— Ні, ви тільки уявіть собі, вона отримала у спадок величезну кімнату в гуртожитку, але продовжує жити з нами, — скаржилася Галина подругам на свекруху.

— А ми з чоловіком та моїм сином від першого шлюбу, через неї змушені тулитися у трьох кімнатах, і це при тому, що квартира чотирикімнатна. — А ти казала їй, щоб переїжджала?

— Звичайно. Але вона, бачите, цю кімнату здає. Їй це, бачите, допомагає бути незалежною. — А ти є власницею в їхній квартирі? — Як дружина власника – так. — А твій син? — Ну, він же мій син. Значить також. — Ну і що ти робиш, щоб вигнати стару?

— О-о-о, багато чого. По-перше, змусила її купити собі холодильник, по-друге, на кухні їй життя не даю, те саме у ванній, по-третє, постійно нацьковую на неї чоловіка.

— А твій чоловік тебе слухає? — Хай тільки спробує не слухати… Рік терпіла Марина Петрівна знущання невістки, не бажаючи руй нувати сім’ю сина. Але всякому терпінню приходить кінець. Жінка переїхала до кімнати у гуртожитку, а за три дні зателефонувала синові.

— Я, як власник половини квартири, пропоную тобі викупити мою частку. — Мамо, але я не маю таких грошей. — За законом, я мала попередити тебе, я це зробила.

За тиждень я даю оголошення в газету. Два місяці приходили покупці, дивилися на квартиру. І нарешті знайшлася покупниця. Марина Петрівна спеціально її підібрала.

Навіть трохи скинула ціну, щоб не проґавити такого клієнта. Тамара, струнка, пекуча брюнетка, з осиною талією, влаштувала Галині «солодке» життя.

Щодня влаштовує тій сkандали через ванну, через туалет, через кухню. Та ще ходить ледь одягнена перед її чоловіком і зводить очі. А Марина Петрівна на виручені гроші придбала велику однокімнатну квартиру, відремонтувала, обставила, переїхала туди, а кімнату в гуртожитку здає та отримує додатковий дохід.

КІНЕЦЬ.