– От тільки не кажи, що знову йдеш до мами! – гаркнув Степан, кидаючи на стіл ключі.

– І що, як йду? Там хоча б хтось мене вислухає, – Марічка одягала пальто, в очах – сльози.

– Ой, звичайно! Мама твоя ще й поради цінні дасть! Та я краще в кафе посиджу, ніж з нею за столом!

І з цими словами Степан грюкнув дверима. Це був уже третє серйозне непорозуміння за місяць. А жили вони разом лише пів року після весілля.

Марічка пішла до мами. Вона завжди йшла туди, коли було важко. Там пахло яблучним пирогом і м’ятою. Там не питали з порога, хто винен, а просто наливали чаю й чекали, поки сама заговориш.

Ольга Миколаївна, її мама, була з тих жінок, які мали терпіння, як у землі, що приймає і сонце, і дощ. Вона овдовіла рано, Марічку тягнула сама. Робила два підробітки, варила борщ і писала доньці записки у щоденник з рядками підтримки: «Ти впораєшся», «Вірю в тебе».

Степана вона прийняла спокійно. Без особливої радості, але й без упередження. Просто сказала:

– Якщо любиш мою доньку, то йдеш до хати. Якщо ж хочеш себе показувати – двері в нас широкі.

Степан був не з простих. Його дитинство було важким – батько пив, мати іноді зникала на кілька днів. Він змалку сам собі готував їсти, сам себе вчив жити. І тому був різкий, грубий, часом і зухвалий.

Марічка його любила – бо бачила в ньому щось більше, ніж показну грубість. Але щастя в шлюбі з перших днів не вийшло. Він нервував, коли вона щось просила. Вона ображалась, коли він замовкав. Вона тікала до мами. А він ішов у бар із друзями.

Якось, після особливо важкої суперечки, Степан з’явився на порозі дому тещі. Не тверезий. Упертий. Уперше – сам.

– Що, не витримав? – спитала Ольга Миколаївна спокійно, відкриваючи двері.

– Я не за нею. Я за пирогом… – пробурмотів. – І за правдою.

Вона не кликала його, але пустила. Посадила на кухні. Налила супу. Сіла навпроти.

– Тобі з собою важко. А з моєю Марічкою ще важче. Я не на твому боці. Але й не проти тебе. Просто бачу – ти нещасний. А нещасний чоловік або втікає, або кричить. Ти – кричиш.

– Я не… я просто не знаю, як правильно, – буркнув він. – Я не бачив, як має бути. Я виріс у таких умовах.

– А ти не хочеш інакше? – спитала вона, не осуджуючи.

Він уперше замовк. І потім, стиха:

– Хочу. Але не знаю, з чого почати.

З того вечора щось змінилося. Ольга Миколаївна не «читала моралі». Вона кликала його по суботах до себе. Давала майструвати лавку, щось ремонтувати. І між справами розповідала, як її покійний чоловік колись теж був важкий, але навчився дбати. Як головне – не сила кулака, а сила терпіння. Як у родині найсильніший – не той, хто голосно, а хто лагідно, але вперто любить.

Степан слухав. Спершу зухвало, з іронією. А потім почав сам питати.

– А як ти його стримувала, коли хотілося гримнути дверима?

– А я шила й мовчала. А потім ми чай пили. І говорили. Люди сваряться – це не страшно. Страшно, коли перестають хотіти миритися.

Марічка спершу була здивована, потім – зла.

– Ти чого з ним дружиш? Він же мене образив!

– І тебе люблю, і йому допомагаю. Бо бачу – він твій чоловік. А не ворог. І якщо його не направити – зламається. А потім і ти зламаєшся.

Минуло кілька місяців. Степан справді змінився. Став значно спокійнішим. Почав питати. Сам запропонував Марічці спільно вести бюджет, а в неділю – йти до мами. Без суперечок.

Ольга Миколаївна одного разу дала йому стару книгу – «Про родину» від старого священика.

– Тут не про релігію. Тут про мудрість. Як двом не втратити себе і зберегти те, що маєш.

– Я ж не читаю, – розгубився він.

– А ти спробуй. По сторінці в день. Просто ніхто не казав тобі, що ти можеш.

Через рік Степан прийшов до Ольги Миколаївни сам, з квітами.

– Це на день народження, – мовив.

– І… ще щось.

– Що ж? – всміхнулася вона.

– Я вас поважаю. Правда. Як матір. Ви… з мене людину зробили.

– Ні, Степане. Я лише вірила в тебе. А все інше – ти сам. Просто часом людині треба хоч хтось, хто скаже: «Ти можеш. Ти вартий кращого».

Сьогодні Степан і Марічка разом уже вісім років. У них двоє діток, власний дім і сад. Степан ніколи більше не грюкав дверима.

Вчив сина різьбі по дереву, дочці лагодив качелю, а дружині сам на день народження пече пиріг – за рецептом тещі.

І кожної неділі вони всі разом – у мами.

– Вона не теща, вона як мама, – каже Степан сусідові.

– Я їй винен більше, ніж багатьом у житті. Вона не відвернулася від мого темного, а побачила в мені світле.

Іноді чужа людина стає для тебе ближчою, ніж рідна. Добра теща – це не жарти й анекдоти. Це – мудра жінка, яка не рве сім’ю доньки, а допомагає її зберегти. І навіть з грубого каменя, якщо взятися з любов’ю, можна витесати добру людину. Потрібно лише трохи віри… і щира душа, яка побачить у комусь більше, ніж просто помилки.

Джерело