності.

Син жив уже давно зі своєю родиною. Андрій із Мариною подбали заздалегідь – купили йому будинок, щоб було, куди привести дружину.

Тепер син сам дбав про майбутнє своїх дітей.

Поки онуки були маленькими, їх часто привозили до бабусі й дідуся, а тепер вони трохи підросли, у них інші інтереси з’явилися, і проводити час на дачі чи в міській квартирі їм зовсім стало нецікаво.

Андрій з Мариною думали колись, що коли вийдуть на пенсію, почнуть подорожувати, більше часу один одному присвячувати, але їхнім мріям не судилося здійснитися.

Марина якось прийшла додому в дуже поганому настрої.

Питання чоловіка ігнорувала, вечерю готувати не стала, запропонувавши Андрію самому зварити собі вареники, а потім сказала на одному подиху:

– Я на вихідні з Галею їду до неї на дачу, вирішили відпочити трохи, та й попліткувати нам треба…

І пішла спати у вітальню.

Вона так робила, коли турбувала голова, чи хотіла почитати довше.

Андрій був здивований – вони зазвичай разом їздили на дачу до Галі, але тоді вона теж із чоловіком була.

А рік тому Олега не стало і Галя не хотіла ні з ким спілкуватися.

Марина з Андрієм їздили кілька разів за літо на цю дачу, щоб траву покосити, а за садом стежити не було кому.

І ось, мабуть, Галя вирішила повертатися до життя. Андрій подумав, що він там і справді буде зайвим.

Нехай сестри разом проведуть час, наговоряться вдосталь, і він заперечувати не став, списавши настрій Марини на втому, адже останні пів року вона працювала, як то кажуть, на знос.

У їхню фірму прийшов новий молодий керівник і став робити перестановки, змушуючи звільнятися за власним бажанням старих працівників і приймаючи на їх місця молодших та амбітніших.

Але Марина трималася з останніх сил, чи ж це жарти – до пенсії рукою подати. Хіба знайде вона ще таке місце?!

Повернувшись із дачі після вихідних, Марина не тільки не повеселішала, на що розраховував Андрій, вона замкнулася в собі ще більше. На запитання чоловіка відповідала невпопад, була занурена у свої якісь турботи, дім закинула, а через пару днів прийшла з роботи раніше і, присівши навпроти чоловіка, коли він пив чай ​​на кухні, опустила погляд і почала говорити чужим якимось голосом.

– Андрійку, я йду від тебе, ти вибач… – Марина схлипнула і густо почервоніла.

– У якому сенсі? – не зрозумів Андрій і простягнув долоню, щоб накрити нею руку дружини, але вона забрала руку і почала смикати поясок.

– Піду речі зберу, – Марина різко встала і попрямувала до дверей, а Андрій сидів, не розуміючи, що відбувається.

– Стривай, Марино, я не зрозумів! Ти що, до Галі зібралася їхати?!

Таке вже було. Коли Галя овдовіла, Марина жила в неї кілька тижнів, підтримувала, переживала одну сестру залишати.

Можливо, і зараз у Галі нервови сталися чи занедужала?

– Я ж сказала, що йду від тебе! – голос Марини ставав роздратованим. – Назавжди! Ми розлучаємося, Андрію.

– Як це? Ти що таке говориш?

Андрій скочив з-за столу і взяв Марину за руку.

– Відчепися, – сказала дружина, блиснувши очима. – Ти мені ніхто з цього моменту.

– Почекай, – Андрій підняв руки у примирливому жесті, – Давай поговоримо. Марино, це ж жарт, так? Яке розлучення? Ми стільки років у злагоді прожили. Ну куди ти зібралася?

– У злагоді? – щоки Марини знову почервоніли. – Та ти про що?! Я жила з тобою всі ці роки, а мріяла про інше. Намагалася видимість показувати, щоб ти не здогадався…

– Навіщо? – ледь чутно запитав Андрій. – Хіба тебе хтось тримав? Все було взаємно. Нашій родині всі друзі заздрили. Син у нас такий гарний…

– Син?! – гірко посміхнулася Марина. – Це не твій син. В мене виходу не було. Нерозумна наївна була, закохалася в сина багатих батьків, а вони заборонила йому одружуватися зі мною, відправили його вчитися за кордон.

