Після всіх розчарувань, образ та розлучення з чоловіком Марʼяна поїхала у село.

Там у селі серед лісів і полів, неподалік маленької річечки жила її старенька бабуся Ольга.

Найближча зупинка електрички була за три кілометри від села, тому потрібно йти пішки, а потім у гору повз безмежні поля. А піднявшись на гірку, вдалині виднілося село.

Баба Оля знала, що внучка до неї їде, переживала, а раптом не приживеться вона тут, міська все таки:

– Ну внучка приїде поскаче, погуляє і поїде у своє місто. А я вже зовсім стара, навіть у магазин не можу сходити, сусідка Валя завжди все мені приносить…

Марʼяна піднялася вгору, зупинилася й озирнулася. Яка краса! Поля вже засіяні, від вітру хитаються посіви.

– Ну, привіт, село! – сказала вона в далечінь. – Цікаво, чи ж довго я тут витримаю? Звільнилася ж з роботи, квартиру доньці залишила… Добре, хоч у селі є фельдшерський пункт, там і місце для мене тримає Федір Іванович.

Федір Іванович – місцевий фельдшер, уже постарів і чекав на заміну. Марʼяна приїжджала в село два місяці тому й пообіцяла, що переїде сюди, ось він і чекав на неї.

Марʼяна підходила до села, а сама думала:

– У сорок два роки кардинально змінила життя. Так, іноді в наше життя втручається випадковість. І ми навіть не замислюємося, щасливою вона буде чи навпаки. Отак і я. Нарешті звільнилася від сварливого чоловіка, ох скільки мені довелося витерпіти заради доньки.

Але тепер вона сама вже вийшла заміж, а я – вільна. Ось тільки бабуся моя крутої вдачі, ну та гаразд.

Важко їй, ходити не може, вдома сидить. Скільки їй того життя залишилося, вісімдесят девʼять років – не жарти.

Через пів року девʼяносто вже. Бабуся мене знову сваритиме, що не того чоловіка я обрала для життя.

Памʼятаю, як вона була проти мого заміжжя, не подобався їй мій тепер вже колишній. Так і сталося.

– Привіт бабусю! – радісно привіталася Марʼяна, зайшовши у хату і побачила стареньку, яка сиділа на ліжку.

– Ох, привіт, Марʼянко. Думала вже не дочекаюся тебе, – стомленим голосом відповіла бабуся Ольга.

– Щось не дуже ти виглядаєш, бабусю? Що з тобою? – занепокоїлася онука. – Наче три дні тому, коли ми по телефону говорили, у тебе голос бадьоріший був.

– Так тепер що, кожен день, як останній. Недобре мені щось…

– Ну, давай тиск у тебе перевіримо, – сказала Марʼяна, надягаючи манжет від апарата на руку бабусі. – Так я і знала, у тебе тиск зашкалює, давай пігулку випий і лягай. Тепер я тут командуватиму.

Наступного дня Ользі полегшало, чи то від пігулки, чи то від того, що онука приїхала і тепер буде поряд, доглядатиме її.

Вона знову почала бурчати з будь-якого можливого приводу, така вже була по життю, вічно стурбована і незадоволена.

Сиділа біля вікна і дивилася, як навпроти її будинку бригада будівельників будує двоповерховий будинок.

– Марʼянко, ти тільки подивися які хороми люди будують. Ось навіщо їм такий дім? Це треба ж обігріти, прибрати, це скільки ж роботи треба робити? А грошей скільки на цей будинок піде? Ну навіщо такі хороми ти мені поясни, у селі ж жити збираються, можна й скромніше. І навіщо вони відгороджуються від людей залізним парканом? Не пасує у нас у селі так зовсім і двір, і город загородили.

– Бабусю, ну що ти бурчиш, навіщо чужі гроші рахуєш? Як хочуть, так і живуть, зараз життя інше. Не дивися на чуже багатство, якщо тобі не подобається, – казала Марʼяна.

– А куди ж мені дивитися, якщо в мене перед очима така будова. Ось що значить міські, не знають, як…

Будівництво йшло повним ходом, уже будинок стояв майже готовий, оздоблення всередині робилося, а баба Оля все бурчала.

Марʼяна працювала фельдшеркою, увечері приходила втомлена, вона виїжджала і в сусідні села.

…Минуло трохи більше року, а баба Оля тепер перенесла свої бурчання на іншу тему. Тепер вона втовкмачила собі, що Марʼяна будь-що має знову вийти заміж.

– Не годиться одній жінці в селі, важко. Ти давай онука доглядай нареченого, а то і вдівця якогось. Я ось дочекаюся цього дня, а потім уже переберуся туди на цвинтар до діда. Він уже зачекався там на мене. Он навіть наснився мені.

– Бабусю, та за кого ж іти? Начебто наречені в черзі за воротами не стоять. Та й не дівчинка я вже за сорок. Місцеві всі одружені або вдівці, а то й гульбанять.

– Не кажи так, можна по окрузі пошукати хорошого мужика. Ти знову перебиратимеш їх, як тоді, і що з того вийшло? А я тебе попереджала, не послухала. Ти повинна вийти заміж доки я жива, – наполегливо і щодня говорила Ольга.

Марʼяна не сперечалася з бабусею. Старій людині щось доводити – все одно, що змусити переглянути роками усталені погляди на життя, це просто нереально. Тим більше з її характером.

…Якось після роботи Марʼяна вирішила відпочити біля хвіртки на лавці.

Раптом з воріт великого сусідського будинку вийшов чорнявий чоловік у робочому одязі.

– Мабуть з будівельної бригади, – подумала жінка.

Він уважно глянув на неї, привітався.

Марʼяна у відповідь кивнула головою. Чоловікові на вигляд було років сорок пʼять.

– Видно немісцевий, незабаром добудують будинок і поїде, – подумала Марʼяна.

І раптом Марʼяна аж підскочила з лавки. Їй на думку спала шалена ідея.

Вона озирнулася на вікна, чи не бачить її бабуся і підійшла до чоловіка.

– Можна вас на хвилинку?

– Звісно! – радісно озвався той.

Вони познайомилися. Його звали Іван. Він з цікавістю дивився на симпатичну жінку, яка йому давно подобалася, але не міг наважитися до неї підійти.

– Ви можете мені допомогти, Іване? У мене є хитрий план. Я живу зі старенькою бабусею, а вона мені весь час торочить – шукай нареченого, виходь заміж і все тобі тут. У мене є делікатне прохання… А ви можете зіграти роль мого нареченого? Ми наче познайомилися вже давно, як тільки ви тут стали працювати, а зараз вирішили відкритися, і хочете покликати мене заміж.

Іван дивився розгублено й приголомшено:

– А далі?

– А далі, ну ви точно не сподобаєтеся моїй бабусі, я знаю. Бо не місцевий, – не даючи говорити Іванові, торохтіла Марʼяна. – Просто мені потрібний зараз наречений, щоб потім я сказала бабусі, що знову знаходжусь у пошуках нареченого. Така вже ось у мене бабуся. Стара людина, що сказати…

– Оце так! – сказав Іван. – Хороший початок…

– Іване, ви не ображайтеся тільки, заради Бога! Мені вже нестерпно слухати голосіння та бурчання бабусі. Просто прийдіть увечері на чай, та й усе.

– Дивне бажання у вас Марʼяно, але я за вдачею авантюрист і люблю авантюри. Гаразд, піду працювати, працюю я до сьомої вечора. Тоді можу прийти.

– Добре, домовились, – зраділа Марʼяна.

Коли Іван після сьомої вечора постукав у двері, Марʼяна здивовано запитала:

– Бабусю, хто б це міг бути?

– Ааа, то мабуть, Валя. Казала, що зайде.

Марʼяна відчинила двері, вдала здивування або збентеження:

– Ой, Іване! Ти як це зважився зайти до нас із бабусею?

Баба Оля підозріло дивилася на нього й на внучку.

– Та набридло мені приховувати наше знайомство й наші стосунки. Давай бабусі все чесно розповімо? – просто і з усмішкою відповів той.

Вони сіли за стіл, Марʼяна розлила всім чай, поставила цукерки й печиво у вазі.

Розмову почав Іван. Причому почав із правди, дивлячись на Ольгу.

– Я родом із села з іншої області, там живуть мої літні батьки. Сам я розлучений, а тут у сусідньому селі живе мій брат. Ось і живу в нього поки. Це він мені запропонував сюди приїхати, заразом і заробити. Я тут бригадиром, найняв мужиків, от і заробляємо. А в селі брата я будую свій будинок, хочу тут пустити коріння. Не поїду назад, колишня дістала… У брата півтора роки тому дружини не стало, залишився з трьома дітьми, ось поки що допомагаю йому…

…Баба Оля уважно слухала Івана, чомусь погляд її потеплішав. Заговорила вона мʼяко, мабуть серцем перейнялася до Івана.

– Молодець ти, Іване. Не кинув брата, допомагаєш. Звісно, як він без дружини із трьома дітьми? А одружуватися не думає?

– Ось якраз і думає. Живе там вдова у селі, мабуть, є щось у них. Тож, я думаю ось-ось і зійдуться, до цього все йде. А я й радий. Тяжко йому одному, хоч і допомагаю, але жіноча рука в домі самі розумієте…

– А сам думаєш ще одружуватися? – серйозно й насупившись, спитала баба Оля.

– Так, ось добудую будинок і одружуся з Марʼяною! Вирішив, що в новий будинок приведу дружину.

– Це добре, я схвалюю вибір моєї внучки. Молодець Марʼяна, нарешті знайшла гідного мужика, сам будинок будує.

Марʼяна сиділа не розуміючи, що відбувається. У неї план був зовсім інший. Аби бабуся не діставала її і зрозуміла, що онука не просто так живе, а прислухається до її слів і шукає нареченого.

А такого повороту вона не чекала, була впевнена, що Іван не сподобається бабусі. Приїжджий, не місцевий…

– Ну що ж, Іване, я рада, зустрічайтеся, одружуйтеся з Марʼяною, я не проти. Зате я зі спокійною душею піду туди до мого благовірного, зачекався він мене там.

Коли Іван із Марʼяною вийшли за ворота, він обійняв її.

– Ну, що наречена! Я тепер, як чесний і порядний чоловік, маю одружитися з тобою.

– Іване, вибачте, але я не можу, так не можна, мені дуже незручно. Виходить, що я сама змусила вас на мені одружитися, – казала Марʼяна мало не плачучи. – Я потім щось придумаю для бабусі, ну, наприклад, посварилися, не зійшлися характерами.

– Ні, люба моя наречена. А я давно придивляюся до тебе, давай на «ти». Я знаю, що ти працюєш фельдшеркою і навіть якось бачив тебе у нас у селі, як ти приїжджала до Тараса Петровича. Давай прогуляємося, там, напевно, бабуся все дивиться у вікно.

– Ну, давай! – погодилася вона.

…А потім за схвальної згоди бабусі вони стали чоловіком і дружиною!

КІНЕЦЬ.