– Марійко, та в селі тільки про ваш новий дах і розмови. Він ж дорогий! І де ви тільки такі гроші берете?, – сказала до мене з-під лоба сусідка Галя. Чоловік в той час був в хаті, вечеряв, то ж прийшлось все пояснювати самій
– Ой, Марійко, – розпочала баба Галя, сусідка моя, голосом, мов у церкві співають, – новий дах у тебе! Прямо сяє! А мій… ой, мій вже як решито. Давно замінить просить, але ми ж не багачі, як ви, щоб таке зробити!
Я посміхнулася, поправила хустинку. Степан, мій чоловік, правда, майстер на всі руки. Все в них горить, все вміє! Сам і черепицю купив, сам і підняв на дах, сам і поклав. Тиждень цілий трудився, але тепер – як новий будинок!
– Та що ви, Галю, – кажу, – в селі ж важко жити. Треба старатися. А ваш син, Іван? Чому не допоможе?
Баба Галя зітхнула, подумала і видала.
– Іван… Іван у місті працює. Каже, гроші заробляє. А на село… на село грошей не вистачає. Каже, дорога, бензин дорогий…
Я знаю, що Іван працює на будівництві. Заробляє, мабуть, немало. Але на село грошей не вистачає. А на новий телефон, на нову автівку – в сам раз.
Ледачі вони, сусіди мої. Чоловік Галі тільки те й робить, що на дивані з пультом в руках вилежується. Каже, здоров’я нема. Та ясна річ, що нема, якщо так боки вилежувати. І в мене не було б і в чоловіка мого. Але ми йдемо по життю з девізом: рух це життя!
Степан мій ніколи на місці сидить. Він і город обробляє, і худобу тримає, і по хаті все лагодить. А вони… сидять, телевізор дивляться, та й чекають, коли їм хтось допоможе.
– А ще, – продовжила баба Галя, – кажуть, що ти черепицю дорогу купила. Мовляв, похвалятися хочеш. А мені й дешевої б вистачило…
Я здивувалася. Хіба я хвалюся? Просто Степан хотів, щоб дах був міцний, щоб надовго вистачило. А дешева черепиця… вона ж швидко псується. Знову треба буде міняти. А це – гроші, час, зусилля. Краще один раз зробити добре, ніж потім сто разів переробляти.
– Та знаєте, Галю, – кажу, – в селі важко жити. Але якщо кожен буде старатися, як Степан, то й село буде кращим. А якщо всі будуть сидіти, склавши руки, то й дахи будуть протікати, і життя буде важким.
Баба Галя мовчки пішла. А я залишилася біля свого нового, свіжого даху. Степан вийшов з хати, усміхнувся. – Ну що, Марійко, сусідка заздрить?
Я посміхнулася у відповідь. Так, заздрить. Але не тому, що в мене новий дах. А тому, що в мене є Степан – працьовитий, добра людина. А в неї… в неї тільки Іван, що в місті гроші заробляє, а на село їх не вистачає і чоловік з двома лівими. Ти ж сам знаєш.
І ось тут я задумалася… Як же навчити людей цінувати працю, як змусити їх самих старатися, а не чекати, коли хтось зробить за них роботу? Як змінити це село, де ледачість і заздрість керують життям?
Що робити?