І що мені було робити? Дитину від коханого народити дуже хотіла.

А тут ти, от і вирішила так.

Все думала, що він повернеться і піду до нього. А йому батьки знайшли дружину. Так і прижилась у тебе. Зручно було – ти невинний, сина прийняв, полюбив. Мені більше й не треба було. Тільки заради цього жила з тобою, а серце була з ним.

Андрій стояв, не в силах поворухнутися.

Здавалося, він тепер так і залишиться стояти на цьому місці, від правди, яка лилася на нього потоком.

А Марина тільки розігрівалася від його мовчання.

– Ось і зараз. Стоїш, мовчиш! У цьому ти весь і мені неприємно від того, що ти слова різкого сказати не можеш.

– Навіщо мені щось казати? – запитав Андрій, і подивився в очі дружині. – Ти ж вирішила все, а я тебе не триматиму. Звинувачувати теж. Бог усім суддя. Сподіваюся, ти й справді будеш щаслива.

– Не сумнівайся! У нього дружини нещодавно не стало, ось він і знайшов мене, теж забути мене не міг. Андрію, ну ти ж зрозумій… – нотка провини все ж таки прослизнула в її голосі.

– Та я вже все зрозумів, – Андрій схопив з вішалки куртку і вискочив з квартири.

Швидким кроком дійшов до гаража, а там, сівши у крісло, опустив обличчя на долоні і розплакався. Як колись у дитинстві, коли мати одного разу принесла додому іграшку, про яку він мріяв, але не дала йому, сказавши, що це подарунок для сина її подруги, до якого вони запрошені на день народження.

Він тоді теж довго плакав, бо коли сам просив у матері цю іграшку, вона сказала, що немає грошей, дорого, а для чужого сина, гроші, значить, є…

Але навіть не це було найприкріше – не те, що Марина брехала йому все життя.

Найприкрішим було усвідомлення, що бумеранг наздогнав його через стільки років…

…Андрій повернувся думками в той час, коли він дружив із сусідською дівчинкою Валечкою.

Він навіть думав, що закоханий у неї, що вони разом будуть завжди, що одружиться з нею.

Але несподівано в його життя увірвалася Марина, як свіжий вітер – легкий і прохолодний, але приємний до мурашок на шкірі.

Вона була іншою, досконалою протилежністю Валі, і Андрій сам не помітив, як опинився з нею.

Потім почав уникати зустрічі з Валею, від Марини теж ховався якийсь час.

Він розумів, що щось тут не так, але нічого не міг із собою вдіяти.

Його тягло до Марини – такої гарної, сміливої, але коли про Валю думав, серце тріпотіло.

І, як бути, він просто не знав.

І тільки коли Марина зустріла його біля офісу, де він працював у той час, і одразу сказала про вагітність, відповідь прийшла негайно – він просто повинен одружитися з нею!

Того ж вечора він зайшов до Валентини і, ховаючи погляд, сказав, що між ними нічого вже не може бути, він покохав іншу і просив зрозуміти, пробачити й забути…

Навіть зараз його серце тріпотіло. Коли він згадував, як вона бігла за ним сходами, як просила не кидати її, не йти, подумати добре.

Як казала, що всім серцем його любить, що буде найвірнішою дружиною, що він колись пошкодує, адже вона любити його так сильно як більше ніхто ніколи не зможе…

Але він пішов і навіть не втішив дівчину, побоявшись, що не витримає, пообіцяє те, чого не повинен обіцяти.

Валя тоді поїхала з міста, мама її з Андрієм тепер навіть не віталася, а згодом теж переїхала.

Потім Андрій дізнався від спільних знайомих, що Валя повернулася, живе з мамою в іншому районі, особисте життя не влаштувала.

І тільки за десять років вона зуміла вийти заміж. Андрій сподівався, що це не його вина в тому, що Валечка так довго була самотньою.

Він багато разів хотів з нею зустрітися, поговорити, попросити ще раз пробачення, порозумітися по-людськи, але не наважився.

Та й навіщо їй душу бентежити зайвий раз? А зараз він сам себе картав за те, що так все сталося…

Ні, він з Мариною почував себе ніби й щасливим, але того тепла, тих почуттів, добрих слів, зізнань, що дарувала Валентина, від Марини він не бачив ніколи.

Валя мала рацію – тільки вона одна його любила його щиро і чесно. Ну що ж, так йому й треба, сам винен у своїй долі, йому і жити тепер з цим.

Повернувся додому Андрій глибокої ночі. Марини вже не було, на столі лежала записка:

«Ключі залишу, як заберу всі речі. На розлучення подам сама».

Андрій пройшовся по кімнатах, взяв у руки фотографію сина й гірко зітхнув.

Звісно, ​​він любив Віталія і навряд чи змінить ставлення до нього зараз, а от як син на новину відреагує?

Раптом він визнає справжнього батька, а від Андрія відмовиться?

Як онуки?

Невже судилося йому бути на старості на самоті?

Так і не витримати можна, адже він не звик бути один.

Дзвонити Віталію Андрій боявся, але той сам приїхав через кілька днів.

Попри всі побоювання Віталій сказав, що Андрій завжди залишиться для нього єдиним батьком, а з тією людиною він, якщо й стане колись спілкуватися, то виключно як з новим чоловіком матері.

Він підтримав батька, просив не впадати у відчай, пообіцяв, що відвідуватиме.

Але після цього минуло три місяці, а він навіть не подзвонив жодного разу.

Андрій тепер все частіше згадував про Валентину. Як вона?

Чи змогла вона полюбити чоловіка так, як колись любила Андрія?

А що, як вона, як і Марина, жила з одним, а думала про того, хто її зрадив?

Андрію дуже хотілося б цього, але він докоряв собі за ці думки. Самозакоханий!

Він так погано вчинив, а тепер, коли сам опинився на такому самому місці, раптом прозрів.

Це було неправильно.

Він переконував себе, як мантру повторював, що повинен перестати про це думати, але думки самі вишиковувалися в мрії, без його волі.

І одного разу він не витримав, подзвонив старому приятелю, який був у курсі всього, що стосувалося колишніх знайомих.

– Петре, а ти про Валю щось знаєш? – зупинив його Андрій, втомившись слухати про всіх, про кого знати йому було зовсім не цікаво.

– А-а-а! – посміхнувся Петро. – Ну так би одразу й сказав, що Валею цікавишся. Років зо два тому вона овдовіла…

У Андрія серце тьохнуло від цієї новини.

“А що, якщо це його шанс?!».

Але він одразу відкинув цю думку, засоромившись.

– Так, – продовжив Петро. – Діти у неї – син і донька. Начебто навіть онука вже є. Я нещодавно її бачив. Така пані! Красуня і виглядає молодшою ​​за свої роки.

– А ти не знаєш, де вона живе? – запитав той і замовк.

«От же ж нерозумний!»

– Знаю. На Вітряній. У її будинку ще супермаркет. Другий під’їзд, вона виходила звідти і сказала, що живе там. Я випадково її зустрів, в справах був у тому районі. Ну, звісно, поверх і квартиру не скажу, у гості не заходив, але якщо захочеш, то знайдеш!

Петро знову засміявся, а Андрій був у думках вже дуже далеко…

…Не одразу він наважився поїхати в той район. Минуло пів року після розмови з Петром і весь цей час Андрій не знаходив спокою.

Син не дзвонив, Марина забрала всі речі, розлучення оформили.

Але це залишалося осторонь. Він думав постійно про Валю. Згадував, як вони бігали в яблуневий сад, як уперше поцілувалися під квітучою яблунею, як ніжно вона шепотіла йому на вушко слова зізнання.

Андрій дочекався дня, коли зазвичай розносять квитанції і вирушив до того будинку, який вказав Петро.

Потрапити в п’ятий під’їзд виявилося нескладно – хтось підклав цеглинку під двері, мабуть, щоб провітрити.

Андрій пройшов до поштових скриньок і взявся по черзі виймати з кожної квитанції.

Зупинившись на одній з ім’ям Валентина Степанівна, він застиг на мить і, опустивши квитанцію назад, поспішив піти, запам’ятавши номер квартири.

Він довго тинявся поблизу будинку, збираючись з думками, вигадуючи різні слова.

А потім, відкинувши роздуми, зайшов у квіткову крамницю і повернувся знову до п’ятого під’їзду з букетом рожевих лілій.

Він піднявся на потрібний поверх без сумнівів, а от у квартиру подзвонити довго не міг наважитися.

Він постійно піднімав руку, знову опускав, навіть спускався кілька разів на кілька поверхів, знову повертався.

Що він тільки не відчув за ці хвилини – і сором, і жаль, і радість, і смуток, і передчуття довгоочікуваного щастя.

І, нарешті, зібравшись з духом, натиснув на кнопку і відчув, як тріпоче його серце.

Валентина Степанівна відкрила двері і здивовано подивилась у його обличчя.

Роки змінили їх обох, але він одразу впізнав у цій цікавій пані колишню Валечку.

– Андрію! – сплеснула жінка руками і приклала долоню до обличчя. – Якими вітрами?! Скільки років! Ну, проходь, не на порозі ж стояти!

Андрій бачив, яка вона схвильована і рада, і вогник надії почав теплитися всередині.

Вони довго сиділи за чаєм, розмовляли про життя.

– Валю, пробач мені, будь ласка, за все, – сказав Андрій.

– Та облиш, Андрію, – Валя махнула рукою. – Що було, те минулося. Звичайно, багато років мені було дуже важко. Все чекала, сподівалася на диво. Думала, що життя втрачене, і я вже ніколи не подивлюся на інших. Але в моєму житті з’явилася людина, яка почала обережно шукати шлях до мого серця.

Валентина помовчала, важко зітхнувши, і Андрій зрозумів, що туга ця в її зітханні була не про любов до нього, а про її чоловіка.

Його серце стрепенулося.

Валя продовжила, легенько посміхнувшись.

– Я Віктору відразу розповіла про тебе, що навряд чи в мене вийде тебе забути. Він погодився чекати. І поступово йому якось вдалося розтопити той лід, який сковував мене зсередини.

Я зрозуміла, що все не просто так трапляється, і що саме з ним я зможу бути щасливою.

Валентина знову зітхнула, але тепер її очі сяяли щастям.

– За весь час чоловік жодного разу не дав мені сумніватися, що я зробила правильний вибір. Він допоміг забути тебе. Допоміг знову покохати…

Поступово розмову перевели на спогади про спільних знайомих, про те, як змінилося місто й життя загалом.

Андрій із глибокою гіркотою відзначив, що всі розмови вона зводила до спогадів про чоловіка.

На стіні був його портрет, на комоді стояла фотографія, на якій вони з Валею – усміхнені і щасливі.

Все в цьому будинку дихало пам’яттю про нього.

За весь час спілкування у Андрія так і не повернувся язик запропонувати Валентині почати все спочатку, як він планував перед приходом сюди.

Вона, немов читаючи його думки, на прощання сказала:

– Андрію, ти пробач, але Віктор був для мене найдорожчим чоловіком, і ніхто мені його не замінить. Прощавай. Нехай у тебе все налагодиться…

…Андрій Васильович повільно йшов рідним містом, розмірковуючи про те, як би могло скластися його життя, якби він не зрадив свою Валечку.

Але тепер уже пізно було мріяти про це.

Кожен будує власне життя зі своєї волі і шкодувати про втрачені можливості немає сенсу…