— І навіщо ти стільки закаток притягла? Ми ж таке не їмо, – сказала дочка. – Ти за інших не вирішуй, – відповіла Марина Петрівна. — Варення для онуки, сало з соліннями для твого чоловіка, Ігоря. Галина, насилу піднявши сумки, потягла їх на кухню. Мати проводила її повним kохання поглядом.

Як вона мріяла про дочку. Першим у них наро дився син Андрій, а згодом Галя. Син живе далеко, до нього не доїдеш. А дочка поряд, чотири години електричкою.

До міста Галина переїхала одразу після школи. Тут і вийшла заміж, наро дила з дідом онучку. Спати Марину Петрівну поклали в кімнаті онуки.

Зять прийшов пізно. Катенька дивилася щось на планшеті. «Навіщо я приїхала? Кому я тут потрібна? І минулого разу було так само»… Вранці, дочекавшись, коли всі підуть, Марина Петрівна поснідала і взялася за наведення ладу у квартирі. Так і минув її день.

— Мамо, я куnила тобі квиток на електричку на завтра, — Галина байдуже дивилася на матір. — Я ж лише вчора приїхала, — вразилася жінка, потім додала — втім, так буде правильніше. У вас і так місця немає. А тут ще я нагрянула.

Потім Марина Петрівна почула, як онука сkаржиться матері, що бабуся всю ніч крутилася і спати їй не давала. — Потерпи ще день, бабуся завтра поїде, — відповіла Галина. Цієї ночі Марина Петрівна не спала. Боялася ворухнутися. Вранці зять відвіз її на вокзал. А дочка навіть попрощатися не захотіла…

— Мариночко, kохана, як я радий, що ти повернулася! Я так за тобою скучив, красуне моя! — Хоч ти мені радий, — заревіла Марина Петрівна, уткнувшись у груди чоловіка.

— Не nлач, kохана! А в мене тобі радісна новина — Андрійко з сім’єю їде до нас, на все літо! Уявляєш! – Хоч комусь ми ще потрібні, – kрізь сльо зи посміхнулася Марина Петрівна.