Марина смикала пухкими пальцями серветку. Жінці здавалося, що всі відвідувачі кафе бачать її занепокоєння, відчувають хвилювання.

Марина звела очі і подивилася в зал. Але всі відвідувачі були зайняті собою.

– Каву чи чай будете? – молоденька офіціантка поставила на стіл склянку води і приготувалася записувати замовлення.

– Ні, дякую, я чекаю на батька.

Дівчина засмутилася та пішла. А Марина видихнула. Зі своїм батьком вона не бачилася років десять вже, а то й більше. Роки ніхто не рахував, та й не намагався. Кожен має своє життя. Марині було вісімнадцять, коли вона поїхала з свого містечка, щоб будувати своє життя у великому місті. Дзвонила батькам, відправляла листівки, але відвідувати не поспішала та й до себе не кликала. Мати рідко була у дочки. А за три роки батьки розлучилися. Батько розміняв отриману ним квартиру на дві однокімнатні, розташовані в сусідніх будинках, та подарував дочці та дружині.

Матері не стало два роки тому.

Слова ніяк не йшли на думку. Потрібно було зібратися та розповісти все. Але як?

– Привіт!

Марина підвела голову.

Перед нею стояв батько. Все та ж сама підтягнута постать, ті ж сірі гарні очі. Лише трохи сивини в скронях, та більше зморшок на обличчі – от і вся відмінність. Роки йшли на користь цьому чоловікові у суворому темно-синьому костюмі.

Батько сів за столик і глянув на неї відкрито і з радістю, так що стало зрозуміло – він радий.

Марина намагалася посміхнутися.

– Ти набрала трохи, я навіть відразу не впізнав тебе.

Жінка знову натягла посмішку.

– Вічний стрес, – знизала плечима Марина.

Повнота Марині не личила. Зараз дочка стала більше схожою на матір. І в цій сірій кофті та спідниці, з відрослим корінням фарбованого волосся, наче молода Юлія, але не вона. Колишній дружині зайва вагу пасувала, надавала затишну нотку, відчуття турботи та теплоти. Марина ж межу приємності переступила.

– Навіщо ти мене покликала? Про що поговорити?

Марина відвернулася.

– Хотіла побачитись.

– І все?

Тут Марина захвилювалася. Раніше з нею батько завжди був терплячий, але з іншими … Вона чудово знала, що якщо завдання виконано, то батько приступить до іншого, тобто встане і піде, і вона не скаже те, що так давно носила у собі.

– І ще дещо.

Марина застигла з серветкою в руках.

– Мама перед тим, як її не стало, розповіла мені таємницю, яка обтяжувала її все життя. Вона стосується всіх нас. Тебе, її та мене.

Батько стиснув губи, не міняючись в обличчі, так, що заходили жовна.

– Мама вийшла за тебе заміж, будучи вагітною мною, я не твоя дочка. Тату, пробач її!

– Прізвище і по-батькові моє, я забирав тебе з пологового будинку, ти росла на моїх очах, я тебе виховував, вчив – значить моя, – розклав батько все по поличках. – Решта не має значення.

– Формально так. Але я зрозуміла, що хочу розповісти тобі, щоб ти знав це, щоб не носити в собі як вона. Мати все життя переживала тобі сказати, думала, що ти кинеш її.

Батько несподівано відкинувся на спинку стільця і ​​відповів:

– Я все знав з самого початку. Того самого моменту, коли робив твоїй матері пропозицію, я ж навів довідки, перевірив. Її залишив хлопець, дізнавшись, що вона вагітна. Наше спільне життя з твоєю матір’ю прожите, і я вважаю свій обов’язок перед сім’єю виконаним. Не було образи в мене, і прощати матір нема за що, я ніколи її ні в чому не дорікав, ні словом, ні ділом. Образа та самотність – це на сьогодні недозволена розкіш. Я навіть радий, що ми зустрілися з тобою і поговорили. Сподіваюся, я дав тобі у дитинстві все, що було потрібне. І ще, я сумував за тобою тоді… коли ти поїхала.

Марина опустила голову і почала знову смикати серветку. Вона ніколи, ніколи б у житті не подумала, що батько їй не рідний. Стільки тепла та ніжності вона не отримувала навіть від матері. Батько ніколи не насідав, не просив нічого, завжди даючи зробити свій вибір. Хоча все життя підкорявся та виконував те, що від нього просили.

З Мариною він був іншим. Намагався дати їй більше, ніж міг. Він діставав неймовірні іграшки, книги, журнали, одяг, намагався бути на всіх днях народження, домовлявся про уроки музики, навчав англійської, з повагою ставився до дочки та її матері.

– Мені час, дочко, робота не чекає, – батько підвівся і поправив піджак.

– Ти все ще працюєш? – Запитала вона.

– Так. Я все ще одружений на своїй роботі. Дзвони, завжди радий тебе побачити.

– Бувай, тату, до зустрічі.

І нічого не змінилося після цієї розмови, на яку не наважувалася Марина, нічого. Батько так і лишився батьком. А Марина дочкою. Змінилося одне – слова батька закарбувалися в пам’ять і виринали щоразу, коли вони часто зустрічалися.

“Образа та самотність – це на сьогодні недозволена розкіш”.

КІНЕЦЬ.