Яка ж у нього дружина страшна, як він із нею тільки живе…

Марина плакала щодня. Хоча і це їй давалося важко. Обпалені повіки толком навіть закриватися не могли. Кожен вихід із дому давався їй важко. Як фізично, так і морально. З усіх боків вона чула здавлене: «Яка ж у нього дружина страшна, як він із нею тільки живе…»

Але ж рік тому все було інакше. Їм по двадцять п’ять, вони щасливі молодята, яким батьки подарували заміський будинок. Невеликий, але свій. Вони завели собачку, мріяли про дитину. А поки що – працювали,. Причому разом, на одному підприємстві.

Саме там Костя і посварився з новим співробітником. А все через неї, через Марину. Олексій зі свого першого робочого дня почав відпускати сальні жарти в її бік. Спочатку чоловікові вона не говорила, якось соромно було. Але, коли колега Олексій одного разу ляснув її по п’ятій точці, все виклала Кості. Той набив кривдникові морду…

А через день, уночі, їх підпалили. Костя встиг вискочити, а дружині дорогу перегородили двері, що заклинили. Коротше кажучи, до того моменту, коли її витягли, її обличчя сильно постраждало.

У лікарні, звичайно ж, зробили все, що могли. Три місяці вона там пролежала. Перший раз, коли подивилася на себе в дзеркало, Марина закричала – на неї дивилося щось. Ні, її можна було впізнати, але все було розмито наче…

Можлива була операція, тільки от коштів у подружжя на неї не було. Марина щодня твердила чоловікові, щоб він її кинув. І щодня він називав її дурепою, тільки міцніше притискаючи до себе.

Зрештою Костя вирішив поїхати на заробітки. Залишив дружину під опікою своєї матері, взяв обіцянку не впадати у відчай і поїхав. Марина залишилася чекати на нього і з тугою дивитися у вікно…

Від часу, як Костя поїхав, минуло два тижні. Марина весь цей час жила у свекрухи. Коли вони з чоловіком одружилися, то Ірина Павлівна здавалася їй прекрасною жінкою. У їхнє життя не лізла, в гості ходила рідко, та й то, попереджала про свій візит за тиждень.

І піклуватися про хвору дружину Костя довірив саме матері. Та погодилася. З невісткою Ірина Павлівна розмовляла підкреслено ввічливо, але намагалася на пошкодженому обличчі погляд не зупиняти.

Періодично до свекрухи приходили подруги, і Марина в цей час ховалася в кімнаті. Не хотіла нікого лякати. Але одного разу під час такого приходу дівчині знадобилося в туалет. Тихою мишкою вона прошмигнула передпокоєм і стала потихеньку відчиняти двері вбиральні.

Свекруха з подругою сиділи на кухні за зачиненими дверима і про щось розмовляли. Мимоволі прислухавшись до їхньої розмови, Марина сторопіла. Вони говорили про неї. Свекруха скаржилася співрозмовниці на те, що їй доведеться тепер дивитися на «цю морду» щодня. І взагалі, бідний її синочок, усе життя тепер із цим виродком маятися.

Марина пішла в кімнату збирати речі. Сльози текли по щоках, завдаючи невеликого болю. Як можна було так помилятися в людях… Але ж по суті свекруха права. Навіщо вона молодому і красивому чоловікові? Іншу собі знайде…

Марина чула, як грюкнули двері за подругою свекрухи. А потім і вона сама намалювалася в кімнаті. «Чула все, так?» – кивнула вона на напів зібрані речі, – виправдовуватися не буду, як говорила, так і думаю. Якщо любиш Костика, то пожалій його. Ну навіщо ти йому така? Йому потрібна така, щоб не соромно було людям показати. Та й дітей йому треба, а яка з тебе мати?»

Ось тут Марина плакати не стала. Не змогла просто. Закостеніла вся. Швидко дозбирала речі й кулею вилетіла з квартири. Навіть двері за собою не зачинила…

Поза квартирою Марину чекав вогкий жовтневий вечір. Загорнувшись якнайсильніше в широкий шарф з ангорки, жінка йшла вздовж будинків із палаючими вікнами й думала про те, що за ними всі щасливі. Як колись була щаслива вона. Але це колись тепер здавалося напівзабутим сном.

Яким чином вона потрапила на міст, Марина до кінця не усвідомила. Але, схаменувшись, зрозуміла, що вихід тільки такий. Адже нікому не важливо, що під личиною обпаленого «монстра» ховається все та ж Марина. Навіть її Костику.

Жінка взяла сумку в обидві руки й перекинула ногу через перила мосту. Болю вона давно не боялася, тим паче, що незабаром усе закінчиться. Для багатьох щасливо. А з Костянтина впаде тягар. І він житиме далі.

Різкий ривок назад, тріск сукні й нецензурщина. Найчистіша лайка грубим жіночим голосом. Марину одним рухом розвернуло на 180 градусів. Перед нею стояла огрядна дама під два метри, одягнена цілком цивільно. Марина машинально прикрила обличчя руками.

— Дівчинко, ну ти що…., – басом протягнула рятівниця. На мене глянь, рідненька», – вимовила пані і стягнула з себе …. волосся. Під перукою виявилася гола як коліно голова. Та й щелепа не моя, смію тобі зізнатися, – прогоготала пані, – підемо до мене чай пити.

Марина безвольною лялькою тягнулася слідом за Людмилою, як по дорозі представилася дама. Вдома під впливом тепла і гарячого чаю Марина розплакалася, як могла тепер. А Людмила плескала її по спині могутньою рукою і теж ревіла. За компанію.

Марина залишилася в Людмили. На третій день та взяла її до себе на роботу. Марина відмовлялася, боялася когось налякати… Але Людмила працювала в хоспісі (медичний й заклад в якому перебувають тяжко хворі з прогнозованим летальним наслідком). Люди, які в ньому перебували давно нікого й нічого не боялися. Навпаки, кожна нова людина була для них ковтком свіжого повітря. І Марина розкрилася перед ними, адже їм важлива була її душа. Незабаром жінку прийняли туди на роботу.

Минуло три місяці. Марина, як і раніше, жила в Людмили. Ні, вона намагалася зняти квартиру, щоб не заважати своїй, тепер уже подрузі. Але, почувши командне “Не здумай!”, залишилася. Так краще було обом. Сьогодні про їхній хоспіс мали знімати сюжет. Природно, що Марина в кадр потрапляти не намагалася. Але… За нас усе вирішується не нами… Часто. Марину все таки зняли.

А наступного дня, після виходу в ефір сюжету, у хоспіс увірвався заплаканий Костя. Він схопив Марину, притискав до себе, тряс, ридав і щось говорив крізь сльози. Поки не був відсторонений могутньою рукою Людмили.

«Ти від дівки відійшов би…», – прогриміла вона. Заспокоївшись, Костя розповів усе. Йому вдалося заробити велику суму грошей, по приїзду додому дружини він не виявив. Тільки матір, яка твердила лише одне – Марина образила її і пішла. Куди – вона не знає. Костя шукав дружину. У поліції посміхнулися – нагуляється і повернеться. Якби не сюжет….

Грошей вистачило на одну операцію. І нехай обличчя Марини ще ой як далеке від ідеалу, вона більше не оцінює себе за зовнішністю. Адже не за неї її любить чоловік, подруга Людмила і мешканці хоспісу, які також стали для неї сім’єю.

КІНЕЦЬ